Кіберіада (збірка) - Сторінка 174

Сягнувши за чимось рукою, він зачепив окуляри, й вони впали. Одне скло тріснуло, крім того, він пошкодив і оправу, наступивши на неї. Отож Дюнан заніс окуляри Прокові. Прийшовши по них через два дні, він не впізнав оптика. Змарнілий, той виглядав наче після тяжкої хвороби. Дюнанові сказав, що, мабуть, чимось отруївся, бо вночі почував себе жахливо і мав дивний приступ — ще й зараз хочеться плакати не знати чому! — закінчив він розповідь. Дюнан не надав цим словам особливого значення. Але ремонтом був невдоволений — одне вушко окулярів тиснуло, нове скельце було слабо закріплене нейлоновою прокладкою і за кілька днів випало й розбилося об викладену плиткою підлогу лабораторії. Доктор знову заніс окуляри до оптика. Коли прийшов по них наступного дня, Прок скидався на Лазаря — протягом доби він наче постарів на цілі роки. Дюнан знехотя почав розпитувати подробиці нового "приступу". Опис нагадував гостру депресію внаслідок хімічно викликаного психозу, надзвичайно схожу з симптомами, які давав препарат X, над яким Дюнан працював віддавна. Але таку сильну реакцію викликала десятиграмова доза порошку — то який же зв'язок був між цим фактом і відданими в ремонт окулярами? Він двічі заносив оптикові запасні окуляри, які звичайно лежали на полиці над бунзенівським пальником. Таж Дюнан припустив, що субстанція X, випаровуючись, могла осідати в мікроскопічних кількостях на запасних окулярах. Він вирішив перевірити. Хімічний аналіз справді виявив на скельцях і металевих шарнірах окулярів сліди сполуки X. Але кількість її" вимірювалася тисячними частинами міліграма. Серед хіміків відома анекдотична історія відкриття ЛСД. Хімік, який працював з цією субстанцією, навіть не підозрював, як, зрештою, ніхто в той час, її галюциногенної дії. Повернувшись додому, він зазнав типового "злету" з видивами й психотичним настроєм, хоча, виходячи з лабораторії, як завжди, старанно помив руки. Але під його нігтями залишилася мізерна кількість ЛСД, і коли він готував собі вечерю, цього вистачило, щоб викликати отруєння.

Доктор Дюнан замислився над тим, що, власне, робить оптик, вставляючи в оправу нові скельця й вирівнюючи дужки? Аби вирівняти пластмасу, він швидко проводить дужкою над газовим пальником. А може, сполука X від нагрівання посилює свою дію в мільйон разів? Дюнан нагрівав проби препарата всіма можливими способами: пальником, спиртівкою, полум'ям свічки, але це не дало якихось результатів. Отож він вирішив поставити так званий перехресний експеримент. Навмисно зігнув дужку окулярів, тоді вкрив її розчином препарату X, таким розведеним, що після висихання на оправі лишилася геть мізерна його кількість, близько однієї мільйонної грама. І втретє поніс окуляри оптикові. Коли прийшов по них, в майстерні була поліція. Оце й уся моя історія, любий пане. Історія без розв'язки, а отже, й без закінчення. Доктор Дюнан припускав, що якийсь чинник в оптичній майстерні викликав зміну препарату X. Відбулась каталітична реакція, яка посилювала його дію чи не в мільйон раз. Але з'ясувати це не вдалося. Ми вмили руки, бо підстави провадити слідство далі зникли, а винних випадало шукати не серед людей, а серед атомів. Злочину не було, бо кількість сполуки X, якою Дюнан покрив окуляри, не може вбити й мухи. Наскільки я знаю, Дюнан чи хтось за його дорученням придбав у пані Прок всю лабораторію й по черзі випробував дію всіх реактивів на препарат X, але намарно.

Пані Прок померла того ж року перед Різдвом. Від своїх людей я чув, щоправда, лише в розмовах, що після її смерті Дюнан на якийсь час перебрався до колишньої майстерні і брав звідти проби всіх речовин, аж до фанери перегородки, пилу шліфувального каменя, фарби зі стін, пилюки з підлоги, чи не всю зиму, але так нічого й не дізнався. Все це я розповідаю, якщо пригадуєте, на прохання інспектора Піньйо. Мені здається, що ваша справа також із цієї парафії. Таке вже діється на нашім світі, відколи його науково вдосконалили. Це все.

