Кентавр - Сторінка 46

Поки батька не було, я мав чудову нагоду втілити в життя мої власні уявлення про культурну поведінку, чому він, як звичай, вадив. Я раз по раз обсмикував манжети сорочки, ховаючи свої плями. Вона принесла мені дві лискучі грінки на чорній тарілочці і трохи жовтого, як бурштин, джему з яблук-кисличок.

— Та я майже не дивилася.— І, пригадавши щось, зайшлася сміхом.— Той Марч такий кумедний! То він як дитина з тобою, то як старий — ніколи не знати, з ким діло маєш.

— У нього є медалі, правда?

— По-моєму. Він всю Італію пройшов.

— Цікаво. Щоб після всього цього — і знов стати священиком.

Брови у неї випиналися рівними дугами. Може, вона їх вищипує? Та, придивившись, я вирішив, що, мабуть, ні. Вони в неї тонкі з природи.

— По-моєму, це добре. А що — ні?

— Чому ж, звичайно, добре. Я мав на увазі — після всіх отих жахів, які йому довелося пройти.

— Ну, про війни, кажуть, навіть в Біблії говориться. Не знаючи, якої реакції вона чекає, я, однак, засміявся.

Це начебто сподобалось. Вона спитала грайливо:

— А ти дивився гру як слід? Сидячи, наскільки я бачила, біля тої малої Фоглмен?

Я здвигнув плечима.

— Мусив же я біля когось сидіти.

— Ти, Пітере, вважай. У неї чіпкий погляд.

— Ха. Було б за кого чіплятися.

Вона піднесла догори пальця — звичайний для наших країв жартівливий жест. — Ну-ну, не с-кажи!..

У цьому її "не с-кажи" було щось настільки схоже на дідусеве, що я розцвів, як від щастя. Я почав намазувати грінку джемом, а вона повернулась до своїх справ.

Наступні дві години мого життя були ні з чим досі не порівнянні. Я провів їх в одному домі з жінкою, вищою за мене — вищою в часі, і то настільки, що я не зміг би визначити цього в роках — щонайменше, удвічі. З жінкою, овіяною славою; серед шкільних "низів" постійно ходили, немов брудні монети, легенди про її любовні справи. Зі зрілою жінкою, певною свого матеріального статусу й авторитету; її присутність відчувалася в кожному куточку її оселі. З одним її дотиком до регулятора опалення відразу озвався котел десь унизу піді мною. Від звуку її кроків у мене над головою стрепенувся й гортанно загудів пилосос. Ось чути, як вона тихенько засміялась сама до себе, ось скрипнули меблі, які вона пересовує: всі щ" відголоски спурхували нагорі, наче невидима пташка, що вряди-годи спурхує у верховітті. Вірою Гаммел дихав кожний куточок її будинку, кожна тінь, кожен вигин полірованого дерева; мерехтливе світіння дзеркал, вітерець, що погойдував фіранками, порошинки на м'яких бильцях крісла, в яке я угруз — все це була вона.

Я сидів як укопаний в темній вітальні, перечитуючи один за одним всі примірники "Рідерз дайджест" на полірованій поличці. Читав аж до нудоти. З особливим інтересом накинувся на дві статті, що в змісті стояли поруч: "Чудодійні ліки проти раку?" і "Десять доказів існування бога". Прочитав і почувся розчарованим — більш, ніж розчарованим — прибитим, бо болючий спалах надії розбудив уже, було, приспані страхи. Демони жаху каменем втислися в душу. Мені стало ясно — попри всю оту вправну балаканину й енциклопедичну строгість подвійних шпальт,— що ні доказів, ні чудодійних ліків не існує. Охоплений страхом перед словами, я відчув панічний потяг до реальних речей і вхопив з мережаної серветки на столику поруч мене мальовану порцелянову статуетку всміхненого ельфа з куцими крапчастими крильцями. Тут на сходах задріботіли сині капчики, і місіс Гаммел приготувала для нас другий сніданок. В яскравому світлі кухні я почувався ніяково, потерпаючи за плями на обличчі. Можливо, культурніше було б сказати, що я, мовляв, піду, хоч насправді піти звідси було понад мої сили, я не міг навіть здобутися на те, щоб виглянути у вікно; а якщо б і пішов, то куди і для чого? Таємнича батькова відсутність здавалася нескінченною. Я геть розгубився. Жінка щось говорила до мене; банальні слова, але й вони не давали страхам улягтися. На блискучій поверхні столу між нами виринуло моє обличчя; цим я її розсмішив. Вона вже давно скинула хустку й підібрала волосся у кінський хвіст. Коли я допомагав їй прибирати зі столу і відносити посуд до раковини, ми — раз або й два — торкнулися одне одного. Отак, почасти гноблений страхом, почасти піднесений і променіючий любов'ю, і провів я ці дві години.

