Карло Сміливий - Сторінка 29

Я знаю, то безпечніший шлях!

Батько ніжно поглянув на сина. Докірливо хитаючи головою сказав:

— Чи ж то причина? Моє життя погасає, твоє починається…

— Батьку, батьку! Ваше життя має надзвичайну вагу. Хіба ж можу я не знавши ніколи герцога виконати доручення сам? Що правда, я перекажу ваші слова, але хіба цілий плян, увесь поважний намір, що йому ми обидва присвятили життя, не зійде на нівець?

— Не переконаєш, Артуре, ти молодий, от хіба що цим нагадав мені за намисто; маєш узяти його ти. Доїдеш до стану — і запорука успіху в руках. Тоді все буде гаразд. А я… мені й на слово повірить Карло. Ну, годі! Гаяти часу не можемо. Пам'ятай, опинившись по той бік Райну, знов попрямуєш у Страсбургові на ліву сторону, та пошукаєш мене на заїзді "Крилатий Олень". Як від мене звістки не матимеш, мчи просто до герцога.

Він обережно сунув Артурові до рук скриньку з дорогоцінним намистом.

— А далі свій обов'язок знаєш. Мене не шукай, принаймні, не гай і хвилини від важливих справ. А тепер попрощаємось. Артуре, сміливо в путь. Пам'ятай швайцарські безодні, доля зберегла нас один одному… Прощавай.

Одна самотня сльоза повільно скотилась йому по щоці.

Артур усе на світі забув. Серце стислось пекельним болем. Справи, Анна Геєрштейн, все відійшло, відсунулось геть, далеко-далеко. Його опанував розпач.

Старий Філіпсон витер сльозу й немов би побоюючись за свою рішучість, швидкою ходою підійшов до провідника й запитав:

— Ще далеко?

— Може трохи понад милю.

Вони прискорили ходу й мовчки, кожен поринувши в тяжку задуму, їхали до своєї мети. Минав час, ніхто не озивався і словом. Райн котив свої води, шуміли дерева, схиляв вітер кущі, а вони все їхали.

— Ось і Кірхгоф! — нарешті сказав провідник.

XVIII

На Райні світлому, на Райні вистигає

З солодким соком кетяг запашний…

Він мужньому — відваги наділяє..

О, Райне золотий!

(Drinking Song).

Дві халупки над річкою виявляли, що на березі живуть рибалки. Ріка тут ширилась, вода текла повільніше й легше давала перемагати її течії. На протилежному березі, багато нижче від маленького селище, на узгір'ї, порослому деревами та кущами, стояло невелике місто Кірхгоф. Човен з лівого берега, навіть, в найспокійнішу годину, не міг пливти просто впоперек глибоких бистрих Райнських вод; мусів брати напрям навкоси. І судно від Кірхгофа тільки під сприятливий вітер та з дужими гребцями могло везти вантаж чи мандрівників.

Сполучення між східнім та західнім берегами можливе було не інакше, як човни на східній стороні проти течії досягнуть чималої віддалі, а тоді з протилежного берега їх несе бистрина; тому цілком природно, що переправа з Альзасу до Швабії легша, то тут переїжджали ті, хто мав напрям до Німеччини, і багато менше мандрівників з протилежної сторони.

Коли старий Філіпсон, кинувши погляд на місцевість, пересвідчився, що їхати можна, він удався до сина:

— Артуре, їдь!

Схвильований Артур, проте, послухався та пішов до халупок, де прив'язані стояли човни.

— Ваш син лишає нас? — спитав Бартоломей старого Філіпсона.

— На деякий час, — відповів Артурів батько, — дещо довідатись в отому селищі. Поприв'язуймо коні, треба трохи спочити. Він зараз повернеться.

— Коли пішов про дорогу питати, — заприсягаюсь, я можу дати найкращі відомості; селюки ж і мови вашої не зрозуміють.

— В разі як їхні відповіді потрібуватимуть пояснень, — промовив Філіпсон, — ми вдамося до тебе. Поки веди десь відпочити, а с'ин нас дожене. Наперед поприв'язуймо коні.

