Кар'єра Ругонів - Сторінка 4

Прийде час, коли, й ми будемо зустрічатись вільно, без жаху, щодня… Не треба журитись.

— О, — сказала молода дівчина, хитаючи головою, — ти маєш надію, ти… Бувають такі дні, коли я дуже журюся; не важка робота турбує мене, ні, навпаки, я навіть рада, коли дядько брутальний, коли він навалює на мене тяжку роботу. Він зробив з мене наймичку — і правильно вчинив. Ще невідомо, що б з мене вийшло. Бачиш, Сільвере, іноді я сама себе вважаю за прокляту… Краще б умерти… Адже ж ти знаєш, про кого я згадую…

Ридання урвали її голос. Сільвер майже грубо припинив її:

— Тоді ти мені обіцяла не думати про нього. Це не твоє злочинство.

Потім він додав уже лагідніше:

— Ми занадто любим одне одного, хіба це не правда? Коли ми поберемося, все минеться.

— Я знаю, — відповіла Мієта, — ти добрий, ти простягаєш мені руку допомоги. Але що ж робити? Мені страшно, іноді я обурююся, бо мені здається, що всі мене ображають, і тоді я стаю злою. Я відкриваю тобі моє серце, тобі одному. Щоразу, коли мені колють очі батьком, я почуваю, що мене всю кидає в жар. І коли хлопці кричать мені вслід: "Гей ти, Шантагрей!", я аж нетямлюся й ладна прибити їх…

І після сердитого мовчання додала:

— Ти — чоловік, ти володієш рушницею, щасливий ти.

Сільвер дав їй договорити. Пройшовши декілька кроків, він сумно сказав:

— Ти несправедлива, Мієто. Твій гнів даремний. Не слід обурюватись проти правосуддя. Коли я йду битися — це за право всіх, а особисто я не хочу помститися над ким-небудь.

— Все одно, — провадила молода дівчина, — я бажала б бути чоловіком і володіти рушницею. Здається, що мені було б легше тоді.

Сільвер мовчав, і вона відчула, що він незадоволений. Увесь гнів її одразу вигас, і вона благально прошепотіла:

— Ти не сердишся на мене? Це твій від’їзд навів на мене смуток і викликав ці думки. Я знаю добре: ти маєш слушність. Я мушу бути слухняною…

Вона заплакала. Зворушений Сільвер узяв її руки й поцілував їх.

— Ну, — сказав він ніжно, — ти, як дитина, спалахнувши гнівом, починаєш плакати. Треба ж бути розсудливою. Я не сварюся на тебе… Я бажав би тільки бачити тебе щасливою, й це багато залежить від тебе.

Тяжкі спомини, що про них говорила Мієта, засмутили закоханих. Декілька хвилин вони йшли, похиливши голови, стурбовані своїми думками. Але ось непомітно для себе Сільвер почав попередню розмову.

— Невже я щасливіший, од тебе? — запитав він. — Коли б моя бабуся не взяла мене до себе та не виховала, що сталося б зі мною? Тільки дядько Антуан, такий же робітник, як і я, говорив зі мною і навчив мене любити Республіку, а інші родичі бояться, як би я їх не забруднив, проходячи мимо.

Розходившись, він зупинився серед дороги, держачи Мієту.

— Богом свідчусь, — провадив він, — що я нікому не заздрю й нікого не зневажаю. Але коли подолаємо ворогів, я скажу цим панкам про все. Дядько Антуан добре їх знає. Ти побачиш усе сама, коли ми повернемося. Ми будемо всі вільні та щасливі.

Мієта легесенько потягла його, й вони пішли далі.

— Ти дуже любиш свою Республіку, — сказала вона, пробуючи жартувати. — Мабуть, більше, ніж мене.

