Кентервільський привид

Ця дивовижна історія сталася в туманній Англії багато років тому. А почалася вона з того, що поважному американському послові на ймення Гайрам Б. Отіс спало на думку придбати старовинний замок на лоні мальовничої британської природи. Позаяк найбільше йому сподобався маєток лорда Кентервіля, він не став тягнути кота за хвоста і запропонував останньому продати обійстя за пристойну суму.

Щоправда, друзі та родичі завзято відмовляли пана посла від купівлі замку. Адже подейкували, буцімто там мешкав справжнісінький і не надто привітний привид. Та й сам господар маєтку — вельми порядний і шляхетний чолов'яга — під час зустрічі з майбутнім покупцем попереджав:

— Вельмишановний пане, благаю вас, поміркуйте гарненько! Ви навіть гадки не маєте, що то за капосний привид! Саме через його витівки моя двоюрідна бабця, герцогиня Болтон, ледь із глузду не з'їхала. Одного разу, перевдягаючись до обіду, вона раптом відчула, як чиїсь крижані кощаві пальці стиснули їй плечі. Ой леле, що то був за жах! Покоївки півдня приводили її до тями...

— А хтось іще, окрім вашої бабці, бачив бусурманського привида? — з поблажливою посмішкою поцікавився посол.

— О так, безсумнівно! — вигукнув лорд, щиро вражений недовірливістю гостя. — Усі мої родичі мали змогу з ним познайомитися. Значно більше — колись навіть преподобний Огастес Демпір, людина, самі розумієте, вкрай побожна, зіткнувся з ним ніс до носа. Одразу по тому від нас повтікали майже всі наймити, а моя кохана дружина геть про сон забула: щоночі їй вчувалися стукіт і рипіння за дверима, а інколи біля її ліжка з'являлася прозора постать.

— Та що ви кажете! — широко всміхнувся містер Отіс. — Зрозумійте, шановний, я живу в надзвичайно розвиненій країні, де все можна придбати за гроші. Наші агенти — незрівнянно енергійні та кмітливі молоді люди — споконвіку принаджували до нас найталановитіших англійських акторів і співаків. Тож повірте, якби хоч колись тут мешкав бодай один привид — його вже давно допровадили б до Америки і змусили розважати глядачів у музеї чи мандрівному цирку Отже, вважайте, що вашому привидові невимовно пощастило: йому не доведеться нікуди переїздити, оскільки його придбав не заповзятливий агент, а шанований посол — на додачу до всіх ваших антикварних меблів.

— Ох, не кажіть гоп, поки не перескочите, — похитав головою Кентер-віль. — Можливо, тутешнього духа просто не зацікавили пропозиції ваших агентів. Адже тут його слава не знає меж: уже понад три сотні років, точніше, від 1584-го, він обов'язково приходить до кожного, хто ось-ось має віддати Богові душу...

— Нагадаю вам, пане, — зверхньо заявив посол, — що коли хтось готується померти, то його навідує лікар, і аж ніяк не привид. Саме існування духів суперечило би законам матінки-природи, а природа ніколи не танцює під чиюсь сопілку, навіть якщо це сопілка британської аристократії!

— Еге ж, сучасні американці близькі до природи як ніхто, — зауважив лорд. — Принаймні я попередив вас про можливі неприємності. Якщо вас влаштовує ділити домівку з безплотним духом, мені від того лише втіха. Отже, вдаримо по руках?

За два тижні Отіс підписав усі необхідні папери і разом із родиною розпочав підготовку до переїзду. А варто зазначити, родина в посла була чимала! Пані Отіс — жінка з родзинкою і такими глибочезними очима, що в них втопитися було можна, — замолоду вважалася першою красунею Нью-Йорка. Та водночас вона ідеально пасувала до англійського суспільства. На відміну від решти американок, ця пані не вважала хворобливу худорлявість ознакою аристократичної вишуканості. Тому й не виснажувала себе голодуваннями, що мали б перетворити її на живу мумію, а тішила оточення спокусливими формами та бурхливою енергією. Дивовижно схожа на корінних британок, леді Отіс повсякчас доводила те, що єдина відмінність між Англією та Америкою — це мова.