За кілька хвилин повільно пішли. Раз-у-раз поглядали на рибальські халупи: провідник, щоб пересвідчитись чи повертає до них молодий мандрівник, а батько з гарячим бажанням побачити сина в човні під наставленим вітриллям на широкому тлі бурхливого Райну. Швидче б побачити, як він прямує на той бік, на Філіпсонову думку, багато безпечніший. Так. очі більше прикуті до річки, ніж перед себе, а кроки в напрямі каплички, вони посувались уперед.

Навколо приємний сільський краєвид. Урочиста тиша контрастувала з глухим ревом величної ріки, що здавалось наказували замовкнути кожному людському голосові, який зважиться приєднатись до гомінкого гуркоту хвиль.

— Ну що ж далі, — промовив Філіпсон, — де ти мене ведеш?

— А ось треба зайти до каплички. А тоді, син ваш повернеться, рушимо далі.

— Чого до каплички? Не маю там жодних справ. Можеш заходити собі сам, а я тут зачекаю.

Провідник почав умовляти старого:

— Ви посидите там, відпочити ж хотіли, путь довга, далека. Філіпсон завагався. "Може й справді посидіти та трохи спочити," — майнуло йому в голові.

— Гаразд, я зайду, — промовив уголос. Провідник видимо надзвичайно зрадів.

— Я був певен, ваша мілість надто розважні, щоб поминути таку добру нагоду перепочити. Ось ходімо.

Тут двері з каплички широко розчинились і на порозі став чоловік.

Філіпсон одразу пізнав того каноника, що вранці був у Ля-Фереті. Провідник, очевидячки, теж добре знав його, бо увесь затремтів і відскочив убік.

— А, твої нечестиві спільники таки підіслали тебе! — зарепетував на нього каноник, — начувайся!

Провідник мерщій ходу давати, мов покотився тією самою дорогою, що нею привів мандрівника до каплички. Спаситель підійшов до Філіпсона.

— Чому ти сам? Що сталося з сином?

— Мій син мабуть відпливає через Рейн.

На цю мить легкий човен відплив від берегів, його закрутила бистра течія, але ось розпустили вітрилля, і човен пішов навкоси, впоперек течії, до протилежного берега.

— Чудесно! — сказав Філіпсон.

— Так, є за віщо дякувати долі, — зробив висновок і каноник.

— Це так, — знову озвався Філіпсон. — А от може ви розповісте, якої я небезпеки уникнув?

— Докладно не можу, на це не маю часу. А коротко ось: цей розбишака був свідок, як Зіґізмунд забрав від ката дорогоцінне намисто, що його був украв у вас небіжчик Гаґенбах. їх там, знаєте, ціла ватага. Інші мали приєднатися, вас догнати, а тимчасом провідник узявся затримати в який спосіб вас на дорозі. Але з цим уже скінчено. Не варто лишатися довше в цьому небезпечному місці. Рушаймо далі, я сам вам буду за провідника, також їду до герцога Карла.

— Ви? — відступив здивований Філіпсон.

— А що? Що вас так здивувало? Хіба ж мало каноників при герцогському дворі?

— Не в тому річ. Я маю на увазі вашу участь в сьогоднішній страті. Невже так мало обізнані з Карловою вдачею? Не грайтесь з вогнем! Безпечніше видрати гриву сонному левові.

— Вдачу його знаю добре, а їду не каятись, а просто виправдати смерть Гаґенбаха. Герцог може карати своїх підданців, як хоче, але моє життя під могутнішим захистом. Але дозвольте й мені запитати. Ви, що добре, кажете, знаєте вдачу його, ви гість та супутник найзапекліших Карлових ворогів, ви причетні, принаймні на перший погляд, до ля-феретської справи, — як зважуєтесь?

