Кар'єра Ругонів - Сторінка 19

Але, головне, треба було накинути Паскалеві політичні погляди сім’ї; вона розуміла, що доктор тільки виграє, коли стане прихильником того режиму, який має прийти слідом за Республікою.

— Друже мій, — казала вона, — раз ти порозумнішав, треба тобі й про майбутнє думати… Тебе обвинувачують у тому, що ти республіканець, бо ти з дурощів лікуєш усіх старців міста дурно. Скажи мені щиро: які твої справжні переконання?

Паскаль глянув на матір з наївним здивуванням.

— Мої справжні переконання? — відповів він. — Гм… Та я й сам добре не знаю… Мене обвинувачують, що я республіканець, кажете ви? Ну й що ж? Це мене анітрохи не ображає. Без сумніву, я й є республіканець, коли під цим словом розуміють людину, що всім людям жадає щастя.

— Але ж ти в такому разі нічого не досягнеш, — жваво зупинила його Фелісіта. — Тебе ж загризуть. Глянь-бо на своїх братів, як вони намагаються прокласти собі шлях.

Паскаль зрозумів, що йому нема чого виправдуватися перед матір’ю у своєму егоїзмі вченого. Вона обвинувачувала його тільки в тому, що він не вміє користатися з політичної ситуації. Він засміявся, правда, трохи сумним сміхом, і звернув розмову на інше. Фелісіті так і не вдалося переконати його добре обміркувати це питання і пристати до тої партії, що має найбільше шансів на успіх. Все ж таки Паскаль іноді приходив провезти вечір у жовтому салоні. Його цікавив Грану, як якась передпотопна тварина.

А тим часом події вже розгорталися. Для пласанських політиків 1851 рік був роком турботних сподіванок і колотнечі, що стали в пригоді таємному задумові Ругонів. З Парижа надходили найсуперечливіші чутки: то республіканці брали гору, то партія консерваторів перемагала Республіку. Відгуки суперечок, що роздирали Законодавчі збори, докочувалися до провінції перебільшені або, навпаки, применшені і такі спотворені, що й найпрозорливіші голови блукали ніби в темряві. Але всі передчували, що наближається розв’язка. А що ніхто не знав, яка буде ця розв’язка, то полохливі обивателі потерпали, збиті з пантелику. Вони чекали кінця. Вони страждали від невідання й ладні були вітати хоча б турецького султана, коли б султан погодився "врятувати Францію від анархії".

Маркізова усмішка робилася все лукавіша. Ввечері в жовтому салоні, коли з переляку Грану починав якось невиразно хрюкати, маркіз наближався до Фелісіти й казав їй на вухо:

— Ну, дитино, овоч дозрів… Покажіть себе, станьте в пригоді.

Фелісіта, що читала далі Еженові листи й знала, що кризи можна чекати щодня, сама розуміла, як важливо "стати в пригоді"; вона тільки не могла придумати, як до цього взятися Ругонам. Кінець кінцем вона порадилася з маркізом.

— Все залежить від подій, — відповів старий. — Доки департамент залишається спокійним, доки якесь, повстання не налякає пласанців, вам важко буде виставити себе наперед і прислужитися новій владі. Тому я раджу вам не втручатися ні в які справи й спокійно чекати на ласку свого сина. Але коли нарід повстане й коли нашим сміливим буржуа загрожуватиме якась небезпека, ви маєте відіграти дуже вигідну ролю. Одне тільки погано: твого чоловіка трохи важко зрушити з місця.

— Нічого! — зауважила Фелісіта. — Це вже моя справа розворушити його… А як ви гадаєте: департамент повстане?

— На мою думку, неодмінно повстане, Пласан, може, й ні, бо тут дуже глибоко вкорінилася реакція. Але в сусідніх містах, у містечках та селах давно вже провадять роботу таємні спілки, і всі вони належать до крайньої республіканської партії; хай станеться переворот, і ми почуємо сполох у всій країні, від Сейських лісів аж до згір’я Сен-Рур.

Фелісіта замислилася.

— Отже, — знову почала вона, — ви гадаєте, що тільки повстання може зміцнити наше майбутнє?

— Я гадаю, що так, — відповів де Карнаван.

І додав трохи іронічно:

— Нову династію можна закладати тільки з бою. Кров — це добре угноєння. Чому ж і Ругонам, як і іншим славетним фаміліям, не почати свого родоводу з різанини.

Від цих слів, сказаних з грубим сміхом, у Фелісіти мороз пішов поза шкірою. Проте вона була жінка заголовок, а до того ж Перотові завіски, що на них вона поглядала завжди з якоюсь побожністю, підтримували її мужність. Коли підупадала в ній воля до перемоги, вона завжди ставала біля вікна й поглядала на будинок митника. Це був для неї ніби палац Тюїльрі. Вона й тепер вирішила про себе піти на все, аби тільки оселитися в новому місті, в цій сподіваній землі. Вже скільки років вона знемагала на порозі до неї!

