Катар (Нежить) - Сторінка 27

Мені вдалося підтягнути його, і, наче збиваючи полум'я, я притиснув голову до матраца, прогриз його до поролону, але губчаста маса не душила, і я, стогнучи у відчаї від того, що не можу відібрати собі життя, стиснув вільною рукою горло. Останнє, що запам'яталося мені перед тим, як втратив свідомість, були спалахи в мозку. Очевидно, бився головою об труби. Пригадую, саме тоді промайнула остання надія, що, може, нарешті вдасться. І все. Я вмер, і нітрохи не здивувався, що знаю про це. Згодом плив чорними водопадами по незнаних гротах, чуючи шум і ревіння, наче лише мій слух помер не зовсім. Чув дзвони. Темрява порожевіла. Відкривши очі, побачив над собою велике, чуже, бліде, неприродно спокійне обличчя. Це було обличчя доктора Барта. Я одразу впізнав його й хотів сказати про це, але втратив свідомість.

Прикутого до батареї, мене знайшли о четвертій ранку, бо італійці з сусіднього номера повідомили службу, а оскільки це нагадувало приступ божевілля, мені зробили заспокійливий укол і відвезли в лікарню. Милий Барт, почувши зранку, що рейси літаків затримано, зателефонував до Орлі й, довідавшись про мою долю, поїхав до лікарні, де я лежав, усе ще не опритомнівши. Я прийшов цілком до тями аж через тридцять годин. У мене були пошкоджені ребра, прокушений язик, на голові в кількох місцях накладено шви, рука в наручнику нагадувала бідон, так я рвався з прив'язі. На щастя, регулятор, до якого я себе прикував, був залізний, пластмасовий не витримав би такого, і я викинувся б з вікна; я, власне, нічого в світі не прагнув так, як цього.

Один канадський біолог зауважив, що в шкірній тканині людей, що не лисіють, наявна та сама нуклеїнова сполука, як у вузьконосих мавп, що теж не лисіють. Ця речовина, названа "мавп'ячим гормоном", виявилася дійовою в боротьбі з облисінням. У Європі гормональну мазь почала виготовляти три роки тому одна швейцарська фірма за американською ліцензією Пфіцера.

Швейцарці видозмінили препарат, зробили його ефективнішим, але й більш чутливим до тепла, під дією якого він швидко розкладався.

У шкірі людей, що багато загорають, препарат змінює свою структуру і може під впливом риталіну перетворитися на препарат X доктора Дюнана — психічний депресор, однак, викликає отруєння лише у великих дозах. Риталін знаходиться у крові осіб, що його вживають, а гормон застосовується зовнішньо у вигляді мазі з домішкою гіалуронідази, яка допомагає лікам проникнути через шкіру у кровоносні судини. Але для отруєння з психотичним ефектом потрібно втирати в шкіру хоча б двісті грамів мазі на добу, вживаючи при цьому більші від максимальних дози риталіну.

Каталізатором, що в мільйони разів посилює дію депресора, є сполуки ціанідів з сіркою — роданіди. Три літери, три хімічні символи С становлять ключ до таємниці. Сліди ціанідів є в гіркому мигдалі. Саме це надає йому характерної пекучої гіркоти. Кілька фабрик Неаполя, які випускали смажений мигдаль, страждали від нашестя тарганів. Для дезинфекції кондитери вживали препарат із значним вмістом сірки. Її частинки потрапляли до емульсії, в яку перш ніж смажити, занурювали мигдаль. Доки температура печі була низькою, це не давало побічного ефекту. Лише при перевищенні карамелізації цукру ціаніди мигдалю утворювали з сіркою родан. Але й родан, потрапляючи в організм, ще не стає дійовим каталізатором препарату X. У тканинах реагентів мусять бути вільні іони сірки. Такі іони у вигляді сульфатів і сульфітів давали сірководневі ванни. Отже, гинув той, хто застосовував гормональний препарат, риталін, брав сірководневі ванни й ласував мигдалем, по-неаполітанськи підсмаженим у цукрі. Роданіди каталізували реакцію в таких мізерних кількостях, що виявити їх можна було лише хроматографією. Умовою несвідомого самогубства були ласощі. Хто не міг їсти солодощів через діабет чи не любив їх, лишався живий. Швейцарську видозміну мазі продавали в усій Європі останні два роки, тому раніше подібних випадків не зафіксовано. В Америці їх не було, бо мазь монопольно виготовляв Пфіцер, а його препарат не розкладався від тепла, як європейський. Жінки не вживали мазі, призначеної для чоловіків, отже, й не могли стати жертвами.

Бідолаха Прок потрапив у пастку іншим шляхом. Він не лисів, тобто не потребував гормональної мазі, не ходив на пляж, не брав сірководневих ванн, але іони сірки потрапили в його кров із сульфітного проявника, пари якого він вдихав у лабораторії, риталін вживав від сонливості, а препарат X приніс йому доктор Дюнан, розбивши свої окуляри. Освічений і терплячий доктор, розтираючи на порошок кожен клаптик, кожну пучку пилу з майстерні Прока, досліджуючи фанерну перегородку й шліфувальний камінь, не знав, що таємнича субстанція, яку він шукав, лежить у вигляді кулька зацукреного мигдалю в шухляді старого комода метрів за чотири над його головою.

Мигдаль, знайдений на столі разом із моїми записами, відкрив очі на відсутню ланку Бартовим хімікам.