— Хай кожен з нас береже своїх таємниць. Що й казати, талісманів я жодних не маю. Мене можуть узяти на тортури. Можуть кинути до в'язниці. Але траплялось мені мати з герцогом справи, він мені зобов'язаний. Я рішуче сподіваюся мати голос не тільки а приводу сьогоднішніх подій, а й узагалі на Бідерманову користь.

— Ну гаразд, а який же ваш крам? Я чув, маєте в'ючака? Чи вас обікрали?

Філіпсон трохи збентеживсь. Стривожений розлукою з сином, він забув подбати за крам. Нерішуче відповів:

— Мабуть вантаж мій біля халупок, цебто, звичайно, коли син не забрав із собою.

— А ось ми довідаємось.

Він щось гукнув, і на поклик з'явився якийсь чоловік.

Каноник загадав довідатися над рікою, чи лишились там Філіпсонові речі.

Той незабаром повернувся, ведучи двох коней, з них один був в'ючак. Каноник пильно дивився на Філіпсона. Той скочив на коня, взяв повідд до рук і сказав:

— Прощавайте! Я кваплюся: вночі невигода їхати з таким вантажем, інакше я залюбки чекав би на вас.

— Як маєте настрій, я вас не затримаю. Неподалік чекає добрий мій кінь, а мій супутник може сісти на вашого в'ючака. Дуже раджу, бо я покажу путь до заїзду, звідціля миль щось із п'ять, і зможемо там переночувати.

Філіпсон вагався. Усією істотою почував, як неприємно буде їхати вкупі. Йому не подобався похмурий, гордовитий каноник з суворим виразом в сірих очах. Однак він є його спаситель, а Філіпсон в таких випадках ніколи довго не міркував.

Він тільки сумно посміхнувся. Яка дивна доля! Коли треба якнайбільшої здобути прихильности від Карла Бургундського, тут, як на те, один по одному приєднуються до нього люди, які в таких обставинах можуть тільки перешкодити.

Він увічливо згодився.

Той чоловік, що з'явився був на каноників поклик, вивів з-за кущів коня. Каноник скочив на нього, його товариш на в'ючака, і похід рушив.

Час од часу Філіпсон поглядав на свойого супутника. Той на відповідь гордо посміхався, і посмішка немов промовляла: — можеш дивитися, однак не здолаєш відгадати мою таємницю.

І Філіпсонові погляди — очей ніколи не спускав він долі перед жодною людиною — здавалось, також велично відповідали: пишайся собі, ти також не дізнаєшся, що їдеш поруч людини, що її таємниця, може бути, багато важливіша.

Кінець-кінцем каноник вступив у розмову. Він дотепно натякнув на їхню взаємну обережність.

— Ми мандруємо, мов могутніх двоє чарівників, — поглиблені у важливі таємні наміри, без найменшої охоти один одного трохи поінформувати.

— Даруйте мені, я вас не питав; більше, од вас не ховав своїх намірів. Скажу знову, мушу їхати до герцогового двору, а мета, як кожному купцеві: з найбільшою вигодою продати свій крам.

— Воно може й так, надто, як взяти на увагу, як дбали ви півгодини тому за той славетний крам, не знаючи, навіть, чи взяв його син, чи залишив на місці.

— Коли ризикуєш життям… — заперечив Філіпсон.

— Даймо на те, що це так, — каноник знову поринув у думках. Півгодини минуло, вони наближались до невеличкого села.

— Товариш покаже, де можна спинитись, — промовив каноник, — а я маю ще справу. Може побачимося увечері, а ні, то аж уранці. — Бувайте здорові!

Каноник спинився, а товариш його з Філіпсоном поїхали вузенькою сільською вуличкою.

Сутеніло. Крізь маленькі віконечка по хатах запалювалися вогники. Надходила ніч.

Ось і двір. Два якихось особливих вози, що їх здебільшого вживають, подорожуючи, жінки, та ще кілька звичайних стояли під тином. Провідник скочив з коня, подав повід до рук Філіпсонові й показав на невеличку старезну будівлю.

Жодне вікно не світилося в ній.

Провідник зник.

XIX

Перший візник.