Катріона - Сторінка 39

Еге ж?

В її запитанні вчувалося щире благання, саме воно й розхвилювало мене. Я не знаходив ні слів, ні голосу, щоб відповісти їй, кивнув тільки головою. Коли вона побігла по брошку, я виліз на дерево, забрав квітку і віддав їй, коли дівчина повернулася.

— Купив її для вас, Катріоно, — промовив я.

Дівчина пришпилила квітку брошкою, і мені здалося, що зробила вона це з ніжністю.

— Вона не стала кращою, побувавши в моїх руках, — сказав я і почервонів.

— Мені подобається, запевняю вас, — відповіла дівчина.

Того дня ми не говорили багато. Катріона, здавалося, була насторожена, хоча й не виявляла ворожнечі. Що ж до мене, то я весь час, поки ми прогулювались, і тоді, коли прийшли додому і вона поставила квітку у вазу з водою, думав про те, що жінка — суцільна загадка. Часом мені здавалося справжнім безглуздям, що Катріона не помічає моєї любові, іншої хвилини я був певен, що вона давно помітила моє кохання, але, як розумна дівчина, з розвиненим почуттям жіночої гідності, приховувала це.

На прогулянки ми ходили щодня. На вулиці я почував себе безпечніше, був не такий напружений, і, головне, там не було Гейнекціуса. Тому прогулянки давали відпочинок не тільки мені, вони були справжньою втіхою для бідолашної дівчини. Повертаючись із занять у призначені години, я звичайно заставав її вже одягненою, в її очах світилося нетерпіння. Катріоні хотілося, щоб нашим прогулянкам не було кінця, і вона завжди намагалася продовжити їх. Дівчину так само, як і мене, лякали хвилини повернення. Навряд чи знайдеться поблизу Лейдена яке-небудь поле або річка, де б ми не побували. Крім цих прогулянок, я просив Катріону не виходити з дому, боячись, щоб вона, бува, не зустріла знайомих, бо це значно ускладнило б наше становище. З цих міркувань я не дозволяв їй ходити до церкви, не ходив туди й сам, а молився разом з Катріоною у себе в квартирі. Молився, чесно кажучи, неуважно, бо на мене навряд чи подіяло б щось сильніше, ніж те, що ми стояли поруч на колінах перед богом, наче чоловік з дружиною.

Якось вдень сипав густий, лапатий сніг. Я подумав, що в таку погоду ми не підемо гуляти, і був дуже вражений, коли побачив, що Катріона вдяглася і чекає мене.

— Я не можу обійтися без прогулянок! — вигукнула вона. — Ви, Деві, дома ніколи не буваєте хорошим, я тільки й люблю вас на відкритому повітрі. Думаю, нам краще було б стати циганами і жити при дорозі.

З усіх прогулянок це була найкраща. Дівчина, ніби ховаючись од снігу, пригорталася до мене, а сніжинки, м'яко падаючи зверху, враз танули і краплинами, мов сльози, збігали по її рум'яних щоках просто в усміхнений ротик. Дивлячись на неї, я відчував себе велетнем, у мене прибувало сили, і здавалося, що я міг би схопити дівчину на руки й побігти з нею на край світу. Просто не вірилося, що ми можемо розмовляти з нею вільно і лагідно.

Вже зовсім поночі ми підійшли до дверей нашого дому. Дівчина притисла мою руку до своїх грудей і промовила зворушливим голосом:

— Дякую за ці кілька щасливих годин.

