Капітан Фракасс - Сторінка 57

Ось чому він як тільки міг приховував своє лице, дуже добре відоме людям.

На розі вулиці Дофіна Ірод звернув увагу Сігоньяка па натовп під монастирем Великих Августинців — там продавали відібране у м'ясників м'ясо, яким ті торгували в дні посту, і люди товпилися, щоб захопити якнайдешевші куски. І ще Ірод показав йому базік та иліткарів, які вирішували між собою долю королівств, змінювали на свій розсуд кордони між імперіями, точнісінько передавали промови, з якими виступали в своїх кабінетах міністри. Там же продавалися газети, пасквілі, різні сатиричні твори й інші брошурки, якими торгували з-під поли. У всіх у цьому химерному світі були бліді, хворобливі лиця, нестямні очі й пошарпаний одяг.

— Не зупиняймося тут,— озвався Ірод,— слухати всі ці безглуздя, далебі, не варто, якщо тільки вам не кортить узнати про новий указ перського шаха або церемоніал, заведений при дворі пресвітера Іоанна 13. Пройдімо трохи вперед, і ми побачимо одпе з найкращих у світі видовищ, такого не покаже на своїй сцені жоден театр.

Справді, коли Сігоньяк та його провідник перейшли арковий міст через невеличкий рукав річки, перед їхніми очима розгорнулася картина, рівної якій не було, та й досі ще немає в світі. На першому плані виднів сам Новий міст з витонченими дугами над биками. На відміну від мосту Міняйл і мосту Сен-Мішель, він не був затиснутий двома рядами високих будинків.

Великий монарх, при якому збудовано цей міст и, не захотів, щоб жалюгідні й похмурі будови затуляли вид па розкішний палац наших королів, який відкривається звідси в усій своїй величі.

На майданчику, яким закінчується острів, славний король, спокійний, ніби Марк Аврелій 15, їхав верхи на бронзовому коні, піднятому на п'єдестал, до якого біля кожного рогу притулилися, зігнувшись у кайданах, металеві бранці. Ґратчаста залізна загородка, багато оздоблена кованими завитками, оточувала пам'ятник, оберігаючи його цоколь від неповажливих вольностей сіроми; бо траплялося, що шибеники перелазили через загородку, видиралися навіть на коня й сідали позаду добродушного монарха, особливо в дні королівських виїздів чи коли відбувалися якісь цікаві розправи. Холодний колір бронзи чітко виступав у повітрі на тлі далеких пагорбів, що видніли за Червоним мостом.

Над будинками на лівому березі річки врізався в небо шпиль Сен-Жермен-де-Пре, старовинної романської церкви, і височіли покрівлі великого, все ще недобудованого палацу Невера Ч Трохи далі вимальовувалась Нельська вежа — рештки старовинного палацу — стояла, ступивши в річку, посеред купи руїн, сама давно вже напіврозвалена, але все ще гордо вирізняючись на обрії. Поблизу неї починалися широкі мочарі, а за ними, край неба, в голубому серпанку бовваніли три хрести, поставлені на вершині Калвера, то пак гори Валер'єн 17.

На правому березі розкішно виступав Лувр, позолочений яскравим промінням сонця, що більше світило, аніж гріло, як і має бути взимку, але світло його надавало особливої випуклості й чіткості деталям багатої і водночас благородної архітектури. Прекрасна споруда — довга галерея, що з'єднувала Лувр з Тюїльрі18,— давала можливість королю бувати, коЛи йому хотілося, то в своєму славному місті, то за його межами, а незрівнянною красою — витонченими скульптурами, візерунчастими карнизами, різьбленими виступами, колонами і пілястрами — ця галерея могла змагатися з витворами найталановитіших грецьких та римських будівничих.

Починаючи з того рогу, де був балкон Карла IX 19, палац відступав од берега, даючи місце садам і всяким будовам, що мов гриби-паразити тулилися біля старої споруди. На набережній закругляли свої арки мости, а трохи нижче від Нельської вежі здіймалася ще одна вежа, що лишилась од старого Лувра часів Карла V 20, прикриваючи браму, зроблену між річкою та палацом. Ці дві старі вежі, здвоєні за готичною модою і поставлені навскіс одна від одної, робили довколишню картину ще красивішою. Вони нагадували про феодальні часи і стояли поміж вишуканими будівлями нової архітектури, немов старовинне крісло чи якась давня дубова шафочка дивовижної роботи серед сучасних меблів, оздоблених накладним сріблом та золотом. Ці пам'ятки минулих віків надають містам поважності, і треба дбати, щоб вони не зникли.

Край саду Тюїльрі, там, де вже. кінчається місто, видно було браму Конференції 21, а вздовж річки, за садом, дерева Кур-ля-Рен — улюбленого місця прогулянок придворних та інших знатних людей, які охоче хизуються там своїми екіпажами.

Береги, коротко описані нами, обрамовували з двох сторін, мов куліси, живу сцену — річку, по якій снували човни, а край берега стояли пришвартовані судна з сіном, дровами та іншим вантажем. Біля набережної поблизу Лувра королівські галіоти привертали погляди позолоченими різьбленими прикрасами і кольорами французьких прапорів.

Перевівши погляд ближче до мосту, можна було побачити над гостроверхими дахами будинків, приставлених одип до одного і схожих на карткові, вежі церкви Сен-Жермен-л'Оксерруа. Досхочу надивившись на цю картину, Ірод повів Сігоньяка до "Самарянки".

