Кар'єра Ругонів - Сторінка 42

До цієї природної фортеці можна дістатися тільки з рівнини Нор, що стелиться під згір’ям. Над рівниною височіє еспланада, обернена в площу для прогулянок і обсаджена могутніми берестами. Тут і стали табором повстанці. Заручників замкнено в готелі "Білий мул", що був на площі. Важкою й темною здалася ніч бунтівникам. Ходили чутки про зраду. Ранком чоловік із шаблею, що не вжив необхідних заходів обережності, оглянув свою армію. Загони вишикувалися спиною до рівнини. Вони вражали своєю чудною мішаниною вбрання: брунатних курток, темних пальт, синіх блуз, попідперезаних червоними поясами; найнесподіваніша зброя виблискувала на сонці: нагострені коси, широкі заступи, потемнілі мисливські рушниці. Саме в той мент, коли імпровізований генерал проїздив верхи перед своєю маленькою армією, прибіг вартовий, який випадково залишився в оливковому гаю. Вимахуючи руками, він горлав:

— Солдати! Солдати!

Зчинилася страшенна колотнеча. Спочатку подумали були, що це марна тривога. Повстанці, забувши будь-яку дисципліну, кинулися наперед, підбігли до краю еспланади, щоб побачити солдатів. Лави розпалися. І коли з-поза сірої завіси оливкових дерев з’явилася темна шерега вояків, полискуючи багнетами, всі збилися й подалися назад. Почалася веремія, хвиля паніки прокотилася цілим згір’ям.

Тим часом посеред еспланади вишикувались грізні, стійкі загони з Палю й Сен-Мартен-де-Во. Велетень-дроворуб кричав, вимахуючи червоним шарфом:

— До нас, Шаваноз, Грай, Пужоль, Сент-Етроп! До нас, Тюлет! До нас, Пласане!

Повстанці безладним натовпом перебігали еспланаду. Чоловік з шаблею, оточений фаверольцями, повів кілька загонів селян з Верна, Корб’єра, Марсана, Прюїна та інших сіл, щоб обійти ворога й напасти на нього з флангу. Інші загони — з Валькераса, Назера, Кастель-де-В’є, Рош-Наура, Мюрдарана — кинулися ліворуч і розпорошилися по рівнині. Площа збезлюдніла, а ворохобники з міст і сіл, що їх кликав на допомогу дроворуб, поступово зібралися під берестами і стояли темною, безформною масою, не дбаючи про лад; вони збилися в величезну брилу, щоб заступити дорогу ворогові або вмерти. Пласанці знаходилися в центрі цього геройського батальйону. Серед сірих блуз і курток, у синюватих виблисках зброї, керея Мієти, що двома руками високо тримала червоного прапора, вирізнялася великою багряною плямою, наче свіжа кривава рана.

Раптом запала велика тиша. В вікні "Білого муру" з’явилося бліде обличчя пана Перота. Він щось казав, махаючи руками.

— Сховайтеся, зачиніть віконниці! — розлютовано закричали повстанці. — Вас же вб’ють!

Віконниці хутко зачинилися, і тепер чути було тільки мірний тупіт солдатів, що наближалися.

Збігла безконечна хвилина. Військо сховалося за горбком, і незабаром повстанці помітили з боку рівнини, на рівні землі, гостряки багнетів, — вони підіймалися, виростали, колихалися в ранковому сонці, наче нива крицевого колосся. Сільверові в цей мент, збентеженому лихоманкою, здавалося, що перед ним промайнуло обличчя жандаря, якого кров заплямувала йому руки. Товариш сказав йому, що Ренгад живий, що йому тільки вибито око, — Сільвер у явки побачив жандаря з тим закривавленим страшним оком. Думка про цього чоловіка, про якого він ні разу не згадав від самого Пласана, була нестерпуча. Сільвер злякався: невже він боявся? Він судомно стискав карабін, очі застеляв туман, йому нетерпеливилося вистрілити з своєї рушниці, пострілом прогнати примару жандаря з кривавим оком. А багнети повільно наближалися.

