Карло Сміливий - Сторінка 36

Хто ця жінка? Яку може мати справу до неї батько? Він тільки знав, що батькові доручено важливе діло, дуже небезпечне, знав про силу перешкод, а так само й за те, що політичні діячі у Франції, в Італії, у Фляндрії часто мусіли перебиратися, зберігаючи таємницю, щоб не викликати підозри, з'являючись там, де їм треба. Людовік XI, надзвичайний політик, що мав величезний вплив на тодішні політичні справи, на цілу добу, раз-у-раз посилав аґентів в убраннях жебраків, циган, мандрівних співаків тощо.

І Артур уже втямив, що то не старчиха, як виглядає жінка з одягу, а хтось зовсім інший. Він вирішив брати у всьому приклад з батька.

Ось жінка встала. Підійшла до старшого Філіпсона; той схилив голову з таким шанобливо покірливим виглядом, якого Артур ще в батька ніколи не бачив. Він чекав, що вона скаже, сам, очевидячки, не маючи наміру починати.

Хвилину тривала мовчанка. Крізь довгі вузенькі шибки кольорового вікна світило проміння осіннього сонця, зливаючись із тьмяним мерехтливим вогником останньої непогашеної свічки. Але яскраво на цьому тлі вирізнялася постать жінки, скорботна й немов задумана, велична. Обличчя Філіпсона старшого виявляло тривогу. Артур схвильовано дивився, йому розпалювалась буйна фантазія і він сподивався незрозумілих незвичайних подій.

— Я виїхала назустріч, щоб швидче довідатись… Мене схиляє скорбота… Щасливий ти, що можеш думати за своє власне щоденне життя…

— Я глибоко переживаю лихо, якого зазнала наша країна… — схиливши ще нижче голову відповів Філіпсон.

— Що важать твої втрати проти моїх, — глибоко зітхнула жінка й закрила обличчя руками.

Артур стояв трохи віддалік. Він не міг більше витерпіти й підійшовши до батька стиха промовив:

— Батьку! Хто це? Може моя мати?

— Ні, сину, — озвався Філіпсон: — але мовчи, мовчи! Та жінка почула й питання і відповідь.

— Ти не помилився, юначе, — сказала, — я була тобі матір'ю… матір'ю цілого англійського народу… я Маргарета Анжуйська…

Артур став на одне коліно перед відважною удовою Генріка VI, що так довго, в найжахливіших умовах непоборною мужністю й розважливою політикою підтримувала безнадійну справу свойого слабкого чоловіка. Щоправда, вона інколи з перемоги користувалась на лихо, була жорстока тоді та мстлива, але багато також і спокутувала; їй припала жорстока доля. Артура виховали так, щоб він прихилився всією душею до позбавленого престола лянкастерського роду, що одна з найславетніших підпор йому був Артурів батько. Його діяльність, його подвиги часом, дарма що зазнавали поразки, мали на меті знести знову на трон цю династію. І Артур перейнявся запалом — він був ще молодий і гарячий.

Маргарета відкинула вкривало. Величне обличчя, навіть і тепер, коли сльози порили зморшками щоки, вкрили чоло, зберегло красу, що колись над неї, казали, не було на цілу Европу. Холодна байдужість від безмежних, безперервних страждань і оман на мить змінилась: обличчя пом'якшало, набрало лагіднішого виразу. Вона протягнула юнакові руку.

Артурів батько тимчасом відійшов і зачинив двері, ставши біля них, щоб бува хто не увійшов.

— Так ти, юначе, — сказала жінка, й у сталевому голосі забреніла ніжність, — ти останній з того славного роду, що гине в боротьбі за наше діло. Що я маю змогу зробити тобі? Маргарета не може й побажання тобі дати, бо воно накликає нещастя, бо її доля жорстока, бо її слова дають іншим — горе. Я мов отруйне дерево довела до загину ті добрі ростини, що оточували мене. Я — причина смерти всіх моїх друзів, хоч сама ніяк не можу її дійти.