Розмова з маркізом помогла їй остаточно з’ясувати стан речей. Кілька днів згодом їй знову пощастило прочитати Еженового листа: найманець державного перевороту, очевидячки, теж сподівався на повстання, щоб прославити батька. Ежен добре знав свій департамент. Усі його поради зводилися до того, щоб реакціонери жовтого салону мали якнайбільший вплив; тоді в найкритичніший мент Ругони приберуть місто до своїх рук. Його вказівки виконано, і на листопад 1851 року жовтий салон став на чолі Пласана. Рудьє був за представника багатої буржуазії; його поведінка, без сумніву, мала правити за приклад для всього нового міста. Ще цінніший був Грану, за ним стояла міська рада; те, що він був за найвпливовішого з її членів, дозволяло судити за інших. І зрештою, в особі майора Сікардо, що його маркізові пощастило призначити начальником національної гвардії, жовтий салон мав у своєму розпорядженні збройну силу. Отже Ругони, ці старці з недоброю славою, зуміли кінець кінцем згуртувати навколо себе все необхідне знаряддя свого майбутнього гаразду. Кожний, чи то з своєї мерзенності, чи з дурості, слухав їх і осліп працював над їхнім піднесенням. Ругони могли боятися лише одного: щоб хто-небудь не здумав діяти в тому ж напрямку і таким чином не применшив би їхніх заслуг. Цього-то вони й боялися найбільше, бо прагнули самі виступати в ролі рятівників. Ругони знали заздалегідь, що духовенство та дворяни не тільки їм не завадять, а швидше підтримають їх. Але в тому разі, коли підпрефект, мер та інші представники влади стануть наперед і негайно придушать повстання, то подвиги Ругонів не тільки применшаться, але й будуть навіть знищені. Вони не матимуть ні часу, ані нагоди прислужитися громаді. І тому вони мріяли про повну пасивність урядовців, охоплених панікою. Коли представники влади зникнуть з міста, коли Ругони бодай на один день стануть вершителями долі пласанців — їхню кар’єру забезпечено. На їхнє щастя, вся адміністрація не мала поміж себе людини, досить переконаної або досить діяльної, готової піти на ризик. Підпрефект був ліберально настроєний, і виконавча влада залишила його в Пласані, певно, тільки через добру репутацію міста, — несміливої вдачі, не здатний надуживати своєю владою, підпрефект у разі повстання попав би в неабияку скруту. Ругони, знаючи його демократичні симпатії, не дуже боялися його усердя й просто з цікавістю питали себе, яку позицію займе він. Міська рада теж не більше лякала їх. Мер, пан Гарсоне, був легітиміст; кварталові св. Марка удалося призначити його на цю посаду 1849 року; він ненавидів республіканців і трактував їх украй зневажливо; але він надто водився з духовенством, щоб активно брати участь у бонапартистському перевороті. В такому ж стані була і решта урядовців: мирові судді, поштмейстер, скарбник, митник Перот — усі були ставленики клерикальної партії і не могли надто палко вітати Імперію. І хоча Ругони ще не знали, як позбавитися цих людей, як розчистити місце, щоб самим висунутися вперед, вони все-таки сподівалися на успіх; не було кому змагатися з ними за ролю рятівників.

Розв’язка наближалася. Останніми днями листопада вже ширилися чутки про переворот і обвинувачували принца-президента в тому, що він хоче проголосити себе за імператора.

— Що ж, назовемо його тим, ким він захоче, — вигукнув Гран, — аби він перестріляв цих харцизяк республіканців!

Всі думали, що Грану, як звикле, дрімає, і його вигук викликав велике зворушення. Маркіз удав, ніби не чує, але всі буржуа дружно закивали головами, схвалюючи виступ колишнього торговця мигдалю. Рудьє, що не боявся голосно висловити своє схвалення, бо був багатий, заявив, скоса поглядаючи на де Карнавана, що становище зробилося нестерпучим і що пора чиїми завгодно руками дати Франції лад.

Маркіз ще раз промовчав, і його мовчанку взято за згоду. Кліка консерваторів явно відкидалася справи легітимістів і насмілювалася мріяти про Імперію.

— Друзі мої, — сказав майор Сікардо, підводячись, — один лише Наполеон може тепер захистити порядних людей і їхню власність від загрози… Не бійтеся нічого, я вжив усіх необхідних заходів, щоб лад, як і раніше, панував у Пласані.

І справді, майор укупі з Ругоном заховали в повітці біля міського муру запас пороху та чимало рушниць. Окрім того, майор забезпечив собі допомогу національної гвардії, вважаючи, що на неї можна покластися. Слова його справили сильне враження. І цього вечора, прощаючись, мирні буржуа жовтого салону розмовляли вже про те, що треба перебити "червоних", коли вони насміляться заворушитися.

Першого грудня П’єр Ругон одержав листа від Ежена і з своєю звичайною обережністю пішов прочитати його до опочивальні. Коли він вийшов з кімнати, Фелісіта помітила, що чоловік дуже схвильований. Вона цілісінький день сновигала біля столу до писання. Надвечір їй терпець урвався. Як тільки чоловік заснув, вона підвелася тихенько, взяла ключа з жилетної кишені і якомога тихше дістала листа. Ежен у кількох рядках повідомляв свого батька, що криза наступила, й радив йому оповістити матір про їхнє діло; настала година втаємничити її: її поради могли знадобитися.

Назавтра Фелісіта даремно чекала на щире признання: його, не було. Вона сама не насмілювалась виявити цікавість і вдавала й далі, ніби вона нічого не знає, хоча її дратувала безглузда недовіра чоловіка, що, безперечно, вважав її за таке ж базікало, за таку ж слабу на язик, як і всіх жінок. П’єр з чоловічою зарозумілістю, певний, що він усьому голова, приписував Фелісіті всі невдачі, що їх вони колись зазнали. Відтоді як він, на його гадку, став вести справи сам, все пішло рівненько-гладенько. І П'єр вирішив цілком обійтися без порад дружини й не втаємничувати її, незважаючи на вказівки сина.

Фелісіта до того образилася, що радніша була вставити, так би мовити, палиці в колеса, коли б не прагнула успіху так само палко, як і П’єр.