Вона сміялася, але якась гіркість почувалася в її сміхові. Мабуть, їй здавалось, що Сільверові дуже легко розлучатися з нею й іти в похід. Парубок відповів їй поважним тоном:

— Ти — моя жінка. Я віддав тобі все моє серце. А Республіку я люблю, бо люблю тебе. Коли ми поберемося, нам треба буде багато щастя; і от по це щастя я й піду завтра вранці. Адже ж ти не порадиш мені залишитися вдома?

— О ні! — вигукнула жваво молода дівчина. — Чоловік повинен бути сміливим. Як гарно бути сміливим! Пробач мені мою ревність. Я занадто бажала б бути такою ж сміливою, як ти, Сільвере. Адже ж ти ще більше кохав би мене, Сільвере? Чи не так?

Вона помовчала з хвилину, потім додала з жвавістю й чарівною наївністю:

— Ох! Як я тебе обцілую, коли ти повернешся.

Цей вигук закоханого і відважного серця глибоко зворушив Сільвера. Він узяв Мієту в обійми й поцілував її в обидві щоки. Дівчина, сміючись, ухилялася, але очі її були повні сліз.

Околиця все ще спала в безмірній холодній тиші. Вони пройшли до берега. Там, ліворуч, на чималім горбі, стояли руїни вітряка, освітлені місяцем; залишалась одна тільки башта, зруйнована з одного боку. Тут вони домовилися повернути назад. Від самого передмістя вони ні разу не глянули на ниви, що оточували їх. Поцілувавши Мієту в щоку, Сільвер тільки тепер підвів голову й помітив вітряк.

— Як! Ми вже прийшли! вигукнув він. — Ось і вітряк. Мабуть, уже півдесята година; треба вертатися.

Мієта наприндила губи.

— Походимо ще трохи, — благала вона, — тільки декілька кроків, до того невеличкого роз’їзду, не далі…

Сільвер, усміхаючись, обняв її за стан. Вони почали знову спускатись дорогою, не боячись цікавих поглядів, бо коли минули останній будинок, то не зустріли ні одної живої душі. Проте вони все ще прикривались кереєю. Ця керея, цей спільний їхній одяг був ніби природним кублом їхнього кохання. Скільки щасливих вечорів зазнали вони в ній! Коли б вони просто йшли поряд, то почувалися мізерні, загублені серед широкого поля. Але їм додавало певності й сили те, що вони були злиті докупи. Розхиливши поли, вони дивилися на поле, що розгорталося обабіч дороги, не почуваючи того пригнічення й страху, що оповивають людську душу серед байдужих безкресих просторів. Їм здавалося, що вони дома й що милуються, ніби з вікна, цим полем, укритим саваном зими та ночі, і цією тихою самотою, і цими смугами білястого світла. Все це занадто приваблювало їх до себе, але не роз’єднувало їхніх сердець, що билися близько одно біля одного.

Вони припинили всяку розмову не тільки про себе, а навіть і про інших і цілком віддалися миті, не гадаючи про майбутнє. Стискуючи один одному руки, вони лише зрідка обмінювалися словами, коли бачили який-небудь гарний куточок, але не слухали одне одного, приспані теплом обіймів. Сільвер забув про свій революційний запал. Мієта не гадала вже про те, що через яку-небудь годину коханий мав покинути її надовго, а може, й назавжди. І, як у звичайні дні, коли розлука не тьмарила радості їхніх побачень, вони йшли в любовному раюванні, в солодкій дрімоті.

Вони йшли і скоро опинилися коло роз’їзду, що про нього говорила Мієта, — він провадив полями до села на березі Віорни. Але вони не зупинились, а спускалися далі, ніби не помічали стежки, через яку обіцялись не переходити. Тільки згодом Сільвер зауважив:

— Мабуть, уже пізно, ти втомилась.

— Ні, клянусь тобі, я не втомилася, — відповіла дівчина. — Так я можу пройти ще декілька верстов.

Потім вона додала ніжним голосом:

— Хочеш, ми спустимось на луки Сен-Клер? Тільки туди, а потім повернемося.

