Капітан Фракасс - Сторінка 72

Навпроти Ізабелли поштиво примостився чоловік у масці, той, що захопив її і віз у своєму сідлі.

Коли вона повернулася, щоб виглянути у вікно, чоловік простягнув руку і притримав її. Змагатися з цією залізною

рукою було марно. Ізабелла знову сіла й почала кричати, сподіваючись, що її почує якийсь перехожий.

— Ради бога, заспокойтеся,— з вишуканою чемністю озвався викрадач.— Я не хотів би застосовувати силу щодо такої чарівної особи, не примушуйте мене. Вам ніхто не бажає нічого лихого, навіть навпаки — зичать усякого добра. Не треба впиратися й бунтувати, це марна річ; якщо ви будете розумницею, я ставитимусь до вас із величезною повагою, з вами обходитимуться не гірше, як з полоненою королевою; але якщо надумаєте й далі репетувати, шаленіти, кликати на допомогу, якої все одно не буде, то доведеться вгамувати вас. Ось оця штука примусить вас мовчати і сидіти спокійно.

І чоловік дістав з кишені майстерно зроблену пов'язку на рота й довгий, згорнутий шовковий шнур.

— Було б варварством накидати цей наче намордник чи, може, цю гнуздечку на такі свіжі, рожеві й такі солодкі уста,— правив він далі.— Та й вірьовка зовсім не підходить до таких маленьких і ніжних рук, яким носити б тільки золоті браслети, всипані діамантами.

Молоду актрису, хоч як вона мордувалась у своєму горі, переконали ці таки й справді слушні докази. Фізичний опір тут нічого не давав. Отож Ізабелла забилася в куток карети й сиділа мовчки. Тільки груди її здіймалися від гірких зітхань і сльози котилися по блідих щоках, мов краплі дощу на пелюстках білої троянди. Вона думала про небезпеку, яка загрожує її доброчесності, і про відчай Сігоньяка.

"Після нападу гніву настає напад сліз,— подумав чоловік у масці,— все йде своїм ходом. Тим краще, бо мені було б неприємно грубо обходитися з такою милою дівчиною".

Зіщулившись у куточку, Ізабелла час від часу боязко поглядала на свого охоронця; той помітив це і сказав їй, намагаючись говорити м'яко, хоча голос у нього від природи був хрипкий:

— Вам, панянко, нема чого боятися мене, я людина порядна і не зроблю нічого такого, що засмутило б вас. Було б у мене більше щастя, то я, звісно, не викрав би для іншого таку чесну, вродливу й так щедро обдаровану дівчину, як ви; але жорстока доля часом і порядпу людину примушує пускатися на всякі незвичайні вчинки.

— То ви признаєтеся,— сказала Ізабелла,— що вас підкупили, аби ви мене викрали, здійснили це підле злочинство!

— Після того, що я зробив, відмагатися було б марно,— спокійнісінько відповів чоловік у масці.— В Парижі є такі філософи, які, не маючи власних пристрастей, за гроші беруть участь у чужих і навіть погоджуються вдовольняти їх, даючи в борг свій дух і мужність, свій мозок і руки; та поговорімо про інше: в останній виставі ви були просто чарівні. Сцену освідчення провели з незрівнянною вишуканістю. Я щосили аплодував вам. Якщо ви чули оплески, наче праля б'є своїм прачем, знайте: то був я!

— Я в свою чергу теж скажу вам: облишмо ці балачки і недоречні похвали. Куди ви мене везете наперекір моїй волі, всупереч закону і пристойності?

— Цього я не мояу вам сказати, та воно нічого й не дало б; ми зобов'язані берегти таємницю, так само, як духівники та лікарі; безперечне дотримання таємниці — неодмінна умова в цих секретних, небезпечних і вигадливих заняттях, де виконавцями виступають безіменні, прикриті масками тіні. Для більшої певності ми часто й не знаємо того, хто нас посилає на діло, а він не знає нас.

— То, виходить, ви не знаєте, чия рука штовхнула вас на цей мерзенний злочин —— на битій дорозі вкрасти дівчину у її товаришів?

— Чи знаю, чи не знаю, все тут зводиться до того самого, бо усвідомлення обов'язку примушує мене мовчати. Шукайте серед своїх поклонників найпалкішого і найневдачливі-шого. Певно, то буде він.

Побачивши, що від цього охоронця більше нічого не витягнеш, Ізабелла вже не зверталась до нього. До того ж вона не сумнівалася, що все це витівка Валомбреза. В пам'яті лишилися слова, що їх він кинув погрозливим током на прощання в заїзді на вулиці Дофіна. "До побачення, панно",— прості слова, але, сказані людиною такої вдачі, нестямною в своїх прагненнях, упертою в досягненні мети, вони не віщували нічого доброго. Ця певність подвоювала жах бідолашної актриси, вона блідніла від самої думки про те, який натиск доведеться їй витримати, боронячи свою цнотливість від домагань пихатого вельможі, враженого більше в своїй гордості, аніж у любові. Ізабелла сподівалася, що на допомогу їй прийде хоробрий Сігоньяк. Тільки чи зможе цей вірний і доблесний друг своєчасно знайти потаємне місце, куди її— везуть крадії?

"У всякім разі,— подумки мовила вона,— якщо лиходій герцог наважиться мене скривдити, то на грудях у мене є ніж Чікіти, і я заради честі пожертвую життям".

Отак надумавши собі, дівчина трохи заспокоїлась.

