Капітан Фракасс - Сторінка 65

В усякім разі я справлю на неї хоч таке враження, як гарна статуя чи картина,— її ще не люблять, одначе нею милуються, вона привертає погляди і захоплює гармонією форм та приємними кольорами. А потім скажу такі слова, перед якими жінки не можуть устояти, а ще супроводитиму ті слова поглядами, здатними розтопити лід будь-якого серця,— вогонь їх, признаюсь не хвастаючись, запалював найхолодніших придворних красунь; до того ж ця актриса вельми горда, і домагання герцога тільки тішитимуть її самолюбство. Я підтримаю її в театрі, поставлю для того цілу ватагу плескальників. Не повірю, щоб і після цього вона думала про нікчемного Сігоньяка, якого я скоро здихаюсь.

— Я, пане герцог, більше не потрібна вам? — озвалася Леонарда, вставши і в позі поштивого чекання склавши руки на животі.

— Ні,— відповів Валомбрез,— ви можете йти, тільки спочатку візьміть ось це,— і він подав їй жменю золотих монет.— Не ваша вина, що в трупі Ірода є така незвичайна доброчесність.

Стара подякувала молодому герцогові й рушила до дверей, задкуючи, але ні разу не наступивши на спідницю — театр виробив у неї такі навики. Біля порога вона повернулась і скоро зникла на сходах. А Валомбрез подзвонив камердинерові, щоб той одягнув його.

— Ну, Пікаре,— сказав герцог,— ти повинен перевершити самого себе і нарядити мене так, щоб я був красивіший, ніж Букінгем 4, коли він старався сподобатись королеві Анпі Австрійській. Якщо я повернуся ні з чим після полювання на кралю, то тебе відшмагають батогами, бо у мене немає ніякого ганджу, ніяких вад, щоб їх приховувати і маскувати.

— Ви, ваша світлість, настільки досконалі в своїй вишуканості, що мистецтву лишається тільки показувати в усьому блиску ваші природні достоїнства. Якщо ви, пане герцог, кілька хвилин спокійно посидите перед люстром, я причешу і приберу вас так, що навіть найжорстокіша красуня не зможе опиратися.

Сказавши це, Пікар засунув щипці для завивки у срібну чашу, йе під шаром попелу легеньким вогником, наче в іспанських жаровнях, горіли оливкові камінці; коли щипці нагрілися скільки треба — камердинер визначив це, піднісши їх до своєї щоки,— Пікар затис у них кінчики прегарного, чорного, як воронове крило, волосся герцога, і вони манірно закрутилися в м'які кучері.

Коли зачіска герцога де Валомбреза була готова, а його тонкі вуса, намазані помадою, ще пахучішою, ніж бальзам, застигли, вигнуті, мов купідонів лук, камердинер, задоволений, своєю роботою, трошки відхилився назад і оглянув усе, як маляр, примруживши око, оглядає картину, де він щойно поклав останній мазок.

— Яке вбрання ви хотіли б сьогодні надіти, пане герцог? Якщо б я посмів висловити свою думку, хоч ви її зовсім не потребуєте, то порадив би вашій світлості чорний оксамитовий костюм з прорізами й атласними бантами такого ж кольору, шовкові панчохи і простий мереживний комір. Золота й срібна парча, шовк з узорами, коштовні камені своїм недоречним блиском відвертали б погляди, а вони мають бути зосереджені тільки на вашому лиці, яке ще ніколи не було таким чарівно прекрасним; чорний колір підкреслюватиме його м'яку блідість, що лишилася після поранення і так пасує вам.

"Цей хитрун має непоганий смак і підлестити вміє не гірше за придворного,— по думки буркнув Валомбрез.— Справді, чорний колір мені буде щже до лиця! Та й Ізабелла не з тих жінок, яких зачаровують злототкані матерії і діамантові блискітки".

— Пікаре,— мовив він уже вголос,— дай мені камзол і оксамитові штани, та принеси шпагу полірованої сталі. І ще: скажи Лараме, щоб запрягли карету четвериком гнідих, і живо. За чверть години я виїжджаю.

