Катріона - Сторінка 24

Думка про те, що він чекає мене в "Королівському гербі", нестерпно мучила й гнітила. Що він подумає? Що скаже, коли ми зустрінемося? Я вже розумів, що правді важко повірити, але прикро, що на тебе дивитимуться, як на хвалька і боягуза, і це тоді, коли я так боровся за цю правду. З гіркою насолодою я в думці повторював ці слова і аналізував свою поведінку. Здавалося, що до Джеймса Стюарта я поставився, як до брата, що минулим можна навіть пишатися. А от зараз мені треба як слід обміркувати своє теперішнє становище. Я не міг переплисти море, не міг полетіти повітрям, але зі мною був Енді. Я зробив йому послугу, він любить мене; виходить, у моїх руках важіль, яким можна скористатись. Хоча б для звичайної пристойності мені треба ще раз спробувати домовитися з Енді.

Надходив вечір, і острівець огорнула тиша, яку порушували тільки ритмічні сплески моря. Наше невелике товариство розбрелося хто куди: троє Макгрегорів видерлися на скелю, а Енді з біблією в руках вмостився на сонечку серед руїн, де я й знайшов його. Він спокійнісінько спав, а коли прокинувся, то я одразу ж почав з запалом благати його відпустити мене.

— Коли б тільки я знав, що для вас це буде добре, Шооз! — мовив Енді, пильно дивлячись на мене поверх окулярів.

— Я хочу врятувати іншого, — перекопував я, — і додержати свого слова. Хіба може бути що-небудь краще? Невже ви не пам'ятаєте святого писання, Енді? А ще тримаєте біблію в руках! "Яка користь людині з того, що вона придбає увесь світ?.."

— Що ж, — промовив Енді, — наміри ваші благородні. Але як мені бути? Я повинен так само додержати свого слова. А що ви мені пропонуєте? Продатись за гроші?

— Енді! Хіба я згадував про гроші?! — вигукнув я.

— Справа не в словах, голубе, — пояснив Енді, — тут важлива суть, яка полягає в тому, що коли я зроблю вам послугу (як ви того хочете), то втрачу місце. Тоді, зрозуміло, вам з почуття честі доведеться відшкодувати мої збитки і навіть більше. Хіба це не підкуп? До того ж хабар такий непевний. Якщо вас повісять, що тоді? Ні, ви пропонуєте неможливу річ. Залиште мене тут і не заважайте читати.

Пам'ятаю, що глибоко в душі я був задоволений таким результатом і до деякої міри вдячний містеру Престонгрейнджу за те, що він, хоч і в недозволений законом, примусовий спосіб, а все ж таки врятував мене од різних небезпек, спокус та ускладнень. Проте незабаром я знову згадав Джеймса, і хід моїх думок остаточно змінився.

Двадцять першого вересня, тобто того дня, коли мав відбутися суд, я був у такому пригніченому стані, якого, наскільки пам'ятаю, мені ще ніколи не доводилося переживати, хіба що на острові Іррайді. Майже весь час я пролежав нерухомо у якомусь напівзабутті на схилі гори; в голові роїлися тривожні думки. Іноді я й справді спав, але й тоді мені ввижався зал суду в Інверарі і підсудний, що жадібним поглядом марно шукав серед присутніх свого свідка. Стривожений, я раптом прокидався, в душі панувала темрява, боліло тіло. Здається, Енді стежив за мною, але мені було байдуже. Надто вже гірким був для мене хліб, з'їдений на острові, надмірно важкими здавалися тепер дні.

Вранці у п'ятницю, 22 вересня, прибув човен з провізією, і Енді передав мені пакет. Адреси на ньому не було, але він був запечатаний урядовою печаткою. Всередині я знайшов дві записки. В одній, написаній, очевидно, лівою рукою, я прочитав: "Містер Бальфор сам бачить, що втручатися надто пізно. За його поведінкою пильно стежать, і його нагородять за розважливість".

Безумовно, ці слова не скомпрометували б автора, коли б його навіть знайшли. Печатка, що мала правити за підпис, була на окремому чистому аркушику. Мої супротивники знали, що робили; довелося знести погрозу, яка ховалася у висловленій обіцянці. Проте друга записка виявилася справжньою несподіванкою. В ній жіночим почерком було написано:

"Повідомляю містера Бальфора, що ним цікавиться друг з сірими очима". Те, що така записка потрапила в конверт з урядовою печаткою, було настільки дивним і несподіваним, що деякий час я стояв наче очманілий. У спогадах спливли сірі очі Катріони. З радістю я подумав, що, напевне, вона і є другом, котрий цікавиться мною. Але хто автор записки, який мав змогу покласти її разом з листом Престонгрейнджа? Незрозумілим лишалося також, чого це раптом визнали за необхідне послати мені таке приємне, хоч і загадкове послання на Басе. Що ж до автора, то я не міг уявити нікого іншого, крім міс Грант. Вона, пам'ятаю, звернула увагу, що в Катріони сірі очі, і навіть називала дівчину "сіроокою". Міс Грант мала звичку звертатися до мене народною говіркою, ніби насміхаючись з моєї неотесаності. Крім того, вона жила в тому ж будинку, звідки надійшов пакет. Лишалося тільки з'ясувати, як взагалі Престонгрейндж міг допустити дочку до секретної справи і дозволив послати такого божевільного листа в одному конверті з своїм.

Проте і в цьому мене осяяв здогад. По-перше, у молодої леді було щось своєвільне, і батько, можливо, перебував під впливом дівчини більше, ніж я гадав. По-друге, варт пригадати тактику самого Престонгрейнджа. Його поведінка завжди супроводжувалась ласками, і навіть у скрутні хвилини він ніколи не скидав маски дружби. Прокурор не міг не зрозуміти, що ув'язнення розгнівало мене. Можливо, і планувалося, щоб це жартівливе, дружнє послання обеззброїло мене, послабило мій опір.

