Кентавр - Сторінка 36

Навіть через двері, в шпарку для ключа, погоду зробить. Та в нього в одному мізинці більше сили, ніж у нас з вами від пояса і вище!

— Ар-р,— тихо бурчить Майнор, ставлячи на прилавок піняву склянку молока. Колдуел осушує її у два ковтки, ставить на місце, морщиться і, ледь помітно збліднувши, тамує відрижку.

— Ет,— каже він,— кудись воно не туди завернуло, те молоко.— "Молоко" у нього й досі звучить гугняво, ПО НЫО-джерсівськи. Він облизує язиком передні зуби, наче їх чистячи.— Ну, а тепер до доктора Деризуба.

— Йти мені з тобою? — питає Пітер. Доктора насправді звати Кеннет Шроєр, його приймальня за два квартали звідси, трохи далі, ніж школа, по той бік трамвайної колії, якраз навпроти тенісних кортів. У Шроєра завжди, від дев'ятої ранку до шостої вечора, грає радіо, настроєне на багатосерійну програму для домогосподинь. А весною, влітку і восени він кожної середи та неділі переходить у білих парусинових штанях через трамвайну колію і перетворюється в одного з кращих тенісистів округу. Тенісист з нього ліпший, аніж зубний лікар. Мати його працює в шкільній їдальні.

— Нема чого,— каже Колдуел.— Чим ти можеш зарадити, Пітере? Аварія вже сталася. Нащо тобі ця стара купа брухту? Сиди тут — тут тепло, тут у тебе друзі.

Отож перше, що припало Пітерові робити, виконуючи материну настанову опікуватися батьком,— це дивитись, як той начинений стражданнями чоловік, в куцому розстебнутому пальті, у круглій плетеній шапочці, натягненій на самі вуха, самотньо ступає у темний отвір дверей назустріч іще одному приреченню.

Джонні Дедмен, із щирістю в голосі, озивається зі свого місця:

— Чуєш, Пітере. Коли ти ото з татом стояв там проти світла, я, їй-бо, не сказав би, котрий з вас хто.

— Він вищий,— відрубує Пітер. Дедмен у ролі щирого душі-хлопця його не цікавить. Він відчуває, як, чим ближче до вечора, зріють у ньому солодкі розсипи зерен гріха. Він обертається — центром обертання є п'ять ваговитих доларів у кишені його штанів — і переможно кидає Майнорові:

— Дві булки з котлетами. Без соусу. А ще склянку вашого розведеного молока і п'ять монет для вашого шахрайського більярду.

Він іде назад у свою нішу й розкурює недопалок ментолової сигарети. Розперте гордощами горло обпікає полярною кригою, і він пишається на порожній сцені Май норової кав'ярні, певен, що очі всього світу звернені тільки на нього. Перед ним — цілий шмат дарованого йому дозвілля, дитячої мрії про свободу, і від цього серце повниться такою радістю, що б'ється удвічі швидше й от-от розірветься, забарвивши млисте повітря у колір троянди. Прости мене.

— Любчику. Може...?

— Мм?

— Може, краще не в кабінеті, а десь інде?

— Ні. Зимою нема де.

— Але ж нас побачили.

— Не нас — тебе побачили.

— Але він все зрозумів. По ньому було видно, що він усе зрозумів. І налякався не менше, ніж я.

— Колдуел міг зрозуміти, але знати не може.

— Ти йому довіряєш?

— Питання довіри між нами ніколи не стояло.

— А зараз?

— Я йому довіряю.

— А я думаю, не варто. Чи не можна його якось позбутися?

Він сміється від душі, чим збиває її з пантелику. Власний комізм, як завжди, вона усвідомлює не відразу.

— Ти переоцінюєш мою всемогутність. Цей чоловік вчителює п'ятнадцять літ. У нього є друзі. Є вислуга років.

— Але ж він професійно непридатний, правда?

