Картонна коробка - Сторінка 3

Скоєно страхітливий злочин, і здається мені, що я розкрив кожну його подробицю.

— А злочинець?

Холмс накидав кілька слів на звороті своєї візитної картки і подав її Лестрейдові.

— Ось його ім’я, — сказав він. — Ви не зможете заарештувати його раніше, ніж завтра ввечері. Я хотів би, щоб моє ім’я не згадували в цій справі, бо волію, аби воно виступало лише тоді, коли розкриття злочину має певні труднощі. Ходімо, Ватсоне.

Ми подалися до вокзалу, зоставивши Лестрейда стояти й захоплено дивитися на картку, що її кинув йому Холмс.

* * *

— У цій справі, — почав Шерлок Холмс, коли ми ввечері розмовляли, закуривши сигари, в нашій кімнаті на Бейкер-стрит, — як і в розслідуваннях, описаних вами під назвами "Етюд у багряних тонах" та "Знак чотирьох", нам слід було міркувати в зворотному порядку, йдучи від наслідків до причин. Я написав Лестрейдові прохання повідомити деталі, яких нам бракує, — про них він дізнається лише після того, як візьме злочинця. А про це можна не турбуватися, бо він, хоч і зовсім не вміє думати, але вчепиться, як бульдог, коли збагне, що слід робити; ця чіпкість і привела його у верхи Скотленд-Ярду.

— То ви ще не скінчили справи? — запитав я.

— Загалом скінчив. Ми знаємо, хто скоїв цей жахливий злочин, хоч одна з жертв нам іще невідома. Звичайно, ви вже прийшли до якогось власного висновку.

— Ви, мабуть, підозрюєте цього Джіма Бравнера, служника з ліверпульського пароплава?

— О, це більш, аніж підозра!

— Але я все-таки не бачу тут нічого, хіба що якісь непевні вказівки.

— Навпаки, як на мене, тут нічого не може бути ясніше. Пройдімо ще раз головними етапами. Як ви пригадуєте, ми підійшли до справи зовсім неупереджено, що завжди дає перевагу. Ми не мали жодної версії — просто спостерігали і робили висновки з наших спостережень. Що ми побачили насамперед? Спокійну, статечну жінку, що живе без жодних таємниць, і портрет, який переконав мене в тому, що в неї є дві молодші сестри. Тоді ж мені сяйнула думка, що коробка могла бути призначена одній із них. Проте я облишив цю думку, бо вирішив, що підтвердити або заперечити її ще встигну. Далі, як ви пам’ятаєте, ми пішли в садок і побачили дивовижний вміст цієї маленької жовтої коробки.

Мотузок був такий, яким шиють вітрила на кораблях, і в нашому розсліді запахло морем. Коли я побачив, що його зав’язано морським вузлом, що посилку надіслано з порту й що чоловіче вухо має дірочку для сережки, — а це частіше трапляється серед моряків, ніж серед інших людей, — мені стало зрозуміло, що всіх акторів цієї трагедії слід шукати десь ближче до моря.

Коли ж я оглянув адресу на посилці, то помітив, що там зазначено: "Міс С. Кушинґ". Найстарша сестра теж була, звичайно, міс Кушинґ, і хоча ім’я її починалося з "С", із цієї ж літери могло починатись і ім’я однієї з двох інших. Тоді наш розслід довелося б починати спочатку, на свіжому ґрунті. Щоб з’ясувати цю обставину, я повернувся до будинку. Я вже був ладен запевнити міс Кушинґ, що тут, мабуть, сталася помилка, коли раптом, — як ви, напевно, згадали, — замовк. Річ у тім, що я побачив таке, що притьмом здивувало мене й водночас до краю звузило поле наших розшуків.

