Кентервільський привид - Сторінка 4

Хай там як, а з цим диво-засобом привиду стало набагато зручніше нести свою регулярну службу.

Тим не менше, попри всі намагання убезпечитись і замаскуватися, халепи чекали на нього на кожному кроці. Кілька разів він перечіплювався через мотузки, натягнуті впоперек коридору, і летів сторчголов зі сходів під акомпанемент одностайного реготу близнюків. А одного разу, маршируючи замком у вбранні мисливця з Хоглейських лісів на прізвисько Чорний Ісаак, він послизнувся на олії, якою хлоп'ята намастили підлогу від Зали

Гобеленів аж до сходового майданчика, і боляче гепнувся на п'яту точку Скривджений і глибоко ображений, дух вирішив востаннє показати, хто в домі хазяїн, обравши для цього свою найбільш приголомшливу подобу — Безголового Графа на ймення Відважний Рупер.

Найкращий його вихід у цьому амплуа відбувся близько 70 років тому Вигулькнувши перед ясні очі панночки Барбари Модіш, зарученої з дідом останнього лорда Кентервіля, Безголовий Граф улаштував таке грандіозне шоу, що дівчина негайно покинула свого нареченого і майнула разом із не-перевершеним Джеком Каслтоном аж у Гретна-Грін. Свою витівку леді Модіш пояснила тим, що не бажає мати справи з родиною, яка дозволяє таким мерзенним привидам вільно швендяти оселею. Утім, невдовзі бідолаха Джек загинув від кулі, випущеної самим лордом Кентервілем, а його кохана померла від туги, оскільки її серденько було розбите на друзки. Отже, зі своєю місією Граф упорався на всі двісті відсотків, а тому покарання капосних хлопчаків мав виконати саме він. Звісно, задля такої оказії духові довелося довго гримуватися — якщо це земне слово пасує до тих неземних процесів, які з ним відбувалися, — одначе результат мусив себе виправдати.

І от у самовільно встановлений час неперевершений Безголовий Граф вийшов на стежку війни. Попри величезні ботфорти (обов'язковий атрибут цього образу), в яких привид просто потонув, і загублений десь пістоль, виглядав він досить ефектно. Тож, набундючений і розпринджений, привид щодуху гайнув до спальні близнюків, котру за колір шпалер та фіранок називали "Блакитною", і відважно штовхнув двері. Йому так

кортіло побачити реакцію хлопчаків на феєричну появу Рупера-без-Голови, що він не звернув уваги на прочинені двері... На жаль, це зіграло з ним злий жарт.

Тільки-но привид опинився в спальні, як йому на плечі ринув крижаний водоспад, а потім повз нього пролетіло щось важке, і з-під ліжка вибухнув знущальний регіт. г

За мить він зрозумів, що сталося. Близнюки готувалися до його візиту. Незадовго до появи привида хлоп'ята поставили на двері глечика з водою, розраховуючи на те, що старий зайде до кімнати, порушить хитку рівновагу і скине посудину. їхній план спрацював, а старого знову пошили в дурні!

Приголомшений цією здогадкою, привид гучно зітхнув, застогнав і чкурнув до своєї комірчини. Діставшись ліжка, він зліг у лютій гарячці, вдячний долі бодай за те, що голова йому сьогодні не знадобилася. Бо в іншому випадку наслідки могли б виявитися незворотними.

Після тієї халепи привидові взагалі перехотілося комусь щось доводити. Звісно, трохи оклигавши, дідусь знов наважився потихеньку виходити на прогулянки, проте помітити його було надзвичайно складно. Взутий у м'які пантофлі, загорнутий у червоний шарф, щоб, не дай Боже, вдруге не застудитися, та ще й із невеличкою рушницею в руках — задля порятунку від нахабних нападів близнюків, — він шкандибав замком і лише подеколи скрушно зітхав. І все ж таки одного разу зловтішним хлопчакам вдалося захопити його зненацька.

Сталося це за місяць після його невдалої витівки у подобі Безголового Графа. Тієї ночі привид вирішив поблукати в подобі Йони Безгрішного — Викрадача Мерців із Чертсійського току. Ця подоба вкарбувалась у пам'ять усіх його нащадків дуже міцно, оскільки дух з'явився в ній саме тоді, коли Кентервілі почубилися зі своїм сусідом — лордом Раффордом. Природно, що до Йони старий плекав теплі почуття, а тому полюбляв час від часу в нього перевтілюватися.

Отож, убравшись у благенький і дещо запліснявілий, проте чистий саван, підв'язавши щелепу жовтою хустинкою, прихопивши ліхтар і лопату для розкопування могил, він зайшов до передпокою, переконаний, що там його вже точно ніхто не зачепить. Від душі покепкувавши з безлічі світлин нового господаря, що посіли на стіні місце старовинних фамільних портретів, привид подався до бібліотеки — поцікавитись, як поживає його улюблена пляма.

Та варто було йому наблизитися до бібліотечних дверей, як на нього казна-звідки накинулися дві постаті.

Привид остовпів, а постаті тим часом застрибали довкола нього, замахали руками як скажені й загорлали йому на вухо: "У-у-у-у-у..." Старий увесь укрився сиротами і мерщій чкурнув до сходів, однак там на нього вже чекав Вашингтон Отіс, націлюючись садовим оприскува-чем. Певна річ, то була ворожа засідка, тож духові належало якнайшвидше рятуватися. Єдиним виходом із цієї безвихідної ситуації виявилася грубка. Отуди старий і гулькнув, щоб через димар дістатися своєї комірчини.