— Велика королево! — мовив старший англієць. — Не попускайте собі! Хай мужність, що давала вам сили зносити горе та страждання, не зрадить тепер, коли все страшне минулося, коли є, нарешті, надія на відродження Англії, на відновлення вашої величі.

— Мені вже нікого й нічого не треба, Оксфорде. Я не маю сили. Коли б завтрішнє сонце освітлило мене на престолі — і тоді, і тоді, кажу, я не сила… Хто поверне мені мойого сина. Моє військо, моі хоробрі друзі — Сомерсет, Персі, Стаффорді, Кліффорді. безліч інших — де вони? А мій чоловік… Але Едвард, Едвард мій син!.. О, як мені дивитись на юнака твойого й не згадувати мойого чудового хлопчика. Вони ж були однолітки, ба й однієї ночі з'явились на світ. Як часто ми з твоєю дружиною намагались були відгадати, що дасть ім майбутнє… І ось… твій Артур ще живе… а мойого… хлопчика нема. Нема Едварда!!

Вона закрилась вкривалом. Філіпсон, або вигнаний граф Оксфорд, щов славився за тих часів — мінливих настроїв та повсякчасної зради — своєю непохитною вірністю лянкастерському родові, зрозумів, що час починати про справи. Треба заспокоїти королеву.

— Велика королево! — сказав, — життя — мов короткий зимовий день; воно плине само, як хоче, де хоче, — цікавимось ми ним, чи ні — однаково. А я сподіваюся, що ви добре зумієте опанувати себе. Я приїхав сюди, згідно з вашою волею, незабаром стану перед Карлом Бургундським, і коли він з нами погодиться, стануться такі події, які ваше горе перетворять на радощі. Але не можна гаяти часу. І дозвольте мені довідатись, чому ви зволили прийти сюди в такому убранні, забувши про небезпеку? Вже ж не для того, щоб ридати над цим юнаком, велика" королева Маргарета покинула двір свойого батька й прийшла до такого підозрілого, небезпечного місця.

— Ти може глузуєш, Оксфорде, чи просто помиляєшся сам. Ти пам'ятаєш колишню Маргарету, а перед тобою стоїть інша жінка. Де мій розум, розсудливість, відвага! Мене жене страшна туга з місця на місце; де з'явилась, уже одразу лишатись не можу, подамся де-інде — знов те саме. Ти кажеш, батькова столиця мені надійний захист. Але як може витримати це моя душа! Як може королева найвеличнішої країни в Европі, позбавлена престолу, втративши військо, друзів, удова, мати без дитини, та, що на неї доля вилила до останньої краплини свій гнів — сидіти з старим серед пісень та музики, бавитись звуками арфи та віршами й у цьому проти призирства та горя мати розраду?!

— О, навіщо, королево, ви так кажете про доброго короля Рене. Адже це гаразд, що він змучений і прибитий зумів знайти собі потіху, хоч яка б там вона була.

— Ні, ні, не кажи так! Цей нікчемний старий… О, благородний Оксфорде, я трохи не збожеволіла, живучи в його столиці. Жалюгідне життя, мізерне оточення, що його називає він своїм двором… Ні, ні, краще пустельні Піренеї! Хай зітреться з моєї пам'яті, батькове ймення, хай зітреться воно з сторінок історії, там йому місця не буде. Але годі… Я мушу тобі розповісти й од тебе почути багато важливіші речі. Отже, Оксфорде, які відомості з Італії? Міланський герцог нам допоможе — порадами та грошима?

— Порадами — охоче, а от як вони вам припадуть до вподоби не знаю. Бо герцог радить нас скоритися долі.

— Лукавий італієць! Виходить, Галеацо нічого не хоче дати з свойого багатства й не допоможе тій, кому він стільки разів заприсягався в дружніх почуттях?

