Кентавр - Сторінка 12

Раз вона заступається за мене, значить, причина її гніву — не Яж— По нашому у вас є ще сімнадцять хвилин.

— Ваш іде неправильно,— відказав він.— Зіммерман з мене шкуру спустить.

— Вже йду,— сказав я, підводячись. Перший дзвінок давали о восьмій двадцять. До Олінджера їхати двадцять хвилин. Я відчував, як час, убуваючи, стискається довкола мене. Стінки порожнього шлунка терлись одна об одну.

Дідусь почалапав до холодильника, де зверху лежав буханець меєрівського хліба в яскравій упаковці. Він так явно силкувався зробити це непомітно, що всі мимоволі видивилися на нього. Дід розгорнув вощений папір, витяг звідти скибку білого хліба і, зігнувши навпіл, акуратно засунув у рот. Рот у нього був напрочуд еластичний; під попелястими вусами відкрилася раптом беззуба вирва й одним махом поглинула хліб. Ця його спритність незворушного канібала завжди виводила маму з рівноваги.

— Тату,— сказала вона,— чи ви не можете почекати з тим нещасним хлібом, поки вони виберуться з хати?

Я востаннє сьорбнув пекучої кави і почав проштовхуватися до дверей. Ми всі збилися докупи на лінолеумі поміж дверима, стіною, де цокали й дзижчали годинники, холодильником і раковиною для зливу. Утворився чималий затор. Мама, пробиваючись до кухонної плити, ніяк не могла розминутися з власним батьком. Той втягнув живота і став схожий на темний стручок, що приліпився до дверцят холодильника. Мій батько стояв навитяжку, на цілу голову вищий від нас, і поверх наших голів сповіщав своїй невидимій публіці:

— Вперед, на бойню! Кляті дітиська, їхня ненависть у мене в самих печінках сидить!

— Цямкає та й цямкає тим хлібом цілий день, аж мені глузд за розум завертає! — обурювалася далі мама — під волоссям у неї спалахнула червона алергічна смужка — і, протиснувшись повз дідуся, тицьнула мені вихололу грінку та банан. Щоб узяти їх, довелось перекласти книжки.

— Мій бідний голодний хлопчику,— сказала вона.— Мій скарбе єдиний.

— Вперед, на фабрику ненависті! — гукнув батько, підштовхуючи мене. Збентежений, бажаючи догодити мамі, я затримався, щоб відкусити шматок холодної грінки.

— А я коли когось і ненавиджу,— сказала мама почасти до мене, почасти до стелі в-ту мить, як батько нахилився і черкнув її по щоці поцілунком, на які був звичайно скупий,— то це тих, хто ненавидить любов.

Дідусь, затис не ний в своєму кутку, звів руки догори і прогугнявив крізь набитий хлібом рот:

— Боже, благослови!

Ще не було випадку, щоб він забув це сказати, так само, як кожного вечора, вибираючись на "дерев'яну гору", гукав нам звідти: "Приємних снів!" О, ці красиво зведені руки — зведені для благословення, котрі бачились мені водночас і як знак поразки, і — ніби він щойно випустив з долонь крихітних ангелів — символ свободи! Ці руки я знав напам'ять, бо, як єдиний, у кого були молоді очі, мав за обов'язок вибирати маминим пінцетом малесенькі бурі колючки, що їх він, обходячи нашу ферму і висмикуючи по дорозі бур'ян, назбирував у сухі і чутливі, напівпрозорі плямисті долоні.

— Дякуємо, тату, це нам пригодиться! — сказав батько, з силою розчахнувши двері — ті аж тенькнули, тріснувши десь усередині. Він ніколи не натискав клямки до кінця, і замок завжди заїдало.— Плакала моя голівонька! — додав він, дивлячись на свій годинник.

На порозі мама притиснулася щокою до моєї щоки.

А коли я щось ненавиджу,— крикнула вона йому з^лід^.— то це дешеві червоні годинники!