До господи він повернувся весь обідраний, чорний, мов дідько, і вкрай засмучений. Чхаючи й кахикаючи, привид заприсягнувся ніколи й нізащо не мати справу з паскудними американцями. І нехай близнюки продовжували влаштовувати засідки, сподіваючись рано чи пізно дати йому прочуханки, й щоночі розкидали у коридорі горіхові шкаралупки — аби привид на них послизнувся, — він жодного разу їх не потішив. Тож поступово мешканці замка почали забувати про нього. Пан Отіс знов узявся за працю з історії демократичної партії, яку розпочав бозна-коли. Пані Отіс влаштувала пляжну вечірку, зібравши всю околицю і вразивши гостей досконало приготованими свіженькими равликами. Хлоп'ята захопилися бейсболом, лакросом, покером та іншими суто американськими забавками. А Вірджи-нія взяла за звичку щодня мандрувати верхи на поні алеями' парку вкупі з юним герцогом Чеширським, що гостював у замку Кентервілів на канікулах.

Отже, усі вирішили, що привид остаточно втік, тому посол мерщій повідомив про це лорда Кентервіля. Той, звісно страшенно зрадівши, привітав нових господарів маєтку, а дружині посла висловив особливу подяку.

Одначе привид нікуди не подівся. Ба більше — дізнавшись про присутність герцога

Чеширського, він замислив нову каверзу. Адже герцог доводився йому далеким родичем: засновник роду Чеширських — такий собі де Баклі — свого часу одружився з його двоюрідною сестрою. А двоюрідний дід цього юнака — лорд Френсіс Стілтон — зганьбив старого, привселюдно заявивши, що зіграє з ним у кості, та ще й посперечавшись на заклад у сто гіней із полковником Карбері. Зрозуміло, Стілтон спокутував свій учинок: вигляд безтілесного духа паралізував його, і до скону він здатен був вимовляти лише два слова: "шістка дубль". Уся ця історія здійняла велику бучу, ба навіть потрапила до книги лорда Теттла "Спогади про принца-регента та його оточення" в усіх подробицях, хай там як намагалися приховати її обидві родини.

Та попри це дух Кентервіля не почувався цілком задоволеним. Тому й ухопився за першу-ліпшу можливість ще раз показати Чешир-ським — і відповідно Стілтонам, — де раки зимують, обравши для цього подобу Ченця-упиря на прізвисько Блідий Бенедиктинець. Колись давно, Новорічної ночі 1764-го, невимовно страхітливий Чернець змусив стареньку леді Стартап віддати Богу душу і таким чином позбавити Кентервілів — своїх єдиних родичів — спадку, який зрештою потрапив до рук її знайомого аптекаря. Отже, ця роль, безсумнівно, якнайліпше пасувала виставі для юного герцога.

Однак останньої миті старий раптом пригадав напади близнюків і перепудився. І зовсім не вийшов зі своєї кімнати. Тож герцог проспав на королівському ложі з балдахіном до самого ранку. Спалося йому дуже солодко, адже в нічних мареннях він бачив гарненьку Вір-джинію.

Так і не втіливши свій план помсти, привид Кентервіля геть занепав духом. Два дні потому він пришкандибав у Залу Гобеленів, аби трішечки посумувати біля вікна й помилуватись, як із дерев у парку падає золотий дощ, а на алеях вирують криваві ріки червоного листя. Старий занурювався в себе все глибше й глибше, аж тут понад його вухом продзвенів ніжний дівочий голосочок:

— Та не тужіть ви так, будь ласка! Уже завтра брати вирушать до Ітон-ського коледжу, і вам дадуть спокій. Якщо, звісно, ви матимете пристойну поведінку...

— Дурниці та й годі! Пристойну поведінку не включено до обов'язків привидів! — вигукнув дух, обертаючись і впираючись носом у носик юної Вірджинії. — Я просто мушу стогнати, зітхати, рипіти мостинами, грюкотіти посудом і ланцюгами, задмухувати свічки і загалом лякати будь-якими способами. У цьому полягає моє вище призначення!

— Хто ж вам таке призначив?! — обурилась Вірджинія.

До Зали Гобеленів вона потрапила випадково: ганяючи луками на поні разом із герцогом Чеширським, дівчина влетіла в чагарник і розірвала своє вбрання. Засмутившись, вона щодуху помчала додому, прослизнула до замка з чорного ходу і чкурнула до своєї кімнати, аби переодягтися. Однак біля Зали Гобеленів молода вершниця зупинилася: двері були прочинені, тож дівчина подумала, що в залі, либонь, сидить матусина покоївка, яка могла б зашити її одяг. Вірджинія зазирнула всередину, проте замість покоївки знайшла старого привида, що тужив біля вікна. Ясніше ясного, їй негайно закортіло втекти і сховатись у своїй кімнаті, але старий мав такий кепський вигляд, що дівчина просто не наважилася залишити його напризволяще й вирішила заговорити...

— Ви поводитеся просто обурливо! — продовжувала напосідатися вона. — Наша економка дуже яскраво змалювала, як ви убили свою власну дружину!

— А вам, панно, який клопіт? — аж підскочив від люті привид. — Припиніть копирсатись у моїй сімейній білизні!

— Не можна отак узяти й забрати чиєсь життя, — повчально відповіла Вірджинія, витягши назовні ту суворість, що перейшла їй у спадок від пращурів із Нової Англії.

N

— Не кажіть про те, чого не знаєте! — ще дужче розкричався привид. — Ви ж не бачили, якою потворою була моя жінка! Вам не доводилося носити комірці, які вона ніколи не могла пристойно накрохмалити! І ви не змушені були їсти той жахливий харч, що вона намагалася зготувати! Пригадую, уполював я колись о-о-отакенного розкішного молодого оленя...