Кентавр - Сторінка 22

Доктор був без піджака, рукави сорочки вище ліктя перехоплені чорними гумками, схожими на вузенькі стрічки жалоби. Перед животом, затягненим у коричневий жилет, погойдувався золотий ланцюжок кишенькового годинника. На шиї висів стетоскоп. Він клацнув вимикачем, і люстра з коричнево-оранжевого скла на чорному металевому каркасі хлюпнула в кучугуру газет на столі калюжками світла.

— Почитай, Пітере, поки я з твоїм татом скінчу. З кабінету почувся серйозний батьків голос:

— Пустіть малого сюди! Нехай чує, що ви мені скажете. Що судилося мені, суджено і йому.

Я заходив з острахом — боявся застати батька голим. Та він був одягнений і сидів на краєчку невеликого стільця з трафаретною голландською різьбою. У цій яскраво освітленій кімнаті лице його було біле, як полотно. Шкіра обвисла, в кутиках ледь усміхнених губ виступила слина.

— Але що б тобі не судилося, малий,— сказав він до мене,— не бажаю тобі мати діло з ректоскопом. Бр-р-р!

— Их-ха,— крекнув доктор Аплтон, опускаючи своє важке тіло у крісло, що оберталося довкола осі й було наче спеціально припасоване до нього. Короткі пухкі руки з вправними білими пальцями звично вмостились на гнутих різьблених бильцях, що на кінцях загорталися досередини.

— Ваша біда в тому, Джордже,— сказав він,— що ви завжди були ворогом власному тілу.

Щоб не заважати їм, я присів на високій білій металевій табуретці біля столика з інструментами.

— Правду кажете,— озвався батько.— Терпіти його не можу, таке воно мені осоружне. Сам не знаю, як з біса вийшло, що воно мене п'ятдесят літ проносило.

Доктор Аплтон зняв з шиї стетоскоп і поклав на стіл — той сіпнувся й завмер, наче вбита гумова змія. На столі — широкому й старомодному, з відкидною кришкою — було повно рахунків, пакетиків для пілюль, рецептурних бланків, карикатур, повирізуваних з журналів, порожніх пляшечок для ліків, а ще латунний ножик для розрізування конвертів, синя коробка з ватою та срібний затискач у формі підкови. Святилище доктора Аплтона ділилось на дві половини: одна тут, де був його стіл, стільці, підставка для хірургічних інструментів, вага, таблиця перевірки зору і квіти в горшечках, а по той бік столу, за перегородкою з матового скла — друга, святая святих, де на полицях, наче пляшки з вином чи шкатулки з коштовним камінням, зберігалися ліки. Сюди він зникав після огляду чергового пацієнта, виринаючи за якийсь час з одною-двома пляшечками вже готових ліків, і звідти всякчас пахло аптекою — сумішшю солоду, ментолу, амоніаку і сушених трав. Цей цілющий аромат можна було зачути ще у вестибюлі з його постілкою, гравюрою і гіпсовою підставкою для парасольок. Доктор крутнувся на своєму кріслі, повертаючись обличчям до нас; лисина в нього була не така, як у Майнора Креца — у того вона нерівномірно блищала, виказуючи всі западини й опуклості черепа. А в доктора здіймалась полого і гладко, обтягнена ясною, з відсвітом, шкірою,— лиш де-не-де на ній виднілися рожевуваті плями, які, мабуть, тільки я й помічав, знаючи, що це — псоріаз.

Доктор тицьнув великим пальцем у бік мого батька.

— Бачите, Джордже,— сказав він,— ви вірите тільки в душу. А до тіла ставитеся, як до коня,— сів, поїздив трохи та й зліз. Ви заїздили своє тіло. Ви не любите його. Це протиприродно. Тому й нерви перенапружені.