— Хоча тут збираються й усякі роззяви, довго ждучи, поки металевий дзвонар почне вибивати час, але й нам треба зробити так само. Мандрівцеві, який уперше прибуває сюди, не шкодить трохи подивитися. Зневажливо ставитися до того, що захоплює народ, з грубою пихою відкидати його — це не мудрість, а скоріше дикість.

Такими словами виправдувався Тиран перед своїм супутником, поки вони обидва, так само, як і інші цікаві, стоячи внизу біля невеличкої гідравлічної споруди, чекали, коли підійде стрілка і весело задзвонить годинник, а тим часом розглядали позолоченого свинцевого Ісуса Христа, який, спершись ліктем на край колодязя, розмовляв із самарянкою, круг, що зображав небо з зірками, кулю з чорного дерева, котра показувала переміщення сонця та місяця, декоративну маску, з якої лилася взята з річки вода, Геракла, який підтримував усі ці прикраси, і пустотілу статую, що правила за флюгер, як на Венеційській митниці чи на Гі-ральді22 в Севільї.

Кінчик стрілки годипника нарешті досягнув цифри "X"; весело задзвеніли дзвіночки, тоненькими сріблястими і мідними голосами виспівуючи мелодію сарабанди; дзвонар підняв бронзову руку, і молоток ударив у дзвін стільки разів, скільки показувала стрілка на циферблаті. Цей пристрій — майстерна робота фламандця Лінтлаера — видався вельми забавним Сігоньякові, який хоча й був розумним од природи, але багато чого не знав, бо ж він ніколи не виїжджав із свого невеличкого, загубленого серед ланд маєтку.

— А тепер,— мовив Ірод,— повернімося в другий бік — там вид, здається, зовсім не такий пишний. Будинки біля мосту Міняйл дуже звужують його. Споруди на набережній Межиссері нічого не варті; а от вежа Сен-Жак, дзвіниця Сен-Медерік і он ті шпилі далеких церков явно показують, що це — велике місто. І на палацовім острові, понад основним руслом рівненькі акуратно поставлені будинки з червоної цегли, зв'язані стрічкою з білого каменю, мають величний вигляд; а як вдала замикає їх старовинна Годинникова вежа з гострим дахом, який, буває, дуже гарно пронизує небесну імлу. Площа Дофіна, що виходить своїм трикутником якраз навпроти бронзового короля і відкриває вид на ворота палацу, може посісти гідне місце серед найупорядко-ваніших і найчистіших площ. А шпиль Сент-Шапель, цієї двох'ярусної церкви, уславленої своїми скарбами та святинями, як граціозно підноситься він над черепичними покрівлями, оздоблені віконця яких сяють зовсім свіжим блиском, адже самі ці будинки зведено не так давно,— на тому місці, де вони стоять, я в дитинстві ще грав у класи; великодушністю наших королів Париж стає з кожним днем кращий, па превеликий подив чужоземців, які, повернувшись додому, розповідають про нього чудеса, бо кожен раз, приїжджаючи сюди, бачать, що місто кращає, зростає і немовби оновлюється.

— Мене,— відповів Сігоньяк,— ще більше, ніж величина, багатство й пишнота цих будинків, як громадських, так і приватних, дивує безмежна кількість людей, що кишать і метушаться тут на вулицях, майданах і мостах, наче мурашки з розбуреного мурашника, біжать розгублені хто сюди, хто туди, а чого, з якою метою — не збагнеш. Чудно стає, як подумаєш, що кожне з цього невичерпного натовпу має дах над головою, постіль м'яку чи тверду і кусок хліба, хоч, може, й не щодня,— без цього людина померла б трагічною смертю. Які гори продовольства, скільки гуртів худоби, скільки мішків борошна й барил вина потрібно, щоб нагодувати всіх цих людей, скупчених в одному місці, на відміну від наших ланд, серед яких лиш інколи когось можна побачити.

Справді, величезна кількість людей на Новому мості могла вразити провінціала. Серединою брукованої дороги в обох напрямках їхали одна за одною запряжені парами й четвериками карети; одні з них — свіжоиофарбовані й позолочені, оббиті оксамитом, із заскленими дверцятами,— котилися, погойдуючись на м'яких ресорах, на зап'ятках у них стояли лакеї, а попереду сиділи фурмани в багатих лівреях, насилу стримуючи серед цього натовпу баских коней; другі мали не такий блискучий вигляд: полинялі, з шкіряними запонами і розхитаними ресорами, запряжені куди спокійнішими кіньми, запал яких доводилось підтримувати батогом,— одразу було видно, що їхні господарі бідніші. В перших крізь шибки дверцят видніли розкішно одягнені вельможі, кокетливо наряджені дами, а в других — усякі урядовці, вчені схоласти й інший нудний люд. Були в тому потоці й хури з камінням, деревом, бочками, і грубі хур-щики, попавши в тисняву, люто лаялися. Вершники шукали, як пробратися крізь цей рухливий лабіринт, обережно і спритно просувалися поміж возами, але все-таки часом доторкувались ногами до коліс, вимазуючи грязюкою чоботи. Носії з ношами старались триматися скраю, якнайближче до парапету, щоб їх не затягло потоком. А потім через міст погнали череду биків, і тоді безлад досяг своєї вершини. Рогата худоба — не двонога, не чоловіки, які йшли в тон час по Новому мосту, ні,— справжні бики, пригнувши голови, злякано бігали туди й сюди, погоничі лупцювали їх палицями, пси, гавкаючи, ганялися за ними. Коні, бачивши таке, жахалися, били копитами, голосно іржали.