Це йому не до вподоби,— йому завжди стає не по собі, коли вона робиться отакою норовистою і настирливою в його обіймах. Ця жіноча глупота має дивовижну здатність — щоразу розчаровувати його наново.

— Думаєш? Рівень професійної придатності не так-то й легко визначити. Уроки він проводить, а це найголовніше. Крім того, я можу на нього покластися. Це надійна людина.

— Чого це ти так обстаєш за нього? Він же може нас обох занапастити.

Він знову сміється.

— Ну-ну, пташечко. Людина не таке вже слабке створіння, її так легко не занапастиш.

Хоч ці її напади тривоги часом і неприємні, все ж близькість її діє на нього напрочуд заспокійливо, і в цьому стані душевного спокою слова витікають без найменшого зусилля думки, як стікає у діл рідина, як газ, що миттю заповнює порожнечу.

її тіло стає вугластим і войовничим в його обіймах.

— Він мені не подобається. З тою його дитячою усмішечкою.

— Просто біля нього ти почуваєш себе винною. Від цих несподіваних слів настирливість її м'якне.

— А що, ми повинні почувати себе винними? — Питання звучить і справді нерішуче.

— Неодмінно. Тільки потім.

Вона посміхається; від усмішки рот її робиться податливим, і, цілуючи її, він відчуває, що, нарешті, може змочити губи після безмірної, безкінечної спраги. Те, що поцілунки не тамують, а ще дужче розпалюють спрагу, що кожний поцілунок тягне за собою наступний, ще більш пристрасний, і тим самим затягує його у вир дедалі глибшої, дедалі сильнішої

жаги,_усе те не здається йому мукою, а радше типовим

виявом щедрого і невідворотного провидіння Природи.

В його щелепу вростає корінням дерево болю. Зажди-но, зажди! Кенні треба було вичекати трохи довше після новокаїну. Але робочий день кінчається, хлопець стомився і квапиться. Кенні був одним з перших Колдуелових учнів,— давно, ще в тридцятих роках. А зараз той самий хлопець, що лисіє на очах, уперся коліном у бильце крісла, щоб зручніше орудувати щипцями, які скрегочуть довкола зуба і кришать його, мов крейду, водночас намагаючись викрутити його з ясен. Колдуел боїться одного — що зуб під щипцями розсиплеться на друзки і далі сидітиме йому в голові голим, обідраним нервом. Біль і справді нечуваний: ціле дерево в рясному цвіті, і кожна квітка стріляє в бузково-блакитний простір фейєрверком сліпучих жовто-зелених іскорок. Він відкриває очі, не вірячи, що все те так довго тягнеться, і єдине, що бачить — це димчасто-рожевий, рішуче стиснутий рот лікаря, який дихає на нього пряною гвоздикою, губи трохи перекошені: безвольний рот. Хотів хлопець стати медиком, та здібностей забракло, от і пішов у зубодери. Колдуел здогадується: біль, що розростається у нього в голові — це наслідок його власної педагогічної неспроможності, невміння вселити в оцю неприкаяну душу чуйність і терпіння; і він приймає той біль, як кару. Дерево стає непроглядно гус гим: гілля і цвіт зливаються в єдиний срібний султан, конус, колону болю, що здіймається просто в небо, і в цоколь колони вмуровано його власний череп. Чисте, пронизливо чисте срібло без крихти — краплинки, йоти — домішок.

— Нарешті.— Кеннет Шроєр зітхає з полегшенням. Руки його тремтять, спина змокріла. Він показує Колдуелові за-тиснений у щипцях, такий жаданий для обох трофей. Колдуел, наче спухлий спросоння, з натугою зосереджує погляд і бачить невеличкий тупий уламок жовтої кістки в чорно-

8 8—133

коричневих крапинках, зіп'ятий на м'яких і рожевих кривих ніжках. Просто смішно, що отака дрібничка могла так люто опиратись.

— Сплюньте,— каже лікар.

