Капітанська дочка - Сторінка 2

Тимчасом гра наша тривала. Чим частіше потягав я з своєї склянки, тим ставав відважніший. Кулі щохвилини летіли в мене через борт; я гарячився, лаяв маркера, який рахував господь відає як, раз у раз помножував гру, словом —поводився, як хлоп'я, що вирвалося на волю. Тимчасом години збігли непомітно. Зурін глянув на годинник, поклав кий, і сказав мені, що я програв сто карбованців. Це трохи мене збентежило. Гроші мої були у Савельїча. Я став просити пробачення. Зурін мене перебив: "Годі-бо! Не зволь і турбуватися. Я можу й почекати, а поки що їдьмо до Аринушки".

Що поробиш? День я кінчив так само безпутно, як і почав. Ми повечеряли в Аринушки. Зурін раз у раз мені підливав, повторюючи, що до служби треба звикати. Вставши з-за стола, я ледве тримався на ногах; опівночі Зурін одвіз мене в трактир.

Савельїч зустрів нас на ґанку. Він ахнув, побачивши безсумнівні ознаки моєї ретельності до служби. "Що це, паничу, з тобою сталося?—сказав він жалібним голосом,— де це ти набрався? Ох ти, господи! Зроду такого гріха не бувало!" — Мовчи, старий шкарбун! — відповів я йому, запинаючись; — ти, мабуть, п'яний, іди спати... і вклади мене.

На другий день я прокинувся з болем у голові, невиразно пригадуючи собі вчорашні події. Думки мої перебив Савельїч, що ввійшов до мене з чашкою чаю. "Рано, Петре Андрійовичу,— сказав він мені, хитаючи головою,— рано починаєш гуляти. І в кого ти вдався? Здається, ні батечко, ні дідусь п'яницями не були; про матінку й казати нічого: зроду, крім квасу, в рот нічого не зволила брати. А хто всьому винен? проклятий мусьє. Тільки й знав, що до Антипівни біжить: "Мадам, же ву прі** горількю". От тобі й же ву прі! Нічого сказати: на добре напутив, собачий син. І треба ж було наймати за дядьку бусурмана, наче у пана немає й своїх людей!"

Мені було соромно. Я відвернувся і сказав йому: "Іди собі, Савельїч; я чаю не хочу". Але Савельїча не легко було спинити, коли він візьметься за проповідь. "Ось бач, Петре Андрійовичу, як воно ото гуляти. І голівоньці важко, і їсти не хочеться. Чоловік питущий ні на що не придатний... Випий лишень огіркового розсолу, а найкраще похмелитися півскляночкою настойки. Чи не звелиш?"

В цей час хлопчик увійшов і подав мені записку від І. І. Зуріна. Я розгорнув її і прочитав такі рядки:

"Шановний Петре Андрійовичу, будь ласка, пришли мені з моїм хлопцем сто карбованців, які ти мені вчора програв. Мені вкрай потрібні гроші.

Готовий до послуг

Іван Зурін".

Робити було нічого. Я взяв на себе вигляд байдужий і, звертаючись до Савельїча, котрий був і грошей, і білизни, і справ моїх ревнитель, наказав віддати хлопчикові сто карбованців. "Як! навіщо?" — спитав здивований Савельїч.— Я їх йому винен,— відповів я з можливою холодністю.— "Винен!— заперечив Савельїч, який дедалі все більше дивувався,— та коли ж, паничу, встигти заборгувати йому? Справа якась непевна. Воля твоя, паничу, а грошей я не дам".

Я подумав, що коли цієї рішучої хвилини не переспорю впертого старого, то вже згодом важко мені буде звільнитися від його опіки, і глянувши на нього гордо, сказав:— Я твій пан, а ти мій слуга. Гроші мої. Я їх програв, бо так мені схотілося. А тобі раджу не мудрувати і робити те, що тобі наказують.

