Капітанська дочка - Сторінка 14

Я їду в Бєлогорську кріпость.

— Батечку, Петре Андрійовичу! — сказав добрий слуга тремтячим голосом.— Побійся бога; як ти вирушиш у Дорогу тепер, коли нікуди проїзду нема від розбійників! Пожалій ти хоч своїх батьків, коли сам себе не жалієш. Куди ти поїдеш? Чого? Пережди трохи: військо прийде, переловить шахраїв; тоді їдь собі хоч на всі чотири сторони.

Але намір мій був твердо прийнятий.— Пізно роздумувати,— відповів я старикові.— Я повинен їхати, я не можу не їхати. Не журися, Савельїчу: бог милостивий; може, я побачимось! Дивися ж, не совістись і не скупись. Купуй, що тобі буде потрібно, хоч і втридорога. Гроші ці я тобі дарую. Якщо через три дні я не повернуся...

— Що це ти, паничу? — перебив мене Савельїч.— Щоб я тебе пустив самого! Та цього і уві сні не проси. Якщо вже ти вирішив їхати, то я хоч пішки та піду за тобою, а тебе не покину. Щоб я став без тебе сидіти за кам'яною стіною! Та хіба я збожеволів? Воля твоя, паничу, а я від тебе не відстану.

Я знав, що з Савельїчем марна річ сперечатися, і дозволив йому готуватися в дорогу. Через півгодини я сів на свого доброго коня, а Савельїч на худу і криву шкапу, яку даром віддав йому один з міських жителів, не маючи більше змоги годувати її. Ми приїхали до міських воріт; варта нас пропустила; ми виїхали з Оренбурга.

Почало смеркати. Дорога моя лежала повз Бердську слободу, пристановище пугачовське. Пряма дорога заметена була снігом; але по всьому степу видно було кінські сліди, які щодня поновлювалися. Я їхав швидкою риссю. Савельїч насилу міг поспішати за мною віддалік і кричав мені щохвилини: "Тихіше, паничу, ради бога, тихіше. Клята шкапина моя не встигає за твоїм довгоногим бісом. Куди поспішаєш? Добре коли б на бенкет, а то під обух, чого доброго... Петре Андрійовичу... батечку Петре Андрійовичу!.. Не занапасти!.. Господи владико, пропаде панське дитя!.."

Незабаром замигтіли Бердські вогні. Ми під'їхали до ярів, природних укріплень слободи. Савельїч від мене не відставав, не припиняючи жалібних своїх молінь. Я сподівався об'їхати слободу благополучно, коли раптом побачив у темряві прямо перед собою чоловік з п'ять мужиків, озброєних киями; це був передовий караул пугачовського пристановища. До нас гукали. Не знаючи пароля, я хотів мовчки проїхати біля них; але вони мене зразу оточили, і один з них схопив мого коня за вуздечку. Я вихопив шаблю і вдарив мужика по голові; шапка врятувала його, одначе він захитався і випустив з рук вуздечку. Інші злякалися й відбігли; я скористався з цієї хвилини, пришпорив коня і помчав.

Темрява близької ночі могла врятувати мене від усякої небезпеки, та враз обернувшись, побачив я, що Савельїча зо мною не було. Бідний старий на своєму кульгавому коні не міг втекти від розбійників. Що було робити? Підождавши його кілька хвилин і впевнившись, що його затримано, я повернув коня і подався його виручати.

Під'їжджаючи до яру, почув я здалеку галас, крики і голос мого Савельїча. Я поїхав швидше і незабаром знов опинився між караульними мужиками, які спинили мене кілька хвилин тому. Савельїч був між ними. Вони стягли старика з його шкапи і збиралися в'язати. Прибуття моє їх обрадувало. Вони з криком кинулися на мене і вмить стягли з коня. Один з них, очевидно старший, сказав нам, що він зараз поведе нас до государя. "А наш батечко,— додав він,— має волю наказати: чи зараз вас повісити чи діждатися світу божого". Я не опирався; Савельїч пішов за моїм прикладом, і караульні повели нас з торжеством.

