Казка про старого гнома - Сторінка 2

А чи до лиця молодій корона?

— Ще б пак, вона в ній немов королева.

— Мені теж так здається. Це корона давньої фінської королеви, що колись мешкала в замку Обу. Тільки ти нікому про це не кажи і взагалі не признавайся, що бачив мої скарби.

— Я мовчатиму,— пообіцяв сторож.

— Ну, я вже йтиму,— мовив гном.— Дякую за гостину. Тут дуже багато світла, краще піду до своєї затишної печери.

І гном подався додому.

Усе було б гаразд, якби старий Матс не випив забагато вина. Хміль ударив йому в голову, і він зовсім забув, що треба тримати язика на припоні. А тут як навмисне біля нього сіла тітка молодого, скупа-скупуща жінка. Їй кортіло дізнатися, звідки в молодої корона. Вона дуже шкодувала, що то не її син одружився з сторожевою правнучкою і не їй дістався той скарб.

— Навіть якщо ти знайшов корону в замку, все одно вона крадена,— почала тітка зачіпати сторожа.

— Нічого я не знайшов у замку і не я її подарував,— відповів сторож.

— Ви тільки послухайте його! А хто ж іще міг дати молодій такий коштовний дарунок? — не відступалася тітка.

— А вам що до того?

— Як то що мені до того? Я не хочу, аби люди казали, що ми породичалися із злодіями.

Старий Матс розсердився і розповів про гнома та про його скарби.

А тітці тільки того було й треба.

Вона покликала свого сина й сказала йому, що в баштовій печері заховані незчисленні скарби. І надумали вони вдвох негайно ж піти по них: боялися, що хтось їх випередить.

Мати й син узяли ліхтаря, лопату, мотузяну драбину і подалися до башти, звідки можна було спуститися до печери.

У підземеллі було темно, кожний їхній крок гучно відлунювався попід склепінням, і перелякані пацюки тікали до своїх нір. Лампа кидала тьмяне світло на сірі стіни, вкриті пилюкою і павутинням. З баштової печери віяло холодом і пліснявою.

Тітка з сином на хвилю завагалися, потім розмотали драбину й почали спускатися вниз.

Коли це раптом лампа погасла, і вони опинилися в такій пітьмі, наче в мішку. І враз перед ними заблищало двоє зелених очей. То була кицька Мурця, але вони того не знали.

— Мабуть, краще нам вернутися,— тремтячи зі страху, прошепотіла тітка, і її син відразу ж погодився. Бо він був добрячий боягуз.

Та не встигли вони вилізти й на один щабель, як побачили маленького горбатого дідуся з довгою сивою бородою.

— Вітаю вас у своїй господі,— глузливо мовив він.— Дуже приємно, що ви заглянули до мене. Я вас тут і залишу назавжди. Поласились на мої скарби? Хочете вгледіти їх? Зараз побачите, тільки не дістанете. А оце Мурця. П'ятсот років тому вона теж була така зажерлива молодиця, як ти. І залишилася в мене через те, що й ти. Тільки що стала кішкою. Глянь, як блищать у неї очі. То вона радіє, що матиме товаришку. А сина твого я оберну на вовка, і він сидітиме разом з іншими злодіями, що теж зазіхали на моє добро.

Так тітка з сином залишилися назавжди в баштовій печері.

Але гном покарав і сторожа за його довгий язик. Другого ранку замість золотої корони його правнучка знайшла в скрині іржавого казанка.