Савельїч так був уражений моїми словами, що сплеснув руками і остовпів.— Чого ж ти стоїш!—закричав я сердито. Савельїч заплакав. "Батечку, Петре Андрійовичу,—промовив він тремтячим голосом,— не дай померти мені з туги. Світочку мій! послухай мене, старого: напиши отому розбишаці, що ти пожартував, що у нас і грошей таких не водиться. Сто карбованців! Боже ти милостивий! Скажи, що тобі батьки рішуче заборонили грати, хіба що на горіхи..."— Годі патякати,— перебив я суворо,— давай сюди гроші, або я тебе в шию прожену.

Савельїч подивився на мене з глибокою тугою і пішов по мій борг. Мені було шкода бідолашного старика; але я хотів вирватися на волю і довести, що я вже не дитина. Гроші були віддані Зуріну. Савельїч поспішив вивезти мене з проклятого трактиру. Він прийшов із звісткою, що коні запряжені. З неспокійною совістю і з безмовним каяттям виїхав я з Сімбірська, не попрощавшися з моїм учителем і не гадаючи з ним коли-небудь побачитися.

*Щоб бути вчителем (франц.).

**Прошу вас (франц.).

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

РОЗДІЛ IІ

ВОЖАТИЙ

Сторона моя, сторононько,

Сторононько незнайомая!

Що не сам же я на тебе зайшов,

Що не добрий кінь та мене завіз:

Завезли мене, доброго молодця.

Спритність, жвавість молодецькая,

Та шинкарське випиваннячко.

Стародавня пісня

Дорожні думки мої були не дуже приємні. Програш мій, як на тодішні ціни, був неабиякий. Я не міг не визнати в душі, що поведінка моя в сімбірському трактирі була безглузда, і почував себе винним перед Савельїчем. Все це мене мучило. Старий похмуро сидів на передку, одвернувшись від мене, і мовчав, зрідка тільки покрякуючи. Я неодмінно хотів з ним помиритися і не знав, з чого почати. Нарешті я сказав йому: "Та ну-бо, Савельїчу! годі, помиримося, винен; бачу сам, що винен. Я вчора накоїв дурниць, а тебе даремно образив. Обіцяю надалі поводитися розумніше і слухати тебе. Ну, не сердься; помиримось".

— Ех, батечку Петре Андрійовичу!— відповів він, глибоко зітхнувши.— Сердитий я на самого себе; сам я у всьому винен. Як мені було залишати тебе самого в трактирі! Що поробиш? Гріх поплутав: надумав забрести до дячихи, побачитися з кумою. А воно: зайшов до куми, та засів до тюрми. Біда та й тільки!.. Як з'явлюся я на очі панам? що скажуть вони, як довідаються, що дитя п'є й гуляє.

Щоб утішити бідолашного Савельїча, я дав йому слово надалі без його згоди не витрачати й копійки. Він потроху заспокоївся, хоч усе ще зрідка бурчав про себе, хитаючи головою: "Сто карбованців! легко сказати!"

Я наближався до місця свого призначення. Круг мене простягалися сумні пустині, перетяті горбами та ярами. Все вкрите було снігом. Сонце сідало. Кибитка їхала вузькою дорогою, або вірніше по сліду, прокладеному селянськими саньми. Раптом ямщик став поглядати вбік і нарешті, скинувши шапку, обернувся до мене і сказав: "Пане, чи не скажеш повернутися?"

— Це ж чого?

— Пора ненадійна; вітер злегка підіймається;—бачиш, як він змітає порошу.

— Ну то й що!

— А бачиш там що? (Ямщик показав батогом на схід).

— Я нічого не бачу, крім білого степу та ясного неба.

— А он-он: оту хмарку.

Я й справді побачив край неба білу хмарку, яка здалась мені спочатку далеким горбочком. Ямщик пояснив мені, що хмарка провіщає буран.

Я чув про тамтешні хуртовини і знав, що вони заносили цілі обози. Савельїч, згідно з думкою ямщика, радив повернутися. Але вітер здався мені не великим; я сподівався доїхати завчасно до найближчої станції і звелів їхати швидше.