Правду кажучи, воно й справді мене обеззброїло, бо я раптом пройнявся ніжністю до вродливої міс Грант за виявлений нею інтерес до моїх справ. Нагадування про Катріону навіяло мені мирні, трохи боягузливі думки. Якщо прокурор чув про дівчину і про наше знайомство, якщо я догоджу йому "розважливістю", спеціально обумовленою в листі, то до чого все це може призвести? "Даремно розставили тенета на очах у птахів", — згадалася приказка. Виходить, птахи розумніші за людей! Мені здавалося, що я наскрізь бачу хитрощі Престонгрейнджа, і все-таки попався на них.

В ту мить, коли серце моє ладне було вискочити з грудей, а сірі очі Катріони світились переді мною, як дві яскраві зірочки, Енді раптом перервав мої роздуми.

— Бачу, ви одержали добрі новини, — промовив він.

Я помітив, що він допитливо дивиться на мене, але перед очима у мене вже стояв Джеймс Стюарт і суд в Інверарі. Думки мої раптом круто повернулися, як повертаються на завісах двері. "Суд, — подумав я, — іноді триває довше, ніж це передбачалося. Навіть коли я прибуду в Інверарі з запізненням, то все одно буде можливість зробити дещо в інтересах Джеймса, та й для підтримки своєї власної честі не вигадаєш нічого кращого". Миттю, без зайвих роздумів, я виробив план дії.

— Енді, — спитав я, — так це буде тільки завтра?

Він відповів, що нічого не змінено.

— А казали вам що-небудь відносно години? — допитувався я.

Енді відповів, що десь годині о другій дня.

— А про місце?

— Яке місце? — перепитав він.

— Місце, куди мене висадять, — пояснив я.

Енді визнав, що про місце нічого не було сказано.

— От і чудово, — зрадів я. — Вирішуватиму я. Вітер зараз дме зі сходу, а мій шлях лежить на захід. Лаштуйте свого човна, я плачу за нього, і будемо цілий день плисти вгору, а завтра о другій годині дня висадите мене в тому місці, куди ми встигнемо дістатись.

— Божевільний! — вигукнув Енді. — Ви все ж таки хочете потрапити в Інверарі?

— Вгадали, Енді, — признався я.

— О, вас так важко переконати! — похитав він головою і додав — Вчора я не міг дивитися на вас без жалю. Розумієте, до того часу я не знав добре, чого ви домагаєтеся.

Слова Енді були для мене тим, чим звичайно служить шпора для кульгавої коняки.

— Енді, — посмілішав я, — мій план має ще деякі переваги: ми можемо залишити цих горян на скелі, а один з ваших човнів з Каслтона забере їх завтра. Нейл вовком позирає на вас: не виключено, що тільки-но я поїду, як справа дійде до ножів. Ці горяни дуже злопам'ятні. Коли виникнуть якісь запитання з приводу нашого від'їзду, можна буде знайти виправдання: нам загрожувала небезпека з боку цих дикунів, а оскільки на вас лежить відповідальність за моє життя, ви вирішили тримати мене далі від такого сусідства, взяли у свій човен і не випускали до призначеного часу. Послухайте, Енді, — сказав я, посміхаючись, — мені здається, що це розумний вихід.

— Коли говорити правду, то Нейл мені не подобається, — відповів Енді, — та й він, гадаю, теж не терпить мене. Не хотілося б мати справу з таким типом. Том Енстер впорається з ними краще. (Цей Енстер походить із Файфа, де й досі розмовляють по-гельськи). Так, так, — говорив Енді — Том уміє набагато краще поводитися з ними. Слово честі, чим більше я думаю про втечу, тим менше боюся бути викритим. Острів… Однак, чорт візьми, про острів забули. Ет, Шооз, ви можете бути далекоглядним, коли захочете! Не кажучи вже про те, що я зобов'язаний вам життям, — додав він урочисто і простягнув руку на знак згоди.

Не гаючи часу на зайві розмови, ми мерщій спустилися в човен, відпливли од берега і напнули вітрила. Горяни в цей час готували сніданок (вони взагалі завжди цим займались). Та ось один з них видерся чомусь на мур, і не встигли ми ще відплисти сажнів з двадцять, як нашу втечу було помічено. Усі троє заметушилися і забігали поміж руїн та вздовж причалу, наче мурашки навколо свого зруйнованого мурашника. Вони гукали, прохали нас повернутися назад. Ми ще були у затишку і в тіні, що величезною темною плямою лягла від скелі на море, та ось іще мить, і ми вихопилися на широкий простір. Вітрила напнулися, човен шарпнуло, нахилило трохи на бік, і незабаром ми вже не чули ні крику, ні галасу. Важко описати той жах, який довелося пережити горянам на скелі. Їм не лишилось навіть горілки, — незважаючи на раптовість та таємничість нашої втечі, Енді прихопив усе з собою.

Насамперед ми відправили Енстера у бухту біля Глентейтських скель, щоб покинуті нами горяни були звільнені на другий день. Звідти ми вирушили вгору по Форту. Досить сильний вітер поступово почав вщухати. Цілий день ми посувалися вперед, щоправда, часом дуже повільно; було вже зовсім темно, коли наш човен прибув нарешті до Куїнзферрі. Щоб повністю дотриматись домовленості з Енді, я мусив деякий час перебувати в човні; проте мені здавалося, що не буде великого гріха в тому, якщо я встановлю зв'язок з берегом листовно.