Ми перебралися через яр і ввійшли в слободу. По всіх хатах горіло світло. Галас і крики лунали скрізь. На вулиці я зустрів силу народу; але ніхто в темноті нас не помітив і не пізнав у мені оренбурзького офіцера. Нас привели прямо до хати, яка стояла на перехресті. Біля воріт стояло кілька горілчаних бочок і дві гармати.— "Ось і палац,— сказав один з мужиків: — зараз про вас доповімо". Він пішов у хату. Я глянув на Савельїча; старий хрестився, читаючи про себе молитву. Я ждав довго; нарешті мужик повернувся і сказав мені: "Іди, наш батечко звелів впустити офіцера".

Я зайшов у хату, або в палац, як називали її мужики. Вона освітлена була двома лойовими свічками, а стіни обклеєні були золотим папером; а втім, лави, стіл, рукомийник на мотузочку, рушник на цвяшку, рогач у кутку і широкий припічок, заставлений горщиками,— все було, як у звичайній хаті. Пугачов сидів під іконами, в червоному каптані, у високій шапці, і гордовито взявшися в боки. Біля нього стояло кілька з головних його товаришів, з виглядом удаваної догідливості. Видно було, що звістка про прибуття офіцера з Оренбурга викликала у бунтівників велику цікавість і що вони приготувалися зустрінути мене урочисто. Пугачов пізнав мене з першого погляду. Удавана поважність його враз зникла. "А, ваше благородіє,— сказав він мені жваво.— Як поживаєш? Чого тебе бог приніс?" Я відповів, що їхав у своїй справі і що люди його мене спинили. "А в якій справі?" спитав він мене. Я не знав, що відповідати. Пугачов, гадаючи, що я не хочу говорити при свідках, звернувся до своїх товаришів і звелів їм вийти. Всі послухали, крім двох, які не рушили з місця. "Кажи сміливо при них,— сказав мені Пугачов: — від них я нічого не приховую". Я глянув скоса на наперсників самозванця. Один з них, немічний і згорблений дідок з сивою порідкою, не мав у собі нічого визначного, крім блакитної стрічки, надітої через плече на сіряк. Та повік не забуду його товариша. Він був високий на зріст, огрядний і широкоплечий, і здався мені літ сорока п'яти. Густа руда борода, сірі виблискуючі очі, ніс без ніздрів і червонуваті плями на лобі й на шоках надавали його рябому широкому обличчю виразу непередаваного. Він був у червоній сорочці, в киргизькому халаті і в козацьких шароварах. Перший (як довідався я пізніше) був втеклий капрал Белобородов; другий — Афанасій Соколов (прозваний Хлопушею), засланий злочинець, що три рази тікав із сибірських рудників. Незважаючи на почуття, що надто мене хвилювали, товариство, в якому я так несподівано спинився, дуже притягало мою увагу. Та Пугачов отямив мене своїм запитанням: "Кажи! в якій же справі виїхав ти з Оренбурга?"

Дивна думка спала мені в голову: мені здалося, що провидіння, яке вдруге привело мене до Пугачова, давало мені нагоду здійснити свій намір. Я вирішив нею скористатися і, не встигши обміркувати те, на що наважився, відповів на запитання Пугачова:

— Я їхав у Бєлогорську кріпость визволити сироту, яку там кривдять.

Очі в Пугачова заблискали. "Хто з моїх людей сміє кривдити сироту? — закричав він.— Хто б він там не був, а мого суду не уникне. Кажи: хто винен?"

— Швабрін винний,—відповів я.—Він держить у неволі ту дівчину, яку ти бачив хворою, у попаді, і силою хоче одружитися з нею.

— Я провчу Швабріна,— сказав грізно Пугачов.— Він знатиме, як у мене свавільничати й кривдити народ. Я його повішу.

