Катар (Нежить) - Сторінка 3

- Станіслав Лем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Через дев'ять миль я замінив справне колесо запасним. Замінив, бо так зробив Адамс. Присівши біля домкрата, я відчув, що припікає добряче. Незмащений домкрат скрипів, невидимі реактивні літаки краяли небо над головою, і це громове відлуння нагадувало мені корабельну артилерію над Нормандським плацдармом. Звідки цей спогад? Я і згодом бував у Європі, але вже в ролі офіційного експоната, щоправда, другої величини: як резервний, тобто фіктивний учасник марсіанської програми. Європа гідно демонструвала мені свій фасад, і аж тепер я пізнавав її якщо не ліпше, то, в усякому разі, без параду: смердючі від сечі вулички Неаполя з жахливими повіями, навіть готель, який ще пишався вчорашньою славою, змиршавів, його обсіли крамнички перекупників, порнокінотеатр колись не посмів би примоститися під боком такого сусіда. А може, це несуттєве, й мали рацію ті, хто твердив, що Європа псується з голови, з верхів. Бляха й інструменти аж пекли. Помивши руки кремом, я витер їх серветкою й сів у машину. Поморочившись над купленою на заправці пляшкою швепсу, я врешті відкоркував її й без ножика, що десь подівся. П'ючи гіркий напій, я думав про Ренді, який десь на траві слухає, як я п'ю. Подушечка над спинкою теж нагрілася, потилицю пекло. Асфальт на обрії мінився металевим блиском, наче вода. Гримить, чи що? Так. Грім. Гриміло, певно, й раніше, коли пролітали реактивні літаки, але досі всі слабші звуки поглинав невпинний гуркіт автостради. Та врешті, стихія піднеслася над цим шумом, розколола небо з іще золотавими, а над горами, вже просякнутими жовчю хмарами.

Дороговкази сповістили: Фрозіноне. Піт стікав у мене по спині, між лопатками наче хтось лоскотав пір'їнкою, а гроза, по-італійськи театральна, замість узятися до роботи як слід, страхала гуркотом без краплини дощу. Але сірі, мов осінній дим, гриви вже тяглися навколо, і, входячи в широкий віраж, я навіть зауважив місце, де навскісний туман притягає хмару до автостради. Полегшено зітхнув, помітивши на шибі перші великі краплини. Раптом линуло мов з відра.

Вітрове скло нагадувало поле бою, бо якийсь час я не вмикав "двірників", а коли вони нарешті зішкребли рештки комах, я вимкнув їх і з'їхав на узбіччя. Тут я мав простояти добру годину. Дощ ішов хвилями, лопотів по даху; попутні машини тягли за собою каламутні шлейфи водяного пилу, а я глибоко дихав. З прохиленого вікна дзюркотіло на коліна. Я запалив, ховаючи цигарку в долоні, ментолові не смакували. Проїхав "крайслер" металевого кольору, але крізь водяну запону годі було роздивитися, чи це той. Темнішало на очах. Блискавиці, тріск, — аби чимось зайнятися, я рахував секунди від спалаху до звуку, — а автострада гула й гуркотіла, ніщо не могло її паралізувати. Стрілки минули сьому — пора. Зітхнувши, я вийшов з машини. Холодний душ спершу був неприємний, але швидко збадьорив мене. Маніпулюючи з "двірниками", наче щось ремонтуючи, я поглядав на дорогу, але ніхто не звертав на мене уваги, поліції теж не було. Змокнувши до останнього рубчика, я сів у машину й рушив. Гроза минала, але темнішало чимраз швидше. За Фрозіноне дощ припинився, асфальт просихав, і від калюж на узбіччях низько стелився молочний туман, відбиваючи світло фар. Зненацька з-за хмар визирнуло сонце, неначе природі забаглося в останню перед ніччю хвилину з'явитись в іншому освітленні. В неземному рожевому сяйві я в'їхав на стоянку біля ресторану Павезе, розташованого на мосту, обсмикнув сорочку, аби не випирали датчики, й пішов нагору. "Крайслера" на стоянці не побачив. Нагорі натовп белькотів різними мовами і поглинав страви, не звертаючи жодної уваги на машини, що пролітали під мостом, мов кулі кегельбану. В мені, не знати коли, сталася зміна, я заспокоївся, власне, мені все збайдужіло, про дівчину подумав так, наче це трапилося багато років тому, випив дві кави, швепс із цитриною і, відпочиваючи, може, посидів би ще трохи, якби не збагнув раптом, що залізобетон діє мов екран, і вони не можуть спостерігати за моїм серцем. Між Х'юстоном і Місяцем таких проблем не виникає. Виходячи, я вмився в туалеті. Якось неприязно позираючи на себе в дзеркало, пригладив чуба, і знову в дорогу.

Я й далі мав зволікати. Їхав наче візник, який попустив віжки, довіряючи коневі. В голові було порожньо, я не снив наяву, я просто відключився, ніби мене взагалі не було. Колись я називав це "життям капусти". Але увага десь жевріла, бо зупинився точно за розкладом. Ця зупинка була приємна. Машина стояла перед узгір'ям, там, де автострада геометричним вирізом заглиблюється в його хребет. Через цей виріз, мов через великі ворота, було видно обрій, де бетонна смуга розгонисто пробивала наступний пологий горб. Це було схоже на виріз прицілу й мушки. Я протер скло, а оскільки закінчились серветки, мусив відчиняти багажник. Доторкнувшись до м'якого дна валізки, відчув вагу зброї.