На вулицях була страшна тиснява, і ми поверталися до Гаржа цілу годину, майже не розмовляючи. Божевілля, якого зазнав Прок, мало знайомі риси. Бракувало лише фази галюцинацій, але хто знає, що бачив той бідолашний? Дивна річ — до інших жертв я ставився як до елементів головоломки, а Прока було жаль — через Дюнана. Ясно, що йому було замало мишей. Їх не доведеш до самогубства. Потрібно було людини. Не ризикував нічим: побачивши на порозі поліцейського, затулився Францією. І це я міг зрозуміти. Але від слів "Як ви себе почуваєте сьогодні, любий мій Дьюдонне?", мене чорти брали. Якщо японець з Рима був злочинцем, то ким був Дюнан? Прізвище, мабуть, змінили. Я замислився над тим, чому інспектор Піньйо ознайомив мене з цією історією, не з симпатії ж! Що за цим крилося? Закінчення теж могло бути вигаданим. Якщо так, це могло бути спробою під невинним приводом передати Пентагонові інформацію про нову хімічну зброю. Подумавши над цим припущенням, я визнав його досить імовірним. Це був козир, показаний так спритно, що в разі необхідності все вдалося б заперечити — адже я чув, що не знайшли НІЧОГО, і не мав певності, що це неправда. Коли б я був звичайним приватним детективом, цього запису я не почув би, але астронавт, навіть резервний, асоціювався з НАСА, а НАСА — з Пентагоном. Якщо це вирішили на високому рівні, Піньйо був лише виконавцем, і до ситуації, в якій опинився Барт, їм було байдуже. А його становище було набагато двозначнішим від мого. Він безперечно відчув подих великої політики в цьому акті несподіваної "допомоги", але не хотів говорити про це зі мною, — тим більше, що й для нього це було несподіванкою. Що його не попередили — я був певен, бо трохи знаю правила гри на такому рівні. Не могли ж його відкликати набік і сказати: "Ми покажемо здаля цьому "амі" певну важливу карту, а він передасть це далі". Просто так не роблять. Втаємничити лише мене вони теж не могли — бо знали, що Барт пообіцяв мені допомогу свого колективу. Не могли ні обминути його, ні втаємничити в суть справи, тож вибрали найкращий варіант: він попросту почув те, що і я, і сам мусив сушити голову над питанням: "А що ж далі?" Можливо, він уже й шкодував, що так поспішно пішов мені назустріч. Далі я подумав про наслідки цієї історії для слідства. Вони були не найкращі. З італійської серії ми виділили як причини, що зумовлюють випадок, сірчані ванни, вік близько п'ятдесяти, огрядність, самотність, сонце і алергію, а тут був чоловік за шістдесятку, худорлявий, алергії не мав, жив з матір'ю, не купався в сірководні, уникав сонця й не виходив з дому. Більшої різниці й не придумаєш! В напливі великодушності я сказав Бартові, що почуту новину нам слід обдумати кожному окремо, щоб не впливати один на одного, а висновки ми зіставимо ввечері. Він радо погодився. О третій я пішов до саду, де за альтанкою на мене чекав Петрусь. Це була наша таємниця. Він показав мені матеріали для ракети. Першим ступенем мала бути балія. Діти надзвичайно вразливі, тому я не казав, що балія не годиться для стартового двигуна, а намалював йому на піску складові "Сатурна-V" і "IX". О п'ятій, як ми й домовилися з Бартом, я пішов до бібліотеки. Він мене спантеличив. Почав з того, що коли над препаратом X працювали у Франції, то, мабуть, так було і в інших країнах. Такі роботи, звичайно, ведуться одночасно. Отже, й Італія… Можливо, на справу треба глянути під іншим кутом. Речовина могла з'явитися не обов'язково в державних лабораторіях, а, приміром, у якійсь приватній фірмі. Її міг створити хімік, що має контакти з екстремістами, або, що більш імовірно, певну її кількість просто вкрали. Люди, які заволоділи нею, самі не знають, як її використати з максимальним ефектом. Що ж вони роблять? Експериментують… Але чому їх жертвами стають іноземці певного віку, ревматики і так далі?

І мав на це готову відповідь:

— Поставте себе на місце керівника такої групи. Ви чули про надзвичайну дію цього препарату, але невідомо, яку саме. Моральних перепон не існує — отже, потрібно випробувати це на людях, але на яких? Не на своїх же! І що ж? На будь-кому? Будь-хто є італійцем у колі родини. Перші ж симптоми викликають зміну поведінки, отже, італієць, використаний для дослідів, відразу опиниться у лікаря чи в клініці. Натомість людина самотня може витворяти казна-що, доки навколишні люди не зауважать, зокрема в готелі, де найбільше шанують дивацтва гостей. Чим солідніший готель, тим сильніша ізоляція. У третьорядному пансіонаті господиня пхає носа до кожного порушення порядку, зате в "Хілтоні" можна ходити на голові, не привертаючи нічиєї уваги. Персонал і адміністрація і оком не змигнуть, хіба що аж тоді, коли станеться кримінальне порушення. Іншомовність — додатковий чинник ізоляції. Правда?

— А вік? Алергія, ревматизм, сірка?

— Результат експерименту тим кращий, чим більша різниця в поведінці людей до і після застосування препарата. Молодь непосидюща, сьогодні він у Неаполі, завтра — на Сіцілії, а от літній чоловік, зокрема пацієнт, — об'єкт просто ідеальний. Він рухається, мов за графіком, — від лікаря — до бальнеологічного закладу, з солярію — в готель, отже, вплив отруєння виявиться мов на долоні…

— А стать?

— Це теж не випадковість. Чому лише чоловіки? А, може, тому, що цим засобом збираються вражати лише чоловіків? Це видається мені мало не ключем, бо вказувало б, par excellence,[177] на політичне тло справи. Якщо їм ідеться про відомих політиків — а отже, чоловіків — як ви гадаєте?

— В цьому щось є… — визнав я здивовано. — Ви вважаєте, що, маючи своїх людей у готелях, вони вибрали для себе певну категорію людей, які, цілком можливо, й за своїм віком відповідають політикам, що їх хочуть усунути в один день — готуючи державний переворот. Ви це мали на увазі?

— Я волів би не перебільшувати! Краще не звужувати аж настільки коло спостережень… Що ж, п'ятнадцять чи двадцять років тому це припущення я відкинув би як безглузду сенсацію з роману, але тепер — ви розумієте…

Я розумів і зітхнув, бо перспектива відновлення слідства мені не посміхалася. Якусь мить зважував усі "за" і "проти".

— Мушу признатися, ви мене вбили… але лишається ще багато нез'ясованого.