Сільвер, заколисаний одноманітною ходою, дрімаючи з розплющеними очима, не заперечував. Знов їх пойняла розкіш. Вони йшли поволі, боячись того моменту, коли їм доведеться повертатись тим самим схилом. Доки вони йшли все вперед, їм здавалося, що вони до кінця віку йтимуть отак, обійнявшись, пригорнувшись одне до одного. Повернення назад загрожувало розлукою, жорстоким прощанням.

Спуск потроху ставав пологішим. По всій долині, аж до Віорни, що текла на тому її боці, вздовж низьких горбів постелилися луки Сен-Клер, відокремлені обсадами від дороги.

— Ба, — вигукнув Сільвер, помітивши перші смуги трави, — ходімо ще до мосту!

Мієта зареготала дзвінко. Вона обняла парубка за шию й палко поцілувала його.

На той час довга алея в’язів закінчувалася коло живоплоту двома великими деревами, двома велетами, вищими за всі інші. Луки, починаючись біля самої дороги, ніби широкі стрічки зеленої вовни, тяглись аж до прибережних верб та беріз. До мосту від останніх в’язів було не більш як триста метрів. Закохані збавили десь із чверть години, щоб пройти цю відстань, і кінець кінцем опинились на мосту й зупинилися.

Прямо перед ними йшла дорога на Ніццу, але вони могли побачити тільки короткий кінець її, бо за півкілометра від мосту вона круто повертає й губиться у вкритому лісом узгір’ї. Повернувшись, вони побачили другий кінець її — той, що вони тільки що пройшли. Вона починалася від Пласана і йшла до Віорни. В яскравому сяйві зимового місяця дорога здавалася довгою сріблястою стьожкою з темною крайкою в’язів.

Обабіч, як сірі туманні озера, широко простяглися ниви. Дорога, геть біла від інею, прорізала їх осяйною металевою стьожкою. А там, угорі, на обрії, сяяли, ніби іскри, освітлені вікна передмістя. Мієта та Сільвер крок за кроком непомітно для себе пройшли цілу милю. Скинувши очима на пройдену дорогу, вони завмерли здивовані, глядячи на величезний амфітеатр, що здіймався аж до неба; по ньому переливалися потоки блакитного світла, як струмочки величезного водоспаду; він височів нерухомо у мертвій тиші, ніби чудова декорація колосального апофеозу. Нічого не можна уявити собі величнішого.

Молоді люди, спершись на парапет мосту, глянули вниз. Під їхніми ногами глухо й безупинно клекотіла Віорна, що розлилась від дощів. Уверх і вниз за течією, між видолинками, де пітьма здавалася ще густіша, можна було розгледіти темні обриси прибережних дерев. То тут, то там сковзав по воді промінь місяця, залишаючи за собою слід розтопленого олова, що світився й переливався, як б ляск на риб’ячій лусці. Ці одсвіти надавали сірій водяній течії таємничої чарівності; вони текли разом з нею під неясними тінями листя. Долина здавалась зачарованим, казковим королівством, де світло й тіні жили химерним примарним життям.

Закохані добре знали цю місцевість. Вони часто приходили сюди жаркими липневими вечорами, шукаючи прохолоди. Тут, на правому березі, вони збавили багато щасливих годин, сховавшись під вербами на тому місці, де зелені килими луків Сен-Клер підходять аж до води. Вони знали всі вигини берега, знали, на які камінці треба ступати, щоб перейти вбрід Віорну, влітку вузеньку, як ниточка; знали затрав’янілі куточки, де вони втішались своїми мріями. І тепер Мієта з жалем дивилась на правий берег.

— Коли б було тепліше, — промовила вона, зітхаючи, — ми б трохи відпочили внизу, а потім пішли б назад.

Далі, промовчавши трохи й пильно розглядаючи берег, додала:

— Поглянь, Сільвере, бачиш, ген там щось чорніє перед греблею… Пам’ятаєш? Це та гущина, де сиділи ми колись… на празник тіла господнього.

— Еге ж, та сама гущина, — тихо відповів Сільвер.

Там вони вперше обмінялись поцілунком.