Свого первістка Отіси нарекли дуже патріотично — Вашингтоном, через що хлопець усе життя носив у серці образу на батьків. Ставний та білявий, він планував побудувати кар'єру міжнародного дипломата, для чого готував підґрунтя ледь не змалечку. Зокрема, протягом трьох сезонів цей панич диригував оркестром у казино Ньюпорта, а в Лондоні здобув славу найвправнішого танцюриста. Окрім Вашингтона, посол мав ще трьох нащадків. Середульша, Вірджинія, відрізнялася матусиними виразними очима, тендітністю й захопленням кінним спортом. Одного разу ця маленька дзиґа напоумила статечного лорда Білтона влаштувати перегони на поні довкола Гайд-Парку, примудрившись на фініші вирватись уперед. Перемога юнки настільки вразила герцога Чеширського, який споглядав змагання, що він негайно запропонував їй руку, серце і всі свої статки.

Шкода, але на ту мить закоханий юнак ще не досяг повноліття, тому опікуни того ж таки вечора спровадили його до Ітона — догризати граніт науки... Стосовно ж молодших Отісових дітей — близнюків на прізвисько "Зірки та Смуги", — ці хлоп'ята були охочі до різноманітних вигадок та пустощів, через що часто-густо куштували різок. Завдяки таким відзнакам вони чи не єдині в родині, крім їхнього татка, здобули славу щирих республіканців.

Отже, уся ця велелюдна, дружна родина твердо вирішила проміняти життєрадісну Америку на сіру, дощову Англію. Містер Отіс вирушив на нове місце першим, а дружина та діти подалися за ним.

Зійшовши з потяга в Аскоті, Отіси пересіли в екіпаж — адже шлях від станції до їхньої нової оселі був неблизький. Надворі панував теплий літній вечір. Збираючись на спочинок, сонечко востаннє пестило землю. Обабіч дороги ніжно шуміли сосни, присипляючи мандрівників тихою колисковою. Повітря дзвеніло від багатоголосих пташиних арій, поміж гілля мерехтіли вогники білячих кожушків, а в заростях папороті походжали фазани, хизуючись своїми розкішними хвостами. Подеколи із трави ви-

Однак варто було Отісам опинитись у володіннях Кентервілів, як хмари набурмосилися, а повітря дмухнуло зимним подихом. Лютий вітрюган проніс на своїх крилах чорним небом зграю таких самих чорних, аж вугільних птахів. Навзаєм небо зарюмсало величезними краплинами дощу, а невдовзі взагалі заридало ридма... Усі пасажири екіпажу згуртовано принишкли, а пані Отіс сильніше загорнулась у теплий шалик.

На щастя, всупереч погоді, що зустріла нових господарів маєтку не надто привітно, челядь влаштувала їм вельми теплий прийом. Коли Отіси під'їхали до замка, на ґанок до них вийшла старенька жіночка, вбрана у чорню сукню, білий фартушок і ще біліший очіпок. То була місіс Амні — економка Кентервілів, котру на прохання самого лорда залишили працювати в замку Схилившись у доземному поклоні, вона урочисто виголосила:

— Шановне панство, вітаю вас у замку Кентервілів! — А тоді впустила новоприбулих усередину.

Перетнувши неосяжний, по-королівському обставлений передпокій, Отіси потрапили до бібліотеки — видовженої вузької кімнати зі стінами, суцільно вкритими чорним деревом, з барвистим вітражем навпроти вхідних дверей і накритим столом. Допоки економка розливала чай, сві-жоспечені господарі роздягалися, розсідались — і водночас розглядали покої.

Аж раптом в око пані Отіс упала червона пляма коло каміна.