Сидіти на табуретці було незручно, а від філософствувань доктора мені завжди ставало якось не по собі. Я дійшов висновку, що вирок вже винесено, а з того, що доктор вважав за можливе вдатися у просторікування, зробив ще один висновок — що вирок цей благовісний. Все ж на душі було неспокійно, і я взявся розглядати поскручувані зонди й вугласті ножиц на столику, начеб вони могли вкластися в букви й підказати мені потрібне слово. "АЙ, ОЙ!" — говорили вони. Посеред цих срібних вигуків — голок, ланцетів, блискучих затискачів — лежав той самий чудернацький молоточок, яким стукають по коліну, аж нога підскакує — тригранник з тугої червонястої гуми на срібній ручці, увігнутій так, щоб лікарю було зручніше тримати. Мої найперші спогади про відвідини докторового кабінету зосереджувались довкола цього молоточка; сам столик з інструментами, здавалось, починався від цього брудно-оранжевого наконечника стріли, як від чогось дуже і дуже древнього. Він виглядав, як наконечник стріли і водночас як опорний стрижень, що в мене на очах, разом з усіма своїми ледь помітними тріщинками й потертостями — слідами старості й довгої служби — почав опускатися і опускався дедалі глибше, опускався крізь товщу віків, достатньо простий і кріпкий, щоб стати там, на дні, центром опори Всесвіту.

— знати себе, Джордже,— почув я слова доктора. Він застережливо підняв рожеву і впевнену, круглу, як

у дитини, долоню.— Скажімо, як довго ви вчителюєте?

— Чотирнадцять років,— відповів батько.— Мене звільнили під кінець тридцять першого, і я цілий рік — якраз тоді малий народився — сидів без роботи. А влітку тридцять третього Ел Гаммел — він, як ви знаєте, небожем татові Крамеру доводиться — прийшов до нас і каже...

— Любить твій батько свою роботу? Пітере! Я не одразу збагнув, що це до мене.

— Не знаю,— відказав я.— Інколи мені здається, що так.— І, помисливши, додав: — Ні, мабуть, не любить.

— Воно, може, й нічого було б,— сказав батько,— якби я бачив, що з мене є пуття. Та я слабак у дисципліні. Мій батько, сердега, теж такий був.

— Ви не вчитель,— сказав йому доктор Аплтон.— Ви досі учень. Звідси й перенапруження. А перенапруження — це надлишок шлункового соку. Так-от, Джордже,— симптоми, які ви описуєте, можуть бути проявом звичайнісінького коліту. Постійне подразнення органів травлення може давати відчуття болю і наповненості прямої кишки, про які ви говорили. Поки нема рентгенівського знімка, будемо вважати, що так воно і є.

— Я не проти і далі корпіти, хай без пуття,— вів своєї батько,— коли б я знав, якому бісу воно потрібно. Кого не спитай, ніхто не скаже.

— А що каже Зіммерман?

— Нічого не каже. Для нього чужа безпорадність — хліб насущний. Зіммерман — зух в дисципліні, а ми, бач, нещасні підлеглі, слабаки,— та він просто сміється з нас. Я той сміх, що тільки годинник цокне, чую.

— Ми із Зіммерманом,— зітхнув доктор,— ніколи поглядами не сходились. Я з ним в одному класі вчився — знаєте?

— Ні, цього я не знав.

Батько сказав неправду. Навіть я це знав — доктор стільки разів про це згадував! Зіммерман був йому порошиною в оці, його болючим місцем. Я страшенно розізлився на батька і за оту його догідливість, і за те, що тепер нам обом доведеться вислуховувати довжелезну, сто разів пережовану історію.