Пікар побіг виконувати розпорядження хазяїна. А Валомбрез, чекаючи, коли подадуть карету, ходив по кімнаті і щоразу, проходячи перед венеційським люстром, запитливо поглядав у нього, і люстро, проти звичаю всіх дзеркал, давало сприятливу відповідь.

"Ця дурка мала б бути страшенно пихата, уперта й вередлива, щоб одразу не закохатися в мене до нестями, незва-л<аючи на її вдавану цнотливість і платонічні пестощі із Сігоиьяком. Усе одно, кралечко, ви скоро опинитесь в одній із оцих овальних рамок, намальовані в усій красі,— Артемі-да, яка, незважаючи на свою холодність, змушена буде приходити цілувати Ендиміона. Ви займете місце серед цих богинь, які були спочатку не менш неприступні, суворі ії жорстокі, аніж ви, тільки всі вони, звісно, світські дами, а ви нею ніколи не будете. Ваша поразка, на славу мені, настане скоро і неминуче; бо ніщо — знайте це, моя актри-сочко,— ніщо не може стати на перешкоді волі Валомбреза. Ргап§о пес ітгпот 5,— ось мій девіз!

Лакей доповів, що карету подано. Відстань між вулицею Турнель, де жив герцог де Валомбрез, і вулицею Дофіна проїхали швидкою риссю — коні в упряжці були кріп-кі, а поганяв їх високопанський кучер, який не звернув би з дороги перед самим принцом і правив, не зважаючи ні на які екіпажі.

Хоч який сміливий і самовпевнений був герцог, а тепер, їдучи в кареті, відчував хвилювання, що траплялося з ним доволі рідко. Він не знав, як його зустріне горда Ізабелла, й від тої непевності серце йому билося швидше, ніж звичайно. Суперечливі почуття вирували в ньому, від ненависті до любові, залежно від того, якою він уявляв собі молоду актрису — непокірливою чи послушною його волі.

Коли розкішна роззолочена карета, запряжена четвериком чистокровних коней, у супроводі ліврейних лакеїв де Валомбреза під'їхала до заїзду на вулиці Дофіна, ворога перед нею широко розчинились, і хазяїн, тримаючи шапку в руці, мерщій кинувся з ґанку назустріч пишному гостеві, кваплячись узнати його волю. Та хоч як він поспішав, а Валомбрез раніше стрибнув з карети, навіть без приступки, на землю і швидкою ходою рушив до сходів. Хазяїн так низько вклонився, що мало не зачепив лобом його колін.

Молодий герцог різким голосом, коротко, як звичайно він говорив, коли хвилювався, сказав:

— У вас проживає панна Ізабелла. Я хотів би її побачити. Вона зараз дома? Попереджати про мої відвідини не треба.

У відповідь на всі ті запитання хазяїн тільки поштиво пахиляв голову, а потім попросив:

— Дозвольте, ваша світлість, я проведу вас; для недостойного слуги це надто велика честь. Я й сам ледве сягаю її.

— Як хочете,— з байдужою пихатістю мовив Валомбрез.— Тільки мерщій, а то вже з вікон висовуються голови, дивляться на мене, ніби я турецький султан чи падишах.

— Я піду попереду, показуватиму дорогу,— сказав хазяїн, обома руками тулячи шапку до серця.

Герцог і його провідник піднялися по сходах і опинились у довгому коридорі, з обох боків якого були двері, наче в монастирі. Підійшовши до дверей Ізабеллиної кімнати, господар зупинився.

— ЯіГ накажете доповісти?

— Ви вже можете йти,— озвався Валомбрез, беручись за ручку,— я сам доповім.