Я збентежився від її слів, але враз пересилив себе і насторожився. Тільки-но ми зайшли в кімнату і засвітили свічку, як Катріона побачила все те ж суворе обличчя людини, що вивчає Гейнекціуса. Дівчина, звичайно, була засмучена більше, ніж завжди, та й мені цього разу важче було вдавати суворого. Навіть за вечерею я ледве наважився звести на Катріону очі, а після вечері знову взяв підручник законодавства і поринув у науку, хоч нічого в ній не розумів. Пам'ятаю, читаючи, я чув, як стукає моє серце: мов великий годинник. Хоч як я намагався вдавати, що читаю, однак куточком ока поглядав поверх книжки на Катріону. Вона сиділа на підлозі коло мого великого сундука, а вогонь у каміні освітлював її миготливим сяйвом. Дівчина ніби палахкотіла у яскравому полум'ї, поринаючи в казкову гру тіней. Вона дивилася то на вогонь, то на мене, і тоді, відчуваючи, як мене долає невимовний страх за самого себе, я починав гортати сторінки Гейнекціуса.

Раптом Катріона вигукнула:

— О, чому не приходить мій батько? — і залилася слізьми.

Я схопився, шпурнув Гейнекціуса у вогонь, підбіг до неї і обняв.

Дівчина різко відштовхнула мене.

— Ви не любите свого друга, — крізь сльози промовила вона. — А я могла б бути такою щасливою. Що я такого зробила, за що ви мене так ненавидите?

— Ненавиджу?! — аж закричав я і міцно пригорнув її до себе. — О сліпа! Невже ви не бачите мого змученого серця? Хіба ви не розумієте, що коли я сиджу над цією безглуздою книжкою, яку зараз спалив, чорти б її схопили, то тільки й думаю про вас? Щовечора моє серце обливалося кров'ю, коли я бачив, яка ви самотня. А що я мав робити? Ви тут під захистом моєї честі. Невже ви хочете покарати мене за це? Невже зважитесь відштовхнути свого відданого слугу?

У відповідь дівчина ледь помітно поворухнулася і щільніше пригорнулася до мене. Наблизивши ЇЇ обличчя до свого, я поцілував її, вона ж, схиливши голову мені на груди, міцно обняла мене. Перед очима у мене замиготіло, голова пішла обертом, ніби у п'яного. І раптом я почув її голос, приглушений складками моєї одежі.

— Ви справді поцілували її? — спитала вона.

Запитання було таким дивним і несподіваним, що просто приголомшило мене.

— Міс Грант?! — вигукнув я розгубившись. — Так, коли ми прощалися, я сам попросив, і вона поцілувала мене.

— Ну що ж! — визивно промовила дівчина. — У всякому разі, мене ви теж поцілували.

Ці трохи дивні, проте милі слова показали мені, в чому справа; я підвівся і допоміг їй стати на ноги.

— Навіщо ви це кажете, Катріоно, навіщо?

Потім запала пауза. Я майже втратив дар мови, але згодом сказав:

— Ідіть лягайте спати. Лягайте спати і облиште мене.

Вона обернулася й пішла, наче слухняне дитя, але я пам'ятаю, що вже на порозі зупинилася, сказавши:

— На добраніч, Деві!

— Спіть спокійно, люба! — вихопилося в мене з грудей і в якомусь нестримному пориві я підбіг до неї і знову пригорнув до себе так, що, здавалося, міг зламати її. Однак за хвилину я вже виштовхав її з кімнати, з силою зачинив двері і лишився сам.

Отак, як кажуть, слово не горобець, вилетить — не спіймаєш, правду було сказано. Я, мов злодій, втерся у довіру, заволодів почуттям дівчини. Вона, слабке, невинне створіння, тепер була цілком у моїй владі. Що ж могло захистити мене? Гейнекціуса, мого колишнього друга і захисника, спалено. Я каявся, однак в душі не міг засуджувати себе за те, що так повівся. Здавалося неможливим і далі боротися проти притягальної сили її наївної чистоти або ж проти її останнього засобу — сліз. Проте усі ці виправдовування тільки посилювали мій гріх — дівчина була такою беззахисною, а становище моє надавало мені стільки можливостей!