Наче змовившись, усі майже одночасно ввімкнули фари. Переді мною відкрився великий простір. Дорога позад мене, в напрямку Неаполя, ясніла білими смугами, а в бік Рима червоніла, ніби по ній котилися жаринки. На дні долини всі гальмували, й червоний полиск весь час тремтів на одному відтінку траси — як стояча хвиля. І коли б дорога була ширша разів у три, це цілком би нагадувало Техас чи Монтану. Я стояв за кілька кроків від дороги, але був зовсім сам і весь віддався погідному спокоєві. Люди, як і кози, потребують трави, але не усвідомлюють цього. Коли в невидимому небі прогуркотів вертоліт, я викинув цигарку й сів у машину. Всередині ще зберігалася денна спека.

За наступними пагорбами безтіневі лампи денного світла сповістили про наближення Рима. Морок приховував постаті людей у машинах, а купи речей на верхніх багажниках набували загадкових обрисів. Усе ставало значущим і таємничим, ніби попереджало про щось невідоме й велике. Астронавт-дублер мусить мати в собі хоч один відсоток свинства, бо в глибині душі сподівається на промах тих, основних, а якщо не сподівається, то він бовдур. Згодом я мусив ще раз зупинитися — кава, плімазин, швепс і вода з льодом зробили своє, я відійшов від дороги і аж стрепенувся — здавалося, зник не лише рух, але й самий час. Обернувшись, почув запах квітів, що пробивався крізь сморід газів у ледь тремтячому повітрі. Що я зробив би, якби мені було тридцять років? Ет, замість сушити голову, краще застебнути штани і їхати далі. У темряві ключ запалювання впав між педалі, і я, щоб не вмикати світла, знайшов його навпомацки. Далі їхав ні сонний, ні тверезий, ні злий, ані спокійний — якийсь відчужений, зм'яклий і трохи спантеличений. Світло ліхтарів, вливаючись крізь вітрове скло, вибілювало мої руки на кермі й тікало назад, дороговкази випливали назустріч, мов привиди, а стики бетонних плит озивалися м'яким перестуком. Тепер треба направо, на кільце, щоб в'їхати в Рим із півночі, так само, як він. Я зовсім не думав про нього, для мене він був лише одним з одинадцяти, а всі його речі віддано мені абсолютно випадково. Ренді наполягав на цьому і, очевидно, мав рацію. Якщо вже щось робити, то робити якнайретельніше. Мене не бентежило, що я користуюся сорочками й валізами померлого, в перші дні було трохи не по собі лише тому, що це чужі речі, а зовсім не тому, що їхній власник помер. Траплялися зовсім безлюдні відтинки траси, й мені все ніби чогось бракувало. Крізь опущені шибки до кабіни линуло наповнене пахощами квітів повітря; добре, що на трави впала ніч. Я навіть перестав підшморгувати. Психологія психологією, але все вирішив катар. Я був у цьому певен, хоч мене переконували в протилежному. І як добре подумати, то воно так, бо хіба ж на Марсі є трава? Отже, чутливість на пилок зовсім не ґандж. Так то воно так, але ж десь у примітках моєї персональної справи мусило бути зазначено: "алергік", тобто неповноцінний. А отже, резервний. Це те саме, що найкраще підструганий олівець, яким врешті-решт не поставлять і крапки. Христофор Колумб у резерві — гарно звучить, чи не так?

Навпроти сунула довга колона, й кожна машина сліпила очі. Доводилося по черзі заплющувати то праве, то ліве око. А чи не заблукав я часом? Якось не помітив, що з'їхав з автостради. Та мені стало байдуже, ну й що такого? Їдь собі в ніч, та й годі. У скісному світлі високого ліхтаря з'явилася таблиця: "ROMA TIBERINA"[6]. Нарешті. Нічний Рим з наближенням до центру сповнювався світлом і рухом. Добре, що готелі, які я мав відвідати, розташовані неподалік один від одного. В кожному з них тільки руками розводили — місць немає, сезон у розпалі, і я знову сідав за кермо. В останньому готелі був вільний номер, але я зажадав тихого, в боковому крилі, портьє витріщився на мене. Я з жалем хитнув головою й повернувся до машини.

Порожній тротуар перед готелем "Хілтон" заливало яскраве світло. Зупиняючись, я не помітив "крайслера", й мене вразила думка, що вони десь зазнали аварії, тому я й не бачив їх дорогою. Машинально зачинив дверцята й у віддзеркаленні, що ковзнуло по шибі, зауважив "крайслера". Він зупинився за стоянкою, в півтіні між ланцюгами й знаком заборони стоянки. Я рушив до готелю. Темний "крайслер" здавався порожнім, але одна шиба була навівопущена. Коли я проходив кроків за п'ять від нього, там зажевріла цигарка. Хотілося хоч рукою махнути, але я стримався, рука лише здригнулась, я пхнув її в кишеню й увійшов до холу.

Цей незначний інцидент означав лише кінець одного розділу й початок наступного, але в холодному повітрі ночі все набувало надприродної виразності: силуети машин на стоянці, моя хода, візерунок бруку. І те, що я не зміг привітати їх навіть помахом руки, викликало роздратування.

Досі я дотримувався хронометражу, як учень розкладу, не замислюючись по-справжньому над тим, що людина, яка переді мною їхала цією дорогою, так само зупинялася, пила каву, кружляла нічним Римом від готелю до готелю, закінчила свій шлях у "Хілтоні", бо звідти вона вже не вийшла. Лише зараз у ролі, яку я грав, мені вчувся глум, кинутий долі виклик.

Молодий швейцар у рукавичках, манірний від своєї значущості, а може, просто зі сну, вийшов за мною до машини й узяв запорошені валізи, а я бездумно всміхався його блискучим ґудзикам. У холі було безлюдно, другий здоровило поставив мій багаж у ліфт, і той задзенькотів, наче музична шкатулка.