Коли з-за краю еспланади з’явилися голови солдатів, Сільвер інстинктивно повернувся до Мієти. Дівчина стояла випростана, наче повищавши, і обличчя її рожевіло в складках червоного прапора; вона підвелася навшпиньки, щоб побачити військо; від нервового напруження ніздрі її трепетали, між червоних вуст визирали білі зуби, міцні, як у вовченяти. Сільвер усміхнувся їй. Не встиг він повернути голови, як почалася стрілянина. Солдати, що їх видно було тільки до пліч, відкрили вогонь. Сільверові здалося, наче вихор війнув над його головою: листя, зрізане кулями, дощем посипалося з берестів. Якийсь сухий звук, подібний до тріску сухої гіляки, примусив його повернутися праворуч. Він побачив: на землі лежить високий дроворуб, той самий, що на голову був вищий за своїх товаришів; на чолі йому чорніла невеличка ранка. Тоді Сільвер навмання, не цілячись, вистрілив з свого карабіна; потім знову набив його, знову випалив. І усе стріляв, лютий, як звір, не думаючи, кваплячись убити. Він навіть не розрізняв солдатів: дим стелився під берестами, як клоччя сірого серпанку. Листя сипалося й далі на повстанців. Солдати цілилися дуже високо. Хвилинами крізь оглушливий тріскіт стрілянини молодий чоловік чув зітхання, глухе хрипіння; в малому загоні почався рух: люди відступалися, щоб дати місце нещасному, який падав, чіпляючись за плечі сусідів. Вогонь тривав хвилин з десять. Потім серед перестрілки хтось страшним од жаху голосом гукнув: "Тікайте хто може!" Почувся рев, гнівні голоси: "Боягузи! Наволоч!" Лавами пронеслася страшна чутка: генерал утік, кавалерія рубає стрільців, що розпорошилися по долині Нор. А постріли не змовкали, вони лунали через нерівні проміжки, прорізуючи дим сполохами полум’я. Хтось суворим голосом вигукував, що треба вмерти на місці. А другий голос, несамовитий од жаху, кричав ще дужче: "Рятуйся хто може! Рятуйся хто може!" Люди тікали, кидаючи зброю, перестрибуючи через трупи. Інші змикали лави. Вціліло душ із десяток повстанців. Двоє кинулися тікати, трьох із восьми скосило одним випалом.

Сільвер і Мієта все ще стояли на місці, нічого не розуміючи. Що меншим ставав загін, то вище Мієта підносила прапор; вона тримала його перед собою, ніби важку свічку, міцно стискуючи руками. Прапора було продірявлено кулями. Коли в Сільвера не стало вже в кишені набоїв, він припинив стріляти, тупо глядячи на карабін. Раптом якась тінь пролетіла йому по обличчю, мов величезний птах торкнувся його крилом. Він підвів очі й побачив, що прапор падає з Мієтиних рук. Дівчина притиснула руки до грудей і, одкинувши голову, з лицем, спотвореним стражданням, повільно повернулася на місці. Вона навіть не скрикнула, вона впала навзнаки на червоне полотнище прапора.

— Вставай-бо, швидше! — кричав їй переляканий до нестями Сільвер, простягаючи руку.

Але вона лежала нерухомо, широко розтуливши очі, не кажучи ні слова. Він зрозумів тоді й упав навколішки.

— Тебе поранено? Кажи. Куди тебе поранено?

Вона нічого не відповіла; вона задихалася, вона дивилася на нього широко розплющеними очима, її тіпало дрібне тремтіння. Тоді він розхилив їй руки.

— Сюди? Скажи: сюди?

Він розідрав її кохтину й відкрив груди. Він шукав, але нічого не бачив. На очі йому набігали сльози. Потім під лівою груддю він розгледів маленьку рожеву цяточку; тільки одна краплина крові витекла з рани.