Ямщик погнав; але все поглядав на схід. Коні бігли Дружно. Вітер тимчасом дедалі дужчав. Хмаринка обернулась в білу хмару, яка важко підіймалась, росла і поступово облягала небо. Пішов дрібний сніг — і раптом повалив лапатий.— Вітер завив; знялась хуртовина. За одну мить темне небо змішалося з сніжним морем. Все зникло. "Ну, пане,— закричав ямщик,— біда: буран!.."

Я виглянув з кибитки: все було морок і вихор. Вітер вив з такою лютою виразністю, що здавався живим; сніг засипав мене і Савельїча; коні йшли ступою— і незабаром стали.

— Чого ж ти не їдеш?—спитав я ямщика нетерпляче.— "Та куди їхати?— відповів він, злазячи з передка,— не знати й так куди заїхали: дороги нема і мла кругом". Я почав був його лаяти. Савельїч за нього заступився: "І охота було не слухати,—казав він сердито,—повернувся б на постоялий двір, напився б чаю, спочивав би собі до ранку, буря б ущухла, рушили б далі. І куди поспішаємо? Коли б хоч на весілля!" Савельїч мав рацію. Робити було нічого. Сніг так і валив. Біля кибитки виростав замет. Коні стояли, понуривши голову й інколи здригуючи. Ямщик ходив кругом, знічев'я поправляючи упряж. Савельїч бурчав; я дивився на всі боки, сподіваючися побачити хоч ознаку житла або дороги, але нічого не міг розрізнити, крім каламутного кружляння хуртовини... Раптом побачив я щось чорне. "Гей, ямщик!—закричав я,— дивись: що там таке чорніє?" Ямщик став придивлятися.— А бог знає, пане,— сказав він, сідаючи на своє місце:—віз не віз, дерево не дерево, а здається, що ворушиться. Мабуть, або вовк, або людина.

Я наказав їхати на незнайомий предмет, який одразу і став посуватися нам назустріч. Через дві хвилини ми зрівнялися з людиною. "Гей, добрий чоловіче!— закричав йому ямщик.— Скажи, чи не знаєш, де дорога?"

— Та дорога тут; я стою на твердій смузі,— відповів подорожній,— та що з того?

— Слухай, мужичок,— сказав я йому,— чи ти знаєш цей край? Чи не взявся б ти довести мене до ночівлі?

— Край мені знайомий,— відповів подорожній,— слава богу, сходжений і з'їжджений вздовж і впоперек. Та, бач, яка погода: якраз зіб'єшся з дороги. Краще тут спинитися та переждати, може, буран стихне та небо проясниться: тоді знайдемо дорогу по зірках.

Його спокій підбадьорив мене. Я вже вирішив, поклавшись на божу волю, ночувати серед степу, як раптом подорожній сів проворно на передок і сказав ямщикові: "Ну, слава богу, житло недалеко; звертай праворуч та й їдь".

— А чому їхати мені праворуч?— спитав ямщик незадоволено.— Де ти бачиш дорогу? Воно так: коні чужі, хомут не свій, поганяй не стій.— Мені здалося, що ямщик має рацію. "Справді,— сказав я,— чому ти думаєш, що житло недалечке?"—А тому, що вітер звідти потяг,—відповів подорожній,— і я чую, димом війнуло; значить, село близько.— Кмітливість його і тонкість чуття мене здивували. Я звелів ямщикові їхати. Коні важко ступали по глибокому снігу. Кибитка тихо посувалася, то з'їжджаючи на замет, то падаючи в яму і перевалюючись то на один, то на другий бік. Це схоже було на плавання судна по бурхливому морю. Савельїч охав, щохвилини штовхаючись об мої боки. Я опустив циновку, закутався в шубу і задрімав, заколисаний співом бурі і качкою тихої їзди.

Мені приснився сон, якого ніколи не міг я забути і в якому й досі бачу щось пророче, коли співставляю з ним дивні обставини мого життя. Читач вибачить мені: бо, мабуть, знає з досвіду, як властиво людині вірити в забобони, незважаючи на всіляке презирство до марновірства.

Я перебував у тому стані почуттів і душі, коли дійсність, відступаючи перед мріями, зливається з ними в невиразних видіннях першосоння.