Що ж буде далі? Здавалося, нам уже не можна було лишатися удвох в одній квартирі. Куди ж мені йти? А їй? Не ми вибирали, та й не ми винні, що життя кинуло нас у цю тісну комірчину. Часом мене переслідувала божевільна думка — негайно одружитися з дівчиною, але наступної хвилини я з обуренням гнав цю думку геть. Адже Катріона ще дитина, сама не знає свого серця. Я скористався з її слабості зненацька, але ж не можна і далі зловживати цим, я мушу лишити її бездоганно чистою і вільною, якою вона прийшла до мене.

Замислений, я сидів перед каміном і розкаювався, марно шукаючи якогось порятунку. Десь близько другої години ночі, коли в каміні погасали останні жаринки, а місто поринуло в сон, я почув тихий плач у сусідній кімнаті. Бідне дитя, вона думала, що я сплю; вона розкаювалася в тім, що виявила слабість, вважаючи її, мабуть, раніше (допоможи їй боже) за сміливість, і в нічній тиші втішала себе слізьми. Ніжні й болючі почуття, любов, каяття й печаль боролися в моїй душі. Мені здавалося, що я зобов'язаний утерти ці сльози.

— О прошу вас, простіть мене! — вигукнув я. — Простіть! Забудьмо все!

Відповіді не було, але плач припинився. Я ще довго стояв, затиснувши у благанні руки, поки не відчув, що страшенно змерз. Я здригнувся, і від цього, здавалося, розум мій прояснів. "Так нічого не доб'єшся і справі не зарадиш, — подумав я. — Краще лягай спати, як розумний хлопчик, і постарайся заснути. З зорею прийде до тебе мудрість".

Розділ двадцять п'ятий

ПОВЕРНЕННЯ ДЖЕЙМСА МОРА

Несподіваний стукіт у двері порушив мій пізній, тривожний сон. Я схопився, відчинив двері і мало не впав од напливу протилежних почуттів, здебільшого гнітючих: на порозі у волохатому пальті і непомірно великому капелюсі, обшитому галуном, стояв Джеймс Мор.

Мені слід було б радіти, що він прийшов, бо це майже відповідало моїм молитвам. Хіба я не повторював до болю в скронях, що нам з Катріоною необхідно розлучитися, хіба не вишукував приводу, щоб розійтися назавжди? І ось така нагода трапилась, привід цей приходить до мене сам на двох ногах, але радості чомусь не приносить. Треба сказати, що, коли прихід цього чоловіка і знімав з моїх плечей тягар за майбутнє, то в цю хвилину я відчував, що на мене насувалося щось тяжке, загрозливе. Якусь мить я стояв перед прибулим, як був у сорочці й кальсонах, потім шарпнувся назад, наче підстрелений.

— А-а-а, — сказав Джеймс Мор, — нарешті я знайшов вас, містер Бальфор, — і простягнув мені свою велику випещену руку, яку я взяв дуже нерішуче, підійшовши знову до дверей, наче готувався до захисту. — Як дивно переплітаються наші дороги, — вів він далі. — Насамперед повинен вибачитися перед вами за неприємне втручання у вашу справу, бо мене самого тоді втягнув у неї цей наскрізь фальшивий Престонгрейндж; сором признатися, що я міг звіритися на якогось там суддю. — По цьому Джеймс Мор знизав плечима зовсім, як француз. — Але цей чоловік мимоволі викликає до себе довір'я. А тепер, виявляється, ви люб'язно подбали про мою дочку, і я прийшов по її адресу.

— Думаю, сер, — почав я пригніченим голосом, — нам треба порозумітися.

— Сподіваюсь, нічого поганого не сталося? — спитав він. — Мій агент, містер Спротт…

— Ради бога, говоріть тихіше! — заблагав я. — Вона не повинна нічого чути, поки ми не порозуміємося.

— Хіба вона тут?! — вигукнув Джеймс Мор.

— Ось двері її кімнати, — відповів я.

— Ви з нею тут самі? — допитувався він.

— А хто ще мав бути з нами? — поцікавився я. Віддаю йому належне, на ці слова він зблід.

— Це дуже дивно, — зауважив мій гість, — і незвичайно.