— Нічого, — бурмотів він, — я зараз знайду Паскаля, він вилікує тебе. Аби ти могла підвестися!.. Ти можеш підвестися?

Солдати перестали стріляти, вони кинулися ліворуч, переслідуючи загони, що їх вів чоловік із шаблею. На спорожнілій еспланаді залишився один Сільвер, навколішках перед Мієтиним тілом. З розпачливою впертістю він стискував її в обіймах. Він хотів її підвести, але вона вся затремтіла з болю, і він знову поклав її. Він благав:

— Скажи мені що-небудь. Чому ти мовчиш?

Але вона не могла говорити. Вона ворухнула рукою, кволим рухом показуючи, що це не її вина. Смерть поклала вже своє тавро на її стулені вуста. Волосся її розсипалося, закинута назад голова лежала на багряних згортках прапора, і тільки очі ще жили, чорні очі, що блищали на блідому обличчі. Сільвер ридав. Погляд цих великих очей боляче шматував йому серце. Він бачив у них: безмірний жаль за життям. Мієта поглядом наче казала йому, що вона вмирає сама, перед весіллям умирає, не ставши йому дружиною, й він, либонь, міг любити її так, як усі хлопці люблять дівчат. В агонії, в цій жорстокій борні її міцного організму зі смертю вона оплакувала свою незайманість. Сільвер, схилившись над нею, зрозумів гіркі нарікання її юної плоті. Йому чулися оддалеки заклики мерців; він згадував пестощі, що обпалювали йому вуста вночі край дороги; Мієта кидалася йому на шию, вона благала кохання, а він не зрозумів її, і от вона йде від нього з розпачем, що не зазнала раювання любові. Тоді, шкодуючи за тим, що вона понесе з собою в домовину спогад про нього тільки як про хлопчика та доброго товариша, він почав цілувати її дівочі перса, чисті, незаймані перса, що їх він щойно розкрив. Він уперше побачив її в усій чарівності юного вицвіту. Сльози зросили йому обличчя. Ридаючи, він припав до неї вустами. І від цих жагучих поцілунків коханця в Мієтиних очах спалахнула остання радість. Вони кохалися, й їхню ідилію розв’язувала смерть.

Але Сільвер не міг повірити, що вона вмирає. Він казав:

— От побачиш, це минеться… Краще не говори, коли тобі боляче… Почекай, я підведу тобі голову, зараз я зігрію тебе, бо твої руки холодні як крига.

Знову застрекотіли постріли ліворуч, серед оливкових дерев. З долини Нор чулося глухе тупотіння кавалерії. Часами докочувалися зойки жертв цієї різанини. Густий дим знімався вгору, стелячись над берестами край еспланади. Але Сільвер уже нічого не бачив і не чув. Паскаль, бігом спускаючись у долину, помітив, що брат у перших лежить на землі, й рушив до нього, думаючи, що хлопця поранено. Впізнавши доктора, Сільвер ухопився за нього. Він показував на Мієту.

— Гляньте-бо, — казав він, — її поранено, сюди, під грудьми… От добре, що ви прийшли: ви врятуєте її!

Цю мить мруща здригнулася. Тінь страждання майнула по її обличчю, стулені вуста розхилилися з тихим зітханням. Широко розплющені очі все ще були втуплені в юнака.

Паскаль нахилився над нею, потім підвівся і стиха мовив:

— Вона вмерла.

Вмерла! Почувши це слово, Сільвер захитався. Він стояв навколішках і зараз упав, ніби перекинутий легесеньким Мієтиним зітханням.

— Вмерла! Вмерла! — повторював він. — Неправда, вона дивиться на мене… Ви добре бачите, що вона на мене дивиться.

Він схопив доктора за одяг, благав його не йти, стверджуючи, що він помилився, ніби вона вмерла, що він може врятувати її, коли захоче.