Кінець Вічності - Сторінка 6

- Айзек Азімов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він провів мізинцем по верхній губі, й Харлан помітив на ