Капітан Фракасс - Сторінка 29

Ізабелла почала шепотіти молитву.

— Далі чекати нічого, треба шукати,— сказав Блазіус— Візьмемо ліхтар, світло показуватиме йому, куди йти, якщо він збився з дороги і десь бреде через поля; в таку віхолу, коли все кругом позаносило снігом, нетрудно заблудити.

Викресали вогню, запалили недогарок свічки, і в ліхтарі з тоненькими роговими пластинками замість стекол заблимало досить яскраве світло, яке легко можна було побачити здалеку.

Тиран, Блазіус та Сігоньяк пішли на розшуки. Скапен і Леандр зосталися — треба було стерегти воза й підбадьорювати занепокоєних жінок. А чорний пес усе вив похмуро та розпачливо, і вітер усе ганяв полем свої повітряні колісниці, від яких долинав глухий гомін, наче там їхали самі духи.

Хурделиця позамітала снігом усі сліди, зрівняла їх або зробила зовсім невиразними. Та й шукати в темряві було трудно, а коли Блазіус присвічував ліхтарем, то часто знаходив на білому поросі чіткий, глибокий відбиток здоровенної Тиранової лапи, а не слід Матамора, не набагато важчого за птаха.

Вони пройшли; так близько чверті льє, раз у раз піднімаючи ліхтар, щоб привернути погляд пропащого актора, і щосили гукаючи: "Матаморе! Матаморе! Матаморе!"

Так у сиву давнину люди гукали померлих, перш ніж покинути місце поховання; а відповіддю на поклик шукачів була тиша, часом якийсь зляканий птах, пронизливо скрикнувши, здіймався в повітря і, швидко махаючи крильми, губився десь у темряві, А то ще жалібно пищала засліплена світлом сова.

Нарешті Сігоньякові здалося, що гострий його зір помітив у темряві під деревом якусь примарну постать, незвично випростану і зловісно нерухому. Він сказав про це товаришам, і всі щодуху кинулись уперед.

То й справді був нещасний Матамор. Він сидів, притулившись спиною до дерева і витягнувши довгі ноги, наполовину заметені снігом. Нерозлучна довжелезна рапіра якось чудно стирчала вбік від тіла,— за інших обставин це було б смішно. Товариші підійшли ближче, але Матамор і не ворухнувся. Збентежений цією нерухомістю, Блазіус підніс світло до Матаморового обличчя і мало не випустив ліхтаря, так вразило його те, що він побачив.

Освітлене лице було безживне, покрите восковою блідістю, без ніяких барв життя. Затиснутий скарлюченими пальцями смерті ніс блищав, неначе пожовкла кістка; шкіра на скронях напнулася. Сніг лежав на його бровах та віях, широко розплющені склисті очі дивилися невидющим поглядом. На кінчиках вусів, обтягуючи їх, поблискували льодяні бурульки. Печать вічного мовчання замкнула уста, з яких злетіло стільки веселих похвалянь, і обриси черепа вже проступали крізь блідість худого обличчя, вкритого глибокими зморшками, страшними своєю комічністю складками, які виникли від постійного кривляння його живого і не розгладились навіть у мертвого, бо така вже лиха доля комедіанта, що навіть смерть у нього не може бути поважною.

Все ще не втрачаючи надії, Тиран потряс Матаморрві руку, та вона вже заклякла і, не згинаючись, упала, сухо стукнувши, наче дерев'яна рука маріонетки, коли відпускають дротик. Неборака поміняв сцену життя на сцену потойбічного світу. Тиран усе не міг припустити, що той помер, і запитав у Блазіуса, чи взяв він дорожню баклажку. Педант ніколи не розлучався з нею. Там ще було трошки вина, і він просунув шийку баклажки поміж синіми губами Матамора, але зціплені зуби не розтулились, і цілюща рідина червоними краплями полилася з кутиків рота. В холодному повітрі від найменшого подиху здіймалася б пара, а її не було — життя назавжди відлетіло з цієї хиренної оболонки.

— Не мучте його бідних останків,— мовив Сігоньяк,— Хіба ви не бачите, що він мертвий?

— На жаль, це правда,— відповів Блазіус— Такий же мертвий, як Хеопс 9 під своєю великою пірамідою. Приголомшений хуртовиною, не маючи сили змагатися з шаленим буревієм, він, певно, шукав собі захистку під цим деревам і скоро геть замерз, бо ж у нього не було й краплі жиру. В|л хотів справити враження в Парижі, їв з кожним дв§м менше і схуд від голоду ще дужче, ніж хорт після полювання. Бідний Матамор, тепер ти не знатимеш ляпасів, щиглів, штурханів і ударів палицею, які мусив терпіти, бо того вимагали твої ролі! Ніхто більше не сміятиметься тобі прямо в лице.

— Що нам робити з тілом? — перебив Тиран.— Не можна ж його лишати на поталу вовкам, собакам та хижим птахам, хоч то для них і нікудишня пожива, бо навіть хробакам тут нічим було б поснідати.

— Певно, що не можна,— згодився Блазіус,— це був добрий і вірний товариш. Вага невелика, ти бери його за плечі, я візьму за ноги, і понесем удвох до воза. А коли розвидніє — поховаємо десь у пристойному куточку, бо мачуха-церква замикає перед нами, комедіантами, кладовищенську браму 10 і позбавляє нас приємності спочивати у святій землі. Потішивши на своєму віку безліч вельми добропорядних людей, ми маємо по смерті гнити на звалищах, як дохлі собаки чи коні. Пане барон, ви з ліхтарем ідіть уперед, світіть нам.

Сігоньяк кивнув головою. Обидва актори нахилилися, розгребли сніг, що завчасу вкривав Матамора білим саванои, підняли труп, легший, ніж труп дитини, і рушили за бароном, який присвічував їм ліхтарем.

На щастя, дорогою на ту пору ніхто не йшов, а то, забачивши цю освітлену червонястим світлом ліхтаря похоронну процесію, за якою тягнулися по білому снігу потворні довгі тіні, подорожній відчув би містичний страх. У кожного, мабуть, виникла б думка про якийсь злочин або чаклунство.

Чорний собака, немовби закінчивши свою роль вісника ліра, перестав вити. Могильна тиша запала по всій рівнині, бо сніг притлумлюв звуки.

Невдовзі Скапен, Леандр і актриси помітили червоний вогник, що погойдувався в руці Сігоньяка, несподіваними відблисками вихоплюючи довколишні предмети, надаючи їм химерної, а то й страшної подоби і за якусь мить полці ікаючи їх знов у пітьмі. Тиран і Блазіуо то показувались у цьому непевному світлі, з'єднані трупом Матамора, як двоє слів бувають з'єднані рискою, то зникали, і від цього та гр§-да видавалася загадково похмурою. Скапен і Леандр, щщняті тривожною цікавістю, рушили назустріч.

— Ну, що сталося? спитав комедійний слуга, підходячи, до своїх товаришів.-* Хіба Матамор хворий, що ви несете й<$го, а він лежить витягнувшись, наче проковтнув свою рідіру?

т— Не хворий,— відповів Блазіус— Навпаки, здоров'я у н|ого невразливе. Ніякі подагри, лихоманки, застуди, колькі йому вже не страшні. Він навіки позбувся недуги, в якій я|оден лікар — хоч би то був Гіппократ, Гален чи Авіцен-н|11 — не здолав би йому допомогти; я кажу про життя, кбтре неодмінно закінчується смертю.

— То він мертвий! — з гірким подивом вигукнув Скапен, нахиляючись над лицем небіжчика.

— Геть мертвий, мертвішого не буває, якщо в цьому стані можуть бути якісь ступені порівняння; він задубів не тільки від смерті, а й од морозу,— мовив Блазіус, і голос йому уривався, виказуючи приховане хвилювання.

— Він опочив, як каже повірник імператора в кінцевому монолозі трагедій,— додав Тиран.— Але підмініть нас, будьте ласкаві. Ми вже довгенько несемо нашого дорогого товариша, не ждучи ніякої винагороди за цю послугу. Понесіть і ви трохи.

Скапен заступив Тирана, Леандр — Блазіуса, хоча похоронні роботи йому й не подобались, і процесія рушила далі. За кілька хвилин вони підійшли до воза, що стояв серед дороги. Незважаючи на холод, Ізабелла й Серафіна вискочили з карети, в якій зосталася, вирячивши совині очі, лише скоцюрблена Дуенья. Побачивши Матамора, блідого, задубілого, з тією нерухомою маскою на лиці, крізь яку вже не прозирає душа, актриси злякано й тужно скрикнули. З ясних очей Ізабелли скотилися навіть дві сльозини й одразу ж замерзли на нічному північному вітрі. Вона побожно склала свої гарні руки, почервонілі від холоду, і ревна молитва затого, хто так несподівано ступив у двері вічності, полинула на крилах віри в безмежну темну небесну височінь.

Що вони мали діяти? Становище було скрутне. До села, в якому актори хотіли заночувати, лишалося близько ох льє, поки дістануться туди, усі вже спатимуть, позамиШв-шись; а з другого боку, не можна було й зоставатися на дорозі, серед снігів, без дров, щоб розкласти вогонь, без харчів, щоб трохи підкріпитись, у сумному й моторошному їо-варистві мерця чекати ранку, який у цю пору настае Доволі пізно.

Надумали їхати. Година перепочинку і торба вівса, на який розщедрився Скапен, трохи відновили сили бідолаїп-ної старої, натрудженої конячини. Вона нібито повеселіла і, певно, могла вже дотягнути колимагу до села. Матамора поклали в глибині карети і накрили полотнищем. Акторки посідали спереду, боязко здригаючись, бо смерть обертае fea страховисько навіть друга, з яким ви щойно розмовляло, і той, хто недавно розважав вас, тепер жахає, немов ларва чи лемур.

Чоловіки йшли пішки. Скапен освітлював дорогу ліхтарем, у який вставили нову свічку, Тиран вів коня за гнуздечку, щоб той не спотикався. Дорога була кепська, і їхали вони повільно; а проте годин через дві внизу, в кінці досить крутого спуску, показалися перші хати. Сніг накинув на дахи білі сорочки, які вирізняли їх на темном$г тлі річного неба. Собаки в селі ще здалеку почули стукіт і скрипіння воза, потривожені завалували, розбудивши й тих, що були на поодиноких віддалених фермах серед полів. І почався цілий концерт — одні гавкали глухо, басовито, другі дзявкотіли, то виділяючись окремими голосами qra підголосками, а то зливаючись у загальному хорі, до якого прилучалось усе довколишнє собаче кодло. І коли карета під'їхала ближче, село вже не спало. У вікна й крізь прочинені двері визирали голови.в нічних ковпаках, так що Педантові не-трудно було вести переговори про нічліг. Йому показали заїзд — просту сільську хату, бо подорожні звичайно проїжджали це село, не зупиняючись у ньому. Заїзд був на другому кінці, й бідній шкапі довелося зробити ще одне зусилля, але, відчуваючи близький уже відпочинок у стайні, вона так старалася, що підкови на копитах навіть крізь сніг викрешували іскри на бруківці.

І ось приїхали. Помилки не могло бути: гілка падуба, схожа на ті віточки, що мокнуть у свяченій воді, висіла над дверима,— Скапен, піднявши ліхтаря, чітко побачив цей знак гостинності. Тиран затарабанив кулачиськами в двері, й незабаром усередині почулося чалапання — хтось ішов по сходах.