Батько вернувся після першої. Ми з місіс Гаммел усе ще сиділи в кухні, говорили про веранду, яку вона хотіла добудувати за будинком: влітку там можна буде сидіти, виглядаючи собі на подвір'я, подалі від вуличного шуму. Це буде неначе альтанка — і мені хотілося вірити, що й я сидітиму там разом з нею.

Батько, в своїй круглій, як снаряд, шапчині й обважнілому від снігу пальтечку, скидався на чоловіка, яким щойно вистрелили з гармати.

— Ну і ну,— озвався ,він,— бабуся Зима надолужує втрачене.

— Де це ти пропадав? — спитав я. Голос у мене ганебно зривався на сльози.;

Він глянув на мене, мовби щойно згадав про моє існування.

— Скрізь і всюди,— відповів він.— У школі був. Я б тебе підняв, Пітере, але подумав, що тобі треба виспатись. Ти вже геть був з лиця змарнів. Я тебе не будив своїм хропінням?

— Ні.

Сніг, що обліпив його пальто, холоші і черевики, свідчив про якісь цікаві, ризиковані пригоди, і я відчув заздрість. Увага місіс Гаммел повністю перекинулася на нього; вона весь час сміялася, навіть коли він ні слова не говорив. Гулясте лице його почервоніло. Він по-хлопчачому стягнув з голови шапку і потупав ногами, стріпуючи сніг на ясний килимок під дверима. Мені кортіло його помучити; я гостро запитав:

— І що тобі було робити в тій школі? Ще й так довго?

— Господи, та мені в ній так добре, коли дітей нема.— Він говорив не до мене, тільки до місіс Гаммел.— 3 тим хлівом, Віро, так і треба зробити: повиганяти дітей на вулицю, і ми, вчителі, жили б там собі самі. Це єдине місце, де мені не здається, що хтось постійно сидить у мене на шиї.

Вона засміялась:

— Тоді там ліжка доведеться поставити.

— Та мені й армійської койки вистачить,— відповів він.— Два фути на шість. Коли я сплю не сам, з мене завжди ковдру стягують. Тебе це не стосується, Пітере. Сьогодні, певне, я сам її з тебе стягнув — такий був натомлений. А коли хочеш знати, що я там робив — у журналах своїх лад наводив. Оце вперше від останнього звіту все в мене в ажурі; відчуття таке, ніби ціла гора бетону з тебе звалилася. Як я завтра на роботу не вийду, новий учитель може спокійнісінько приходити і приймати справи, бідолаха. Трах, бах; проходь, друзяко, наступна зупинка — смітник.

Я силувано розсміявся.

Місіс Гаммел, прямуючи до холодильника, поцікавилась:

— Джордже, а ви снідали? Може, я дам вам бутерброд з відбивною?

— Ви страшенно добрі, Віро. Правду кажучи, вчора я б відбивної й не подужав — вчора мені зуба вирвали, корінного. Нині вже куди краще, та все одно відчуття таке, ніби там ціла Атлантида пропала. Я в Монні з'їв миску тушкованих устриць. Та коли зовсім щиро, то, якщо ви з малим пили каву, я б теж випив чашечку. Щось не пам'ятаю, п'є мій малий каву чи ні.