Карета швидко їхала вже дві години, зупинившись за цей час лише на кілька хвилин, щоб замінити коней на заздалегідь підготовлених перепряжних. Завіски на вікнах були закриті, Ізабелла нічого не бачила й не могла догадатися, в яку сторону її везуть. Вона не знала тут місцевості якби виглянула з карети, то хоч по сонцю щось визначила 6V але її везли, не показуючи світу божого, десь у безвість.

Колеса загуркотіли по залізних балках звідного мосту, й Ізабелла зрозуміла, що вони приїхали. Справді, карета зупинилася, дверцята відчинились, і чоловік у масці подав актрисі руку, щоб допомогти їй вийти.

Озирнувшись довкола, Ізабелла побачила широке квадратне подвір'я, утворене чотирма цегляними корпусами великого будинку, червоний колір яких від часу потемнів і набув досить похмурого відтінку. Вузькі, високі вікна поблискували зеленуватими шибками, крізь них видніли зачинені зсередини віконниці — в кімнатах, яким ці вікна давали світло, давно вже ніхто не жив. Поміж плитами вимощеного подвір'я проріс, утворивши зелені рамки, мох, а під стінами подекуди пробилася трава. Біля ґанку два сфінкси в єгипетському стилі виставляли на гранітній підставці свої затуплені кігті, а їхні округлі спини рябіли жовтими й сірими плямами, які вражають, мов лепра, старий камінь. Позначений серпанком смутку, який лягає на житло в час відсутності господаря, цей невідомий замок мав іще чудовий вигляд аристократичного маєтку. Він був порожній, але не занедбапий, ніхто не помітив би в ньому ніяких ознак занепаду. Тіло було неушкоджене, не вистачало тільки душі.

Чоловік у масці передав Ізабеллу якомусь лакеєві у сірій лівреї. По широких сходах, поручні яких були багато оздоблені кованими завитками та візерунками за модою часів попереднього короля, лакей повів актрису в покої, що колись, напевне, видавалися пес plus ultra в своїй пишноті і навіть зів'ялою своєю розкішшю могли змагатися з сучасною вишуканістю. Стіни в першій кімнаті були обшиті дубовими панелями з виступами, карнизами і різьбленим листям, на яке падали зелені відблиски від фландрських шпалер. У другій кімнаті, теж оббитій дубом, тільки з тоншим, місцями позолоченим і тому яскравішим орнаментом, шпалер не було, на стінах там висіли алегоричні картини, дуже невиразні під шаром кіптяви та жовтого лаку; темні кольори на них зовсім злилися, тільки ясні місця ще можна було розрізнити. Лики богів, німф і героїв проступали в тій чорноті лише світлими сторонами, і це справляло якесь незвичайне враження, а ввечері, при хисткому мерехтінні лампи, могло й налякати. В глибокому алькові стояло ліжко, заслане вишитим покривалом з оксамитовими стрічками — все дуже пишне, тільки барви померхли. Кілька золотих і срібних ниток поблискувало серед бляклого шовку та шерсті, а колись яскравий червоний колір матерії мінився синюватими відтінками. На розкішному різьбленому туалетному столику видніло нахилене венеційське дзеркало; глянувши в нього, Ізабелла побачила своє бліде, спотворене обличчя. Тут ждали приїзду актриси, про це свідчив яскравий вогонь, що палав у каміні — монументальній споруді, яку підтримували статуї Гермеса 16 й оздоблювали численні волюти, кронштейни, консолі та інші трохи важкуваті в своїй пишноті прикраси, обрамляючи портрет чоловіка, чиє лице страшенно вразило Ізабеллу. Вона знала його; здається, пам'ятала, як щось бачене в сні, таке, що не зникає, коли людина прокидається, а ще довго супроводить її в житті. То був чоловік років сорока з блідим обличчям, чорними очима, червоними губами й каштановим волоссям, сповнений шляхетної гордості. Груди йому прикривав панцир воронованої сталі в чорно-золотих смугах, з білою стрічкою, пов'язаною через плече. Хоч як мучили Ізабеллу тривоги й страхи, цілком зрозумілі в такому становищі, вона не могла не дивитися на цей портрет і раз у раз, мрв заворожена, позирала на нього. Щось у тому обличчі нагадувало їй Валомбреза, але вираз його був зовсім інший, і перше враження скоро зникало.

Вона саме думала про все це, коли лакей у сірій лівреї, який було вийшов на кілька хвилин, повернувся з двома служниками, що несли невеличкий стіл, накритий на одного, і сказав:

— Обід подано.

Один слуга мовчки підсунув крісло, другий відкрив важку срібну супницю із старого столового сервізу, і звідти хмарою піднялася пара, ширячи довкола запах ситного бульйону.

Ізабелла, хоча й була прибита горем, відчувала голод і лаяла себе за це, паче природа може відмовитись од своїх прав; вона вже зачерпнула ложкою бульйону, але раптом подумала, що в страві може бути снотворне зілля, яке зробить її зовсім безборонною,— і відштовхнула тарілку.

Лакей у сірій лівреї, здається, догадався про її страх, і спершу сам ковтнув вина, води, покуштував усіх страв, які були на столі. Трохи заспокоївшись, полонянка з'їла ложку бульйону, скибочку хліба, обсмоктала крило курчатка; після пережитих хвилювань її морозило, тож, легенько перехопивши, Ізабелла підсунула крісло до вогню і, спершись ліктем на бильце, а підборіддям на долоню руки, якийсь час сиділа так, поринувши в гіркі, невеселі думки.

Потім вопа встала й підійшла до вікна — хотіла побачити, куди воно виходить. Ніде не було ні огорожі, ні ґрат — нічого, що нагадувало б тюрму. Але, нахилившись, дівчина побачила внизу під стіною позеленілу стоячу воду глибокої фоси, яка оточувала замок.