Ізабелла в домашньому халаті сиділа на стільці з високою спинкою біля вікна, простягнувши ноги па оббитий килимом ослінчик, і вчила роль, яку мала виконувати в новій п'єсі. Прочитавши кілька разів вісім чи десять віршованих рядків, вона заплющила очі, аби не бачити написаних у зошиті слів, і тихо повторювала їх, як школяр повторює свій урок. Світло з вікна м'яко вимальовувало ніжний профіль її лиця, в його промінні мінилися золотом легенькі кучерики на потилиці, між розтуленими губами перламутрово біліли зуби. Легкий сріблястий відблиск пом'якшував темний тон неосвітлених місць її одягу й тіла, утворюючи той чарівний ефект, який маляри називають "світлотінню" і якого вони так добиваються. Молода жінка, що сиділа біля вікна,— то бута прегарна картина, вмілий майстер просто скопіював би її, і вона стала б перлиною та гордістю художньої галереї.

Подумавши, що в кімнату зайшла по якомусь ділу покоївка, Ізабелла не підвела очей, напівприкритих довгими віями, схожими при світлі на золоті ниточки, і все так же повторювала віршовані рядки, наче перебирала у мрійливій напівдрімоті чотки, майже не думаючи. Та й чого було їй боятися — серед білого дня, в домі, де повно людей, рядом із своїми товаришами. А про те, що Валомбрез у Парижі, вона не знала. Спроб нових підступів проти Сігоньяка не було, і молода актриса,, хоча й боягузлива, потроху заспокоювалась, її холодність, певно, відшила герцога з його примхами, і тепер вона думала про нього не більше, ніж про китайського імператора чи турецького султана.

Валомбрез дійшов до середини кімнати, ступаючи якомога тихше і затаївши подих, щоб не порушити чудову картину, яку він споглядав з цілком зрозумілим захопленням; герцог ждав, що Ізабелла от-от підведе очі й побачить його, він став на коліно, в одній руці тримаючи капелюх, перо якого підмітало підлогу, а другу притулив до серця —-в такій поштивій позі, що кращої не могла б жадати навіть королева.

Гарна була собою молода актриса, але й Валомбрез, треба визнати, не поступався їй; світло падало прямо на його лице, з такими правильними рисами, таке досконале, що здавалося, ніби це молодий грецький бог, покинувши Олімп, став герцогом. То була мить, коли любов і захоплення стерли з його лиця вираз владної жорстокості, який, на жаль, часом виднів на ньому. Очі сяяли, губи горіли, бліді щоки вкрилися ніжним рум'янцем, ніби на них дихнуло жаром із самого серця. Голубуваті блискавки пробігали по завитих, блискучих від помади косах, мов тремтливі сонячні зайчики на полірованому гагаті. Ніжна і водночас міцна шия вирізнялася мармуровою білизною. Палаючи пристрастю, герцог аж світився, він просто сяяв і — далебі, це нетрудно зрозуміти — не міг припустити й думки, що богиня, королева чи актриса опиратимуться йому.

Нарешті Ізабелла повернула голову й побачила герцога де Валомбреза, який стояв, схилившись на коліно, кроків за шість од неї. Коли б Персей6 підніс їй до очей увінчану зміями личину Медузи, прикріплену до його щита й викривлену передсмертними корчами,— це б її так не вразило. Вона сиділа, мов кам'яна, заціпеніла, широко розплющивши очі від жаху, наиіврозкривши рота, відчуваючи, що в горлі їй пересохло, неспроможна ні поворухнутися, ні крикнути. Смертельна блідість вкрила її щоки, по спині покотився холодний піт; вона відчула, що втрачає свідомість, але величезним зусиллям волі переборола ту слабість, аби не лишитися геть беззахисною перед підступними замірами цього зухвальця.

— Виходить, я викликаю у вас непереборну огиду, якщо навіть мій вигляд справляє на вас таке враження,— не міняючи пози, тихим голосом мовив Валомбрез.— Африканська потвора з хижо роззявленою пащею, гострими зубами й виставленими пазурами, вискочивши з печери, мабуть, так не налякала б вас; мій прихід, признатись, трохи нежданий і раптовий, але не треба сердитися, коли пристрасть допускає якусь нечемність.