— Що то таке? — з огидою запитала вона. — Тут хтось розлив джем чи фарбу?

— О ні, пані, — перелякано прошепотіла економка. — Тут було пролито кров!

— То чому ж ніхто досі не прибрав цю пляму? — верескнула господиня. — Я не бажаю, щоби мій дім був заплямований кров'ю!

— Це кров місіс Елеонори Кентервіль, — по-змовницьки прошепотіла старенька. — 1575 року її спровадив на той світ власний чоловік — пан Си-мон де Кентервіль. А через дев'ять років він і сам кудись зник, і тіло його так і не знайшли. Відтоді неспокійний дух сера Симона оселився в нашому замку. Що ж до кривавої плями, то вона постійно вабить до нас численних туристів.

— Маячня! — перервав її Вашингтон Отіс. — Усемогутній Плямознищу-вач і Очищувач Пінкертона переможе будь-які плями!

І перш ніж місіс Амні оговталася, він видобув звідкись маленький чорний "олівчик", чимось подібний до губної помади, опустився навпочіпки і заповзявся ялозити по долівці. Не минуло й кількох секунд, коли кривава пляма зникла без сліду. Тріумфально здійнявши "олівчик" попід стелю, Вашингтон вигукнув:

— Усемогутній Очищувач Пінкертона місію виконав!

Аж тут... Небо за вікном розітнулося змієподібним спалахом блискавки, і замок здригнувся від оглушливого гуркоту грому. Усі присутні в бібліотеці миттєво скочили на ноги, бідолашна економка гепнулася на підлогу без тями — і лишень містер Отіс продовжував сидіти ніби нічого й не трапилося.

— Яка паскудна погода, — пробурмотів він, безтурботно пихкаючи величезною сигарою. — Недаремно я казав: на всіх англійців погожої днини просто бракує! Єдиний порятунок для них — утеча до Штатів.

— Любий, — звернулася до нього дружина, киваючи на місіс Амні, — я дуже побоююся, що ця вельмишановна пані повсякчас втрачатиме свідомість за першої-ліпшої нагоди.

— О, не переймайся через це, дорогенька, — відповів посол. — Лиш один раз скороти її зарплатню, скажімо, у розмірі, що дорівнює розбитій філіжанці, — і свідомість повернеться до неї назавжди!

Тільки-но він це вимовив, як місіс Амні розплющила очі. Та вочевидь, її переляк ще не минувся, тому вона тут-таки схопилася за серце і навіщувала і обійстю, і його господарям страшне лихо.

— Та не хвилюйтеся ви так, любонько, — спробував угамувати стареньку Отіс. — Не злякаємося ми ваших привидів! Усе буде добре!

Тяжко зітхнувши, місіс Амні побажала Господньої благодаті для всієї родини, а разом із тим вищої зарплатні особисто для себе — і почимчикувала спати.

До самого світанку небо над замком Кентервілів вивергало громи-блискавиці, а на ранок у бібліотеці, біля каміна, знову проступила кривава пляма.

— Що за чорт! — розгублено почухав потилицю Вашингтон Отіс. — Тільки вчора тут попрацював Майстер Пінкертон!

І він удруге вимив підлогу чудодійним очищувачем. Одначе наступного ранку пляма знову повернулася на місце! Тоді молодший Отіс удався до третьої спроби ліквідувати її своїм "олівцем", а старший, збираючись увечері до сну, замкнув бібліотеку на ключ. Та все виявилося дарма. Уранці родина знайшла пляму там-таки, де вона перебувала усі останні триста років.

Така дивна поведінка звичайнісінької кривавої плями змусила пана посла переглянути своє скептичне ставлення до привидів, його дружину — замислитися про опанування тонкощів спіритизму, а його старшого сина — скласти довжелезного листа панам Маєрсу та Подмору, славетним знавцям усілякої чортівні, сподіваючись дізнатися від них, чим загрожують криваві плями після вбивства і як їх здихатися.