Можливо, несуттєва, але досить цікава, певна анекдотична деталь. Уже в Штатах один мій знайомий сказав, що сірчаний цвіт, яким мене лікував малий Петрусь, жодною мірою не міг спричинитися до отруєння, оскільки тверда сірка, перетворена на пил шляхом сублімації, вже не розчиняється. Цей хімік висунув ad hoc[27] таку гіпотезу. Іони сірки потрапили в мою кров з сульфітного вина. Як прийнято у Франції, я пив щоразу, коли обідав чи вечеряв, але виключно в домі Барта, бо більше ніде не їв, а хіміки НЦНД, знаючи про це, змовчали про таку можливість, аби не бентежити шефа підозрою, що він подає гостям якесь пійло.

Згодом мене питали, чи той мигдаль був моєю "еврикою". Найпростіше було підтвердити чи заперечити, але я просто не знав. Ще раніше, нищачи те, що потрапляло під руку, і вкидаючи все, що могло загрожувати моєму життю, у ванну, я діяв несамовито, але в цьому шаленстві була іскра методу самозбереження, отож і з мигдалем могло бути подібне. Я хотів, в цьому певний, додати його до записів, і цей жест міг бути лише наслідком багаторічних тренувань. Мене вчили фіксувати події в умовах максимального стресу, вимагаючи виконання, що не залежало від моїх міркувань про істотність того чи іншого факту. Це міг бути й проблиск інтуїції, який з'єднав воєдино ранкову грозу, приступ чхання, таблетку, що застрягла в горлі, мигдаль, яким я її заїв, і образ Прока, що востаннє входить до кондитерської на розі рю Амелі. Таке припущення видається надто гарним, щоб бути правильним. Очевидно, я пов'язував мигдаль з неаполітанською справою тому, що кондитер виклав з нього на вітрині Везувій. Оскільки Везувій не мав з цим нічого спільного він виявився чисто магічною зв'язкою, хоча й наблизив мене до суті справи.

Щоправда, уважно читаючи мій рапорт, можна зауважити, що слідство не раз мало такі близькі до розв'язання факти, але результату вони не дали. До суті наблизився Барт, правда, він помилився щодо політичних мотивів випадків, але слушно сумнівався в принципах відбору "групи одинадцяти" й правильно визначив, чому жертвами ставали лише іноземці, та ще й самотні, тобто ізольовані від італійського оточення подвійно — незнанням мови й відсутністю близьких. Провісником отруєння була зміна поведінки, помітити яку на цьому етапі могла лише близька людина.

Згодом вдалося виявити й кілька незавершених випадків, коли отруювалися італійці чи іноземці, які були в Неаполі з дружинами. Події, звичайно, розвивалися однаково. Жінка, занепокоєна дивацтвами чоловіка, спостерігала за ним щораз пильніше, а коли доходило до галюцинацій, всіма силами схиляла його до від'їзду. Прагнення втекти додому було природною реакцією на незрозумілу загрозу. Натомість італійці вже на початковому етапі отруєння опинялися під наглядом психіатра — найчастіше під тиском родини, — отож і в цих випадках наставала цілковита зміна способу життя, людина переставала їздити машиною, вживати плімазин, припиняла водні процедури, і симптоми швидко зникали. Слідство не виявило цих незавершених випадків через просту дрібницю. З оточення хворого завжди знаходилася людина, яка анулювала сплачений абонемент, реєстраційні ж книги фіксували фінансове сальдо, а не факт припинення процедур, і потенційні жертви не лишали в них жодного сліду.

Зрештою, слідству заважали й інші фактори. Ніхто не афішує вживання мазі від облисіння. Хто зовсім не дбав про лисину чи віддавав перевагу перуці, обминав небезпеку, але ж як це було з'ясувати? Хто не вживав гормону, того, живого й здорового, не було про що розпитувати, а хто вживав, той гинув. Серед речей жертв не знаходили коробок від швейцарської мазі, бо її слід було зберігати в холодильнику, що легко робити вдома, а не в готелі, тому педантичні літні чоловіки не возилися з маззю, а просто відвідували місцевих перукарів. Мазь слід було втирати раз на десять днів, тому кожна з жертв лише раз відвідала в Неаполі перукаря, але нікому й на думку не спало під час слідства випитувати перукарів, що вони втирають в голови деяких клієнтів.

Нарешті, жертви відзначалися фізичною схожістю, оскільки мали певні спільні риси характеру. Це були чоловіки на порозі старості, але з претензіями, вони боролися зі старістю і водночас приховували це. Хто переступив цей поріг і, лисий як коліно, в шістдесятирічному віці перестав молодитися, той не шукав більше чудотворних ліків, хто ж лисів передчасно, років у тридцять, той не хворів на ревматизм і не лікувався ваннами. Отже, загроза висіла лише над тими, хто увійшов у смугу згасання й старів. Чим уважніше розглядали ми факти, тим більше бачили їхню подібність. Отруєння траплялося в період квітування трав, бо водії в іншу пору не вживали плімазину, а хто мав тяжку форму астми, не їздив машиною і не вживав препарату, призначеного для водіїв.

Відвідуючи мене в лікарні, Барт виявив стільки сердечності, що перш ніж полетіти до Штатів я відвідав його з прощальним візитом. Петрусь чекав біля сходів, але зник, побачивши мене. Я зрозумів, у чому справа, й запевнив малого, що неодмінно вишлю йому свій шолом. У Барта був доктор Соссюр, вже без сюртука, зате в сорочці з мереживними манжетами. Замість калькулятора він мав на шиї годинник. Переглядав книжки в бібліотеці, а Барт повідомив мені цікаву річ: спроба застосувати у слідстві комп'ютер вдалася чудово, хоча сама машина, незапрограмована й незапущена, нічого, власне, не робила.