Як медик ви знаєте, Ватсоне, що немає жодної іншої частини людського тіла, яка була б такою різноманітною, як вухо. Кожне вухо зазвичай вельми своєрідне й відрізняється від усіх інших. У минулорічному "Антропологічному часописі" ви знайдете дві мої невеличкі розвідки з цього питання. Через те я оглянув вуха в коробці очима фахівця й уважно відзначив їхні анатомічні особливості. Уявіть собі мій подив, коли я, поглянувши на міс Кушинґ, зрозумів, що вухо її справді відповідає жіночому вуху, яке я тільки-но вивчав. Про збіг не могло бути й мови. Тут були така сама вкорочена раковина, такий самий широкий вигин у верхній частині, такий самий внутрішній хрящ. За всіма ознаками це було те саме вухо.

Звичайно, я одразу усвідомив величезну вагу цього спостереження. Зрозуміло, що жертва була якнайближчою родичкою леді. Я заговорив з нею про її родину, і ви пам’ятаєте, що вона одразу повідомила нам деякі найцінніші подробиці.

Насамперед, ім’я її сестри — Сара, і адреса її донедавна була та сама, тож зрозуміло, як сталася помилка й кому посилка призначалася. Далі ми почули про служника з пароплава, одруженого з третьою сестрою, й довідалися, що він деякий час був дуже близький до міс Сари, й та навіть переїхала до Ліверпуля, аби бути ближче до Бравнерів, проте згодом вони посварилися. Ця сварка перервала їхні взаємини на кілька місяців, тож якби Бравнер задумав надіслати міс Сарі посилку, то послав би її, безперечно, на стару адресу.

Тепер справа дивовижним чином почала з’ясовуватись. Ми дізналися про існування цього служника, людини запальної, пристрасної, — згадайте, як він покинув чудову, як на мене, роботу, аби бути ближче до дружини, — й до того ж гіркого п’яниці. Ми мали підстави вважати, що його дружину було вбито, й тоді ж загинув якийсь чоловік — очевидно, моряк. Причиною вбивства передусім, зрозуміло, були ревнощі. Але чому його докази мала одержати міс Сара Кушинґ? Мабуть, через те, що вона, мешкаючи в Ліверпулі, взяла певну участь у подіях, які призвели до трагедії. Зауважте, що пароплави цієї лінії заходять до Белфаста, Дубліна й Вотерфорда, отже, якщо припустити, що злочин скоїв Бравнер і що він одразу після того сів на свій пароплав "Травневий день", то Белфаст — перше місце, звідки він міг надіслати свою жахливу посилку.

Проте на цьому етапі можливий був інший розв’язок, і я, хоч і вважав його малоймовірним, вирішив перевірити себе, перш ніж посуватися далі. Містера й місіс Бравнер міг убити якийсь невдаха-коханець, і одне з вух належить її чоловікові. Проти цієї думки знайшлося багато серйозних заперечень, однак вона була цілком вірогідна. Я надіслав телеграму до свого друга Елґара з ліверпульської поліції, в якій спитав, чи вдома місіс Бравнер і чи відплив містер Бравнер на "Травневому дні". Тоді ми поїхали до Воллінґтона відвідати міс Сару.

Насамперед мені цікаво було придивитися, чи повторюється в неї родинне вухо. До того ж, звичайно, вона могла надати нам дуже цінні відомості, але навряд чи схотіла б, на моє переконання. Вона мала знати про те, що сталося напередодні, бо про це гомонів увесь Кройдон, і лише їй було зрозуміло, кому призначалася посилка. Якби вона хотіла допомогти правосуддю, то, напевно, зв’язалася б уже з поліцією. Будь-що треба було побачитися з нею, й ми поїхали. Ми дізналися, що звістка про надходження посилки — її хвороба почалася саме з тієї миті — так вразила жінку, що спричинила нервову гарячку. Таким чином з’ясувалося, що вона зрозуміла, що означає ця посилка, але так само було ясно й те, що нам слід трохи зачекати, перш ніж вона зможе стати нам у пригоді.