Щасливо опинившись на ґанку — батько швидкою ходою вже завертав за ріг,— я озирнувся назад, чого зовсім не слід було робити. Грінка в роті відразу стала солоною на смак. При останньому слові мама підійшла до стіни і — через шибу нечутно,— зірвавши з гвіздка електричний годинник, розмахнулася була, щоб гримнути ним об підлогу, та натомість раптом притулила чомусь до грудей, наче немовля, разом зі шнуром, що тягнувся слідом, і щоки її мокро зблиснули. Я побачив, як безпорадно розширились у неї очі, зустрівшись з моїми. Замолоду вона була красунею, і очі її не постаріли. Здавалося, нелегка її доля щодня оберталась для неї приголомшливим відкриттям. Батько її, у неї за спиною, покірно схиливши голову і безупинно ворушачи гумовими щелепами, почовгав через кухню до свого місця у вітальні. Я хотів був зобразити щось, схоже на співчуття чи веселу підтримку, але відчув, що обличчя моє заціпеніло від страху. Страху за неї і перед нею.

Однак ти не думай, люба, що через усі ці взаємні непорозуміння нам жилося погано. Нам добре жилося. Ми ніби рухалися по твердих підмостках сцени з метафоричним відлунням. Коли моя бабуся злягла — ще в Олінджері, я тоді малий був,— я чув, як вона спитала кволим таким голоском: "То що, я тепер буду, як дебільна дитина?" А потім випила ковток вина і на ранок померла. Отак. Ми жили у божій опіці.

Батько широкими кроками перетинав лужок, схожий на аркуш наждаку. Я поспішив за ним. Де-не-де земля, порита кротами ще теплої пори, випиналася вузликами. Бічна стіна сарая — високий поцяткований п'ятикутник — вся була залита сонцем.

— Мама ще трохи, і розтрощила б твій годинник,— сказав я, порівнявшись з батьком. Я хотів його присоромити.

— Це в неї настрій такий,— відповів він.— Твоя мама,Пі-

тере,— феноменальна жінка. Був би я путнім чоловіком, я б свого часу її на сцену, в комедіантки, послав.

— Мама думає, ти дідуся дражниш.

— Гм? Справді? Та я в нім душі не чую. Тато Крамер — прекрасна людина, яких мало. Я його просто обожнюю.

Слова звучали уривчасто, немов обтесані синіми брилами крижаного повітря, що липло до щік. Наш чорний "б'юїк" випуску 36-го року стояв біля сарая, націлений передом у долину. Колись на ньому була гарна, чепурна решітка; для батька — цілком несподівано, бо матеріальні цінності для нього майже ніякого значення не мали — ці тоненькі планки хромованого металу стали предметом просто-таки дитячої гордості. Минулої осені Рей Дайфендорф застряг зі своїм старим брудним "шевроле" на стоянці біля школи, і мій батько — щира християнська душа — викликався його підштовхнути, але саме тоді, коли вони набрали швидкості, Дайфендорф, з дурної голови, натиснув на гальма і своїм бампером розтрощив нашу решітку. Мене при цьому не було. Дайфендорф сам мені, сміючись, розказував потім, як батько вискочив з машини і кинувся підбирати шматочки металу, бурмочучи: "Може, її ще вдасться зварити, може, Гаммел її ще зварить". Зварить безповоротно знищену решітку! Дай фендорф так усе це розказував, що я, хоч-не-хоч, мусив сміятися теж.

Блискучі уламки ще й тепер перекидалися в багажнику, а автомобіль і далі їздив із вищербленими зубами. Це була важка, подовгаста машина з циліндрами, що потребували нової розточки. Пора було також міняти акумулятор. Ми з батьком забралися всередину; він витягнув підсос, включив запалювання і наслухав, підвівши голову, як стартер розкручує застиглий двигун. Переднє скло зайшло памороззю, і в кабіні ледве сірілося. Скидалось на те, що воскресити Двигун — марна справа. Ми слухали так напружено, що, здавалось, на власні очі бачили, як мчить уперед крізь свою таємничу печеру безвідмовний темний поршень, проскакує найвищу точку і, неприйнятий, повертається назад. Не було навіть натяку на іскру. Я заплющив очі, швиденько проказуючи молитву, і почув, як батько мовив: — Ну, малий, кепські наші справи.