— На нього не вплинули й діяманти, що ми йому пропонували на заставу. Хоч він додав, що коли Карло Бургундський стане за вас, він з пошани до великого державця та з співчуття до страждань вашої величности, подивиться, що може дати нам його скарбниця, спустошена всілякими податками.

— Брехун! Лицемір! Коли допомога бургундського герцога дасть нам надію повернути все наше, він позичить якісь мізерні грошенята, щоб ми, випливаючи, знову забули за його байдужість до нас у нещасті. Ну а герцог, герцог Карло Бургундський? Я зважилась прийти сюди довідатись, що ти зробив і розказати, що знаю. Надійні люди вартують. Я не мала тепцю тебе дожидатись… Мій вірній Лямберт повідомив, що ви приїхали й я поспішила відшукати вас.

— Велика королево! — відповів Оксфорд. — Я не бачився ще з герцогом. Ви знаєте його легковажну, горду й уперту вдачу. Якби він був хоч трошки здатний підтримати мирну й розважливу політику — він давно б помирився з Людовіком, своїм непримиренним ворогом, а може й з Едвардом. Але він — увесь порив, божевілля, пристрасть, і може збурити проти себе бідних, але хоробрих швайцарців. А тоді буде зле…

— Він звичайно не довіриться хижакові, що вкрав мойого престола, коли той так довів своє лицемірство.

— Тобто? Я не розумію…

— Як, мілорде? Невже я перша повідомляю вас, що Едвард Йоркський переплив море з такою армією, що її, навіть, славетний Генрік V, мій свекор, ніколи не вводив із Франції до Італії?!

— Я лише чув, що на це сподіваються, — відповів Оксфорд, — і мав на увазі, що наслідки для нашої справи — лихі.

— Так, Едвард переїхав! — сказала Маргарета. — Зухвалець вимагав від Людовіка, французького короля, корони держави, немов би вона йому належала за правами спадщини, корони, що її дано було мойому бідолашному чоловікові, коли він ще був у колисці…

— Виходить, напевно англійці у Франції? — спитав Оксфорд. Голос звучав глухо, стривожено. — Кого ж він привів із собою?

— Усіх найлютіших ворогів нашого роду. Брехливого, підлого Георґа, що його він називає герцог Кларенський, кривавого Річарда, розпусного Гастінґса, Ґоварда, Станлея — одно слово ватажків усіх зрадників…

— І… і? я не маю сили питати… Бургундія має намір до них приєднатися і об'єднатися з йоркським гостем проти Людовіка?

— Я маю таємні відомості, — відказала королева, — цього не буде.

— Яке щастя! — скричав Оксфорд. — Едвард Йоркський — я не хочу гудити хоч би й запеклого ворога — відважний ватажок, але він не Генрік III, ні Чорний Принц, ні навіть Генріх V Ланкастерський, що його нащадкам служитиму довіку. Хай Едвард повоює з Людовіком без Бургундії. Що й казати, і Людовік не герой, а проте добрий напрочуд політик, може, ще страшніший за нашої політичної доби, ніж сам Карло Великий. Людовік не зважиться на такі битви, як під Крессі, Пуатьє, або Азінкуром. Коли Бургундія з нами, Едвард може втратити Англію. Але що робить Карло?

— Він загрожує Німеччині, — відповіла Маргарета, — його військо скрізь по Льотарінґії, по всіх головних містах та фортецях.

— А де Ферранд де-Водемон — хоробрий юнак, що б'ється за Льотарінґію, ніби з права від матері, Йоланди Анжуйської, вашої сестри?

— Він утік чи до Німеччини, чи до Швайцарії.

— Хай Бургундія начувається! — сказав досвідчений граф. — Бо коли він знайде собі товаришів у Німеччині та погодиться з одчайдушними швайцарцями — Карлові Бургундському буде поважна загроза, а він і в гадці цього не має собі.