Проте ми обійшлися без її допомоги. Відповідь з Ліверпуля чекала на нас у поліційній дільниці, куди я просив Елґара переслати її. Ніщо не могло бути переконливішим. Будинок місіс Бравнер понад три дні стояв замкнений, і сусіди гадали, що вона поїхала на південь, у гості до родичів. У пароплавстві з’ясували, що Бравнер одплив на "Травневому дні", і я вирахував, що на Темзі він з’явиться наступного вечора. Коли він прибуде, його зустріне недоумкуватий, але рішучий Лестрейд, і я не маю сумніву, що ми дізнаємось про решту подробиць.

Шерлок Холмс не помилився в своєму очікуванні. Двома днями пізніше він одержав грубий конверт із коротким листом від детектива й друкованим на машинці документом обсягом у кілька великих аркушів паперу.

— Лестрейд упіймав його. Все гаразд, — мовив Холмс, поглянувши на мене. — Вам, певно, буде цікаво послухати, що він пише.

"Дорогий містере Холмсе!

Згідно з планом, який ми склали заради перевірки наших припущень (яке чудове це "ми", Ватсоне, хіба ні?), я вирушив учора о шостій годині вечора до Альбертського доку й ступив на борт пароплава "Травневий день", що ходить на лінії Ліверпуль — Дублін — Лондон і належить Пароплавній поштовій компанії. Розпитавши, що треба, я довідався, що служник на ім’я Джеймс Бравнер перебуває на судні і під час рейсу поводився так дивно, що капітан мусив звільнити його від обов’язків. Зійшовши вниз, я побачив, що він, обхопивши голову руками, сидить на скрині й похитується. Це здоровий, дужий хлопець, чисто поголений і смаглявий, — схожий на Олдріджа, що допомагав нам у справі з фальшивою пральнею. Бравнер підхопився, коли почув, що мені треба, і я підніс до уст свисток, щоб покликати з-за дверей хлопців з річкової поліції, проте, на мій погляд, він був такий знесилений, що без жодного спротиву дозволив одягти на себе наручники. Ми відрядили його до дільничної в’язниці й прихопили з собою скриню, сподіваючися знайти в ній ще якісь докази; але, крім великого гострого ножа, який має багато хто з моряків, не знайшли нічого, що було б нам винагородою за наші клопоти. Проте виявилося, що нам не потрібні жодні докази, бо він, коли його привели до інспектора, волів дати свідчення, які записав наш стенографіст. Ми віддрукували три примірники, один з яких я надсилаю вам. Справа виявилась, як я й гадав, дуже простою, проте я вельми вдячний вам за Вашу допомогу в розсліді. З сердечним привітом, щиро ваш

Дж. Лестрейд".

— Еге ж! Розслід справді був дуже простий, — зауважив Холмс, — але навряд чи Лестрейдові здавалося так спочатку, коли він звернувся до нас. Отож погляньмо краще, що каже сам Джім Бравнер. Ось свідчення, що він їх подав інспекторові Монтґомері з шедвельської поліційної дільниці, — на щастя, їх застенографовано.

* * *

"Чи маю я що сказати? Авжеж, багато чого. Все чистісінько розповім. Можете повісити мене чи відпустити, — мені байдуже, що ви вчините. Кажу вам, що я відтоді ані на хвилину не можу заснути; якщо й засну тепер, то хіба навіки. Буває, бачу перед собою його лице, але частіше — її. Щоразу так. Він дивиться понуро, люто, а вона — з таким подивом на обличчі. О, бідолашна овечка, як їй було не здивуватися, коли вона побачила смерть в очах, що досі дивились на неї тільки з любов’ю!

Та все це Сарина вина, і нехай прокляття згубленого чоловіка впаде на неї, й закипить кров у її жилах! Ні, я не хочу виправдовуватись. Так, я знову почав пити, справжнісінькою звірюкою став.