Він вийшов з машини і почав люто здряпувати нігтями іній, розчищуючи для себе віконце. Я вийшов теж, і ми вдвох, налігши кожен зі свого боку на двері, взялися штовхати "б'юїк". Раз, два, і — з усіх сил — три!..

Потріскуючи, шини відірвалися від замерзлої землі. Автомобіль наче полегшав і дуже повільно поповз по схилу. Ми з батьком ускочили досередини, хряпнули дверцята, і машина, набираючи швидкість, покотилась по засипаній щебенем дорозі, яка, обігнувши сарай, круто пірнала вниз. Камінці тріщали під колесами, наче скресаюча крига. Проскочивши з розгону найкрутішу частину спуску, батько відпустив зчеплення, шассі пересмикнулись, двигун закашляв, завівся, завівся, і ми попливли-полетіли по рожевій прямій між блідо-зеленим лугом і рівним, під пар зораним полем. Дорога наша була нев'їжджена і поросла посередині травою. Похмуро зціплені батькові уста трохи зм'якли. Він впорснув бензину в голодний мотор. Якби той зараз заглух, ми б пропали — на рівному місці машина сама не покотиться. Батько до половини засунув підсос, і мотор завуркотів на вищій ноті. Наліт паморозі прозорішав на краях, і мені трохи було видно дорогу; ми наближались до межі нашої ферми. Наш луг кінчався там, де починався підйом. Чорна коробка відважно накинулась на косогір, проковтнула його одним махом разом з камінням і виплюнула позад нас. Праворуч майнула поштова скринька Сайласа Шелкопфа, вітаючи нас нерухомим червоним прапорцем. Наша земля залишилась позаду. Я озирнувся на нашу оселю по той бік долини — купку будівель, що даленіли разом із протилежним схилом. Громаддя сарая і курник біля нього відсвічували червоним. З оштукатуреного куба, де ми спали цієї ночі, вигулькнув, наче останній клаптик сновидінь, кучерик диму, голубіючи на пурпуровому тлі лісів. Дорога знову пірнула вниз, ферма зникла, і ми залишились самі. У Шелкопфа був ставок, і по льоду чалапали качки кольору старих фортепіанних клавішів. Висока білена стодола Джесса Флаглера ліворуч ніби жбурнула в наш бік віхтем сіна. Корова, відірвавшись від паші, глипнула на мене круглим карим оком.

Ґрунтова дорога, виводячи на сто двадцять друге шосе, закінчувалась підступним горбком, де легко було заглухнути. Тут стояли у ряд поштові скриньки, наче вишикувані у вуличку шпаківні, дорожній знак "стоп", весь в іржавих дірках від куль, і обчімхана яблуня. Батько глянув уздовж шосе, виявив, що воно порожнє, і, не гальмуючи, взяв приступом останній бар'єр — поорану коліями обочину шосе. Нарешті ми нагорі, на безпечній, твердій дорозі. Батько знов перейшов на другу швидкість, заревівши двигуном, тоді на третю, і "б'юїк" переможно помчав уперед. До Олінджера було одинадцять миль. Починаючи звідси, дорога поволі йшла на спад. Я з'їв половину грінки, обсипавши холодними крихтами книжки і коліна. Банан я почистив і з'їв увесь — не так з голоду, як для того, щоб зробити приємність мамі, і, спустивши скло, пожбурив шкіркою та огризком грінки просто у втікаючий краєвид.

Звідусіль щось кричали квадратні, прямокутні і восьмикутні рекламні щити.