— Як ти можеш не пам'ятати? — обурився я.— Кожного ранку вдома беруся пити, та все, бачте, часу не вистачає.

— О господи, ледь не забув. Я пробував додзвонитися до мами, але лінія перервана. А в хаті й крихти нема, і тато Крамер, їй-богу, накинеться на собаку. Якщо, звичайно, ще зі сходів не впав. Оце було б мені щастячко: туди зараз жоден лікар не добереться.

— А ми — ми коли думаємо добратися туди?

— Хоч зараз, дитино, хоч зараз. Час нікого не жде.— Він вигукнув, звертаючись до місіс Гаммел: — Ніколи не забирайте сина у мами! — І закусив губу: це він, безперечно, подумав, що допустився, мабуть, нетактовності, оскільки Віра Гаммел — з не знаних мені причин — дітей якраз не мала.

Підкреслено мовчки, як служниця, вона поставила перед ним чашку гарячої кави. І тільки пасмо її волосся, вибившись із зачіски, промовисто поповзло по щоці. Намагаючись приховати хвилювання, батько сказав:

— Я бачив Ела на Прусській — він уже йде додому. Він там разом зі своїм грузовичком чудеса творить; у цьому місті, як доходить до діла, вміють працювати. Транспорт вже всюди на ходу, ще тільки провулки лишились. Господи, та коли б я тут керував, ми б із місяць всі на лижах ходили! — Він раз по раз у збудженні стискав кулаки, вдивляючись у цю уявну картину загального безладдя.— Кажуть, вчора пізно ввечері трамвай у Західному Олтоні з рейок з'їхав.

Місіс Гаммел заправила пасмо і спитала:

— Потерпілі були?

— Не було. Він з рейок зіскочив, але не перекинувся. А наші трамваї до Елі не ходили аж до полудня. В Олтоні половина магазинів закрита.

Я чудувався, слухаючи всі ці новини, й уявляв собі, як він їх визбирував: перебрідав замети, спиняв снігозбиральні машини, щоб розпитати водіїв, спинався на абияк насипані, брудні кучугури, схожий у своєму куценькому пальті на вуличного переростка. Він, певно, оббігав усеньке місто, поки я спав.

Я допив каву, і дивне заціпеніння, що його досі нерви тримали на відстані, заволоділо мною повністю. Я перестав слухати, що батько далі розказував місіс Гаммел про свої пригоди. Увійшов містер Гаммел, аж сірий від утоми, і стріпнув сніг з волосся. Дружина нагодувала його сніданком: поївши, він глянув на мене і підморгнув:

— Хочеться додому, га, Пітере?

Я пішов нагору, надягнув куртку, шкарпетки, вліз у сирі, поморщені черевики й вернувся назад до кухні. Батько відніс порожню чашку до раковини і насадив свою шапчину на голову.

— Ти золотий чоловік, Еле; ми з малим щиро тобі вдячні.— А місіс Гаммел сказав: — Дуже дякуємо, Віро, ви прийняли нас по-королівськи.

І тут, люба, сталося найбільше диво з усіх, що я нарозповідав: батько нахилився й поцілував її в щоку. А я, вражено втупивши очі в строкатий лінолеум на підлозі, побачив, як спинаються догори вузькі стопи у синіх капцях — це вона охоче підставляла щоку для його поцілунку.

Потім п'яти опустилися, і я побачив, що вона тримає батькові бородавчасті руки в своїх.

— Я рада, що ви прийшли до нас,— сказала вона так, мовби, крім них двох, нікого більше не існувало.— У домі якийсь час було не так порожньо.

Коли надійшла моя черга дякувати, я не зважився її поцілувати і відхилив голову, показуючи, що навіть і не збираюся. Вона посміхнулась, потиснула мою руку й накрила її долонею.

— У тебе руки завжди такі теплі, Пітере? Гіллястий кущ бузку у них під дверима перетворився на

оленячі роги.