— Дозволь слово мовити,—сказав Хлопуша хрипким голосом.— Ти поспішив призначити Швабріна на коменданта кріпості, а тепер поспішаєш його вішати. Ти вже образив козаків, посадивши дворянина їм за начальника; не лякай же дворян, караючи їх з першої обмови.

— Нема чого їх ні жаліти, ні одаряти!—сказав дідок у блакитній стрічці.— Швабріна стратити не біда; а не погано і пана офіцера допитати як належить: чого зволив приїхати. Якщо він тебе за государя не визнає, то нічого в тебе і управи шукати, а коли визнає, чого ж він до сьогоднішнього дня сидів у Оренбурзі з твоїми супостатами? Чи не накажеш відвести його в приказну, та запалити там вогник, мені здається, що його милость підіслано до нас від оренбурзьких командирів.

Логіка старого лиходія здалася мені досить переконливою. Мороз пробіг по всьому моєму тілу від думки, в чиїх руках я був. Пугачов помітив моє збентеження. "Га, ваше благородіє? — сказав він мені підморгуючи.— Фельдмаршал мій, здається, каже діло. Як ти гадаєш?"

Насмішка Пугачова повернула мені бадьорість. Я спокійно відповів, що я перебуваю в його владі і що він може робити зо мною, що йому буде завгодно.

— Добре,— сказав Пугачов.— Тепер скажи, в якому стані ваше місто?

— Слава богу,— відповів я,— все благополучно.

— Благополучно?—повторив Пугачов.— А народ помирає з голоду!

Самозванець казав правду; але я з обов'язку присяги став запевняти, що це пусті чутки і що в Оренбурзі досить всяких запасів.

Ти бачиш,— підхопив дідок,— що він тебе у вічі обманює. Всі втікачі в один голос свідчать, що в Оренбурзі голод і мор, що там їдять мертвечину, та й то за честь; а його милость запевняє, що всього доволі. Коли ти Швабріна хочеш повісити, то вже на тій самій шибениці повісь і цього молодця, щоб ніхто не завидував.

Слова проклятого старика, здавалося, вплинули на Пугачова. На щастя, Хлопуша став суперечити своєму товаришеві. "Годі, Наумовичу,— сказав він йому.— Тобі б усе душити та різати. Що ти за богатир? Глянути, то в чім душа держиться. Сам у могилу дивишся, а інших губиш. Хіба мало крові на твоїй совісті?"

— Та ти що за угодник? — заперечив Бєлобородов.— У тебе звідки жалість взялася?

— Звичайно,— відповів Хлопуша,— і я грішний, і ця Рука (тут він стиснув свій кістлявий кулак і, засукавши Рукав, відкрив волохату руку), і ця рука повинна в пролитій християнській крові. Але я нищив супротивника,. а не гостя; на вільному роздоріжжі та в темному лісі, не дома, сидячи на печі; кістенем та обухом, а не бабськими обмовами.

Старий відвернувся і пробурчав слова: "рвані ніздрі!"

— Що ти там шепочеш, старий шкарбун?—закричав Хлопуша.— Я тобі дам рвані ніздрі; стривай, діждешся й ти своєї черги; бог дасть і ти кліщів понюхаєш... А поки що дивися, щоб я тобі бороди не вирвав!

— Панове єнарали! — промовив поважно Пугачов. — Годі вам сваритися. Не біда, коли б і всі оренбурзькі собаки дриґали ногами під однією перекладиною; біда, коли наші пси між собою перегризуться. Ну, помиріться.

Хлопуша й Бєлобородов не сказали й слова і похмуро дивилися один на одного. Я побачив потребу змінити розмову, яка могла кінчитися для мене дуже невигідно, і, звернувшись до Пугачова, сказав йому з веселим виглядом: "Ах! я було й забув подякувати тобі за коня і за кожух. Без тебе я не добрався б до міста і замерз би в дорозі".

Хитрість моя вдалася.