— Атож.— Доктор аж очима закліпав від здивування, що батько може не знати такого славнозвісного факту.— Ми з ним всю олінджерську школу разом пройшли.— Він відкинувся на спинку крісла, що так досконало йому пасувало.— Правда, коли ми народилися, це був не Олін-джер, а Тілден — на честь того чоловіка, що його обманом усунули з виборів. Старий батечко Олінджер ще дові о був тут господарем — всі землі довкола, на північ від трамвайної лінії і на схід від того місця, де тепер картонажна фабрика,— всі були його. Пам'ятаю, раз бачив, як він сідав у свою бричку, щоб їхати до Олтона — маленький такий дідок, футів п'яти, не більше, у чорному капелюсі, а вусища такі, що ними столове срібло чистити можна. Троє синів мав: перший, Котт, якось уночі з'їхав з глузду — взяв та й мотикою двох бичків уколошкав; Бріан, той нажив дитину з негритянкою, що в них на кухні слугувала, а наймолодший, Гій, продав землю перекупникам та й помер, бо вдавився отими грішми. Котт, Бріан і Гій — всі вони вже землею накрилися. Гм, а про що це я говорив?

— Про себе і містера Зіммермана,— сказав я.

Мій зухвало-нетерплячий тон не минув його уваги; доктор глянув на мене поверх батькового плеча, і його нижня губа глибокодумно сіпнулася спочатку в один бік, потім у другий.

— Ага,— сказав він і повернувся до батька.— Так-от, ми з Луїсом вчилися разом, хоча класи тоді ще були порозкиду-вані по цілому місту. До першого і другого ходили ген над

Кам'яний Потік, де нині стоянка під новим рестораном; третій і четвертий були в амбарі місіс Еберхардт — за це їй власті платили по долару в рік; а п'ятий і шостий — в кам'яниці на так званому Чорному Полі, за колишнім іподромом,— глина там дуже темна, тому й так називалося — Чорне Поле. Раз на тиждень, коли бували перегони — по вівторках, звичайно,— нас відпускали з уроків, бо їм треба було хлопців — притримувати і чистити коней. А для тих, хто після шостого йшов учитися далі — я тоді саме кінчив шостий клас,— збудували коледж на розі Елм-стріт. Для нас на той час — бозна-яка розкіш! Це той будинок, Пітере, де ти вчився у початкових класах.

— А я й не знав,— сказав я, намагаючись загладити недавнє зухвальство.

Доктор, здається, лишився задоволений. Він ще глибше вмостився в своєму рипучому кріслі, так що його поморщені черевики зависли, ледь сягаючи носками потертого килима.

— Так-от,— тягнув він,— Луїс М. Зіммерман був на місяць старший за мене і великий мастак примилюватися до дівчат і до старших дам. Місіс Метцлер, що вчила нас у першому-другому класах — такий собі гладущик мало не шести футів зросту, а ноги, як тички,— жити без нього не могла; а потім і міс Літ, і місіс Мебрі точно так само; скільки ми вчилися, один лише Луїс був у центрі уваги, і нікому, звичайно, і в голову не зайшло згадати про якесь там бридке каченя, Гаррі Аплтона. Луїс завжди мав першість. Розумієте,— він був дуже спритний.

— Золоті слова,— озвався батько.— Куди не ткнусь, він завжди поперед мене вискочить, це вже точно.

— Розумієте,— вів далі доктор, роблячи дивні, двозначні жести: то він складав докупи пухкі карликуваті долоні, то ребром однієї постукував поперек другої,— Луїс не знав, що таке труднощі. Все йому давалося легко, тому й характер не виробився, розумієте? От він і розповзається,— доктор заворушив у повітрі білими скарлюченими пальцями,— як ракова пухлина. Цьому чоловікові не можна вірити, хоч він і читає Біблію щонеділі у реформатській церкві. Их-ха. Була б моя воля, Джордже, я б узяв скальпеля,— тут його великий палець звівся догори і справді видався мені дуже твердим і гострим,— та й вирізав його геть.

Туго напнутий серповидний палець, рубнувши по кривій, відсік пласт повітря.

— Вдячний вам за відвертість,— сказав батько,— але, наскільки я розумію, мені, та й усім нам у школі, бідолахам, не здихатися його ніколи.