Колдуел слухняно нахиляється над жовтою плювальницею, і струмінь крові вливається в мілку, як плівка, круговерть чистої води. Кров має оранжевий відтінок з брудними розводами слини. Відчуття чистого срібла розчиняється в повітрянім запамороченні. Страх і пригніченість щезли, випарувались крізь дірку в яснах. Зненацька його охоплює чудне почуття вдячності за все, що створено на світі — і за цю чисту лискучу чашу емальованої плювальниці, і за яскраву зігнуту трубочку, що пирскає в неї водою, і за схожу на хвіст комети плямку іржі, котру ця мініатюрна Харібда натерла у місці, де сила круговерті спадає; вдячності за ледь чутні запахи зуболікарського кабінету, за дзенькіт інструментів, що їх Кенні вкладає в стерилізатор, за радіо на полиці, що проціджує грім органної музики крізь свою тріскотняву. Диктор скандує співучим речитативом: "Я — люблю — таємниці!", і орган знову проривається виром самозабуття.

— Куди це годиться,— каже Кенні.— Корені у вас міцніші, ніж зуби.

— Такий вже я вдався,— каже Колдуел.— Ноги кріпкі, а голова цвіла.

Рухаючись, язик його наштовхується на щось м'яке й пухирчасте. Він спльовує ще раз. Як не дивно, але вигляд власної крові бадьорить дух.

Кенні копирсається сталевим інструментом у вирваному зубі, що, вже навіки позбувшись своєї земної причетності, зіркоподібно завис високо над підлогою. Кенні видовбує звідти шматочок зчорнілої пломби і прикладає його до ніздрів.

— Гм,— каже він.— Безнадійна справа. Вам мусило добряче боліти.

— Якби-то я зразу прислухався. Диктор по радіо робить вступ:

_ Як ви пригадуєте, Док і Реджі потрапили у велике підземне поселення мавп (чути скрекіт, вереск і сумне повискування). І от Док (звук стихає) каже Реджі...

Док: Нам треба втікати звідси! Принцеса чекає!

П-і-і-і, п-і-і-у. Бр-р-ап, бр-р-у-у-у...

Кенні дає Колдуелу дві таблетки анацину в целофановій обгортці.

— Може, вам трохи докучатиме,— каже він,— коли новокаїн перестане діяти.

Та він і не починав,— думає Колдуел. Перед тим як іти, він востаннє спльовує кров — тепер вона тече повільніше, не така густа і наче жовтіша на вигляд. Він обережно торкається язиком ослизлої вирви. Приходить невиразне, отупіле відчуття втрати. Що не день, то свіжий пень. (Ні, у нього таки явний талант віршувальника).

Ось він іде — Геллер іде коридором! Чагі-чалап, шурх-ляп!! Як він кохає рідну свою, свою широченну швабру!!!

Іде повз дівчачу вбиральню своїм працелюбним кроком, сіючи крихти червоного воску й розтираючи їх до блиску, йде повз кабінет з номером 113, де руки міс Шрак високо зносять Мистецтво — зриме свічадо незримої величі божої, йде повз 111-ий, де причаїлись друкарські машинки в порваних чорних чохлах, крізь які де-не-де просовується мака-брична срібна рука важеля інтервалів, і повз 109-ий з його розлогою і ламкою, охристою картою давніх торгових шляхів, якими за Каролінгів везли у Європу прянощі, бурштин, хутра й рабів, і повз 107-ий, звідки тхне сірководнем і сірчистим газом, повз 105-ий, 103-ій — всі двері зачинені, всі з матовими шибками, а навпроти — зелені шафки у ряд, що зникають у незбагненній для глузду нульовій перспективі,— Геллер іде, методичним помахом швабри загортаючи ґудзики, пенні, пушинки, шматинки, шматочки фольги й целофану, нитки, шпильки, волосини, мандаринові зерна, зубці гребінців, псоріазну лупу Пітера Колдуела — всі ті нікчемні крихти, крупинки, огризки, порошинки, всяке-превсяке

8*

227

сміття, що з нього твориться всесвіт: Геллерів урожай.