Казки по телефону - Сторінка 7

Йди до бабусі та занеси їй пиріжка.

— Ну, гаразд. Дівчинка зайшла в ліс і зустріла жирафу.

— Ти переплутав! Зустріла вовка, а не жирафу!

— І вовк її питає: "Скільки буде шість разів по вісім?"

— Зовсім не так. Вовк ЇЇ запитав: "Куди йдеш?"

— Твоя правда. І Чорна Шапочка відповіла…

— Це була Червона Шапочка, Червона, Червона!

— Так, Червона, і вона відповіла: "Йду на базар по баклажанний соус".

— Та що ти балакаєш! Вона відповіла: "Йду до хворої бабусі, та не знаю дороги".

— Твоя, правда. І кінь сказав…

— Який кінь? Це ж був вовк.

— А й справді вовк. І він сказав: "Сідай на сімдесят п'ятий трамвай, вийди на площі Дель Дуомо, зверни праворуч, там будуть три сходинки, а біля них лежатиме одне сольдо, обійди сходинки, візьми сольдо й купи собі жувальну гумку".

— Дідусю, ти не вмієш розповідати казок. У тебе все переплутується. А жувальну гумку я хочу купити.

— Гаразд, на тобі сольдо.

І дідусь знову взявся читати газету.

Як ніс утік

Микола Гоголь розповів про одного петербурзького носа, що виїжджав у кареті на прогулянку.

Подібна чудасія сталася з одним синьйором у Лавено, що на березі озера Лаго-Маджоре. Жив той синьйор якраз біля пристані. Встав він одного ранку, зайшов у ванну кімнату поголитися, подивився на себе в дзеркало та як закричить:

— Ґвалт, рятуйте! Мій ніс пропав!

І справді! Там, де мав стирчати ніс, було гладеньке місце. Бідолаха вискочив на балкон у халаті. Дивиться, а його ніс спішить через площу до пристані, потім скочив на пароплав-пором і сховався між автомобілі, яких переправляли у Вербанію.

— Ловіть його, ловіть! — закричав синьйор. — Мій ніс утік! Ґвалт, грабують!

Люди тільки посміхалися:

— Носа вкрали, а голову залишили. Кепська справа.

Синьйор не мав іншої ради, як самому гнатися за втікачем. Вибіг він на вулицю і прикрив обличчя хустинкою, ніби його нежить напала. Та, на лихо, дістався він до пристані, коли пором уже відчалював. Синьйор відважно стрибнув у воду — хотів догнати пором, а пасажири гукали: "Наддай! Наддай!" Та пароплав уже набрав швидкості, і капітан навіть не думав чекати дивака, що спізнився.

— Почекай трохи, — гукнув йому матрос. — За півгодини відпливає інший.

Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить — пливе його ніс на розстеленому плащі.

— То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? — закричав синьйор.

Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.

— Та куди це ти подався? — гукнув синьйор.

Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.

А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.

Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.

Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.

— Та це ж ніс мого господаря! — вигукнула вона. — Дайте його мені.

— Не знаю, чий це ніс, — відповів рибалка. — Я його спіймав, я його й продаю.

— За скільки?

— На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.

— Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа грошей, — аж триндільйон і тридцять з половиною тридцятонів лір, — бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.

— Та чого ж ти втік? Що ж я тобі такого зробив? Ніс скоса подивився на господаря, скривився і промовив:

— Не треба було стромляти в мене своїх пальців.

Дорога, що нікуди не вела

За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга — до міста, а третя вела в безвихідь.

Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:

— Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.

— А як далеко вона пролягає?

— Нікуди вона не пролягає.

— То чого ж її проклали?

— Ніхто її не прокладав, вона була завжди.

— І ніхто ніколи по ній не ходив?

— Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.

— Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.

Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.

Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.

Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.

Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку.

"Де собака, там і хата, — заміркував Мартіно, — або принаймні людина". Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.

— Іду, іду, — мовив зацікавлений Мартіно.

Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала.

— Заходь, заходь, Мартіно Впертий!

— Отже, я дійшов до кінця дороги, — зрадів Мартіно. — Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.

Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана, — куди тій феї чи принцесі,— й привітно всміхалася:

— Отже, ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?

— Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.

— Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.

Було в тому замку безліч залів, заповнених ущерть розмаїтими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховища зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:

— Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.

Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався він додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.

У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. Собака розвантажив на майдані всі скарби, мельнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував усіх — і друзів і ворогів — коштовними подарунками. Безліч разів він розповідав про свої пригоди і завжди, як тільки кінчалася розповідь, хтось із слухачів кидався додому по візок і коня та пускався в дорогу, що нікуди не вела.

Однак іще того вечора поверталися вони один по одному похнюплені: дорога для них обривалася в лісовій гущавині, далі її заступала щільна стіна дерев і тернисті хащі. І не було видно ані хвіртки, ані замку, ані вродливої синьйори. Отож, як бачите, часом буває, що скарби дістаються лише тому, хто перший нову дорогу торує. А Мартіно Впертий був першим.

Сонце й хмара

Веселе величаве сонце подорожувало небом на своїй вогняній кареті, розсилаючи на всі боки своє проміння. А поряд пливла грозова хмара, вона гнівалась і безперестанку мимрила:

— Ех ти, марнотрате пришелепуватий, розкидай, розкидай свої промені, побачиш, що тобі зостанеться!

А сонце щедро сіяло на землю проміння, і кожна виноградинка на виноградних лозах щомиті брала собі один-два промінці, кожен павучок, кожна билинка, квітка, водяна крапелька брали свою частку щедрого тепла.

— Нехай, нехай тебе обкрадають. Побачиш, яка їхня дяка, коли вже нічого буде красти.

А сонце й далі весело котилося по небу, розсипаючи навкруги мільйони, мільярди промінців, і навіть не лічило їх.

Аж надвечір сонце полічило, скільки промінців у нього залишилося: о диво! — не бракувало жодного. Приголомшена хмара посипалась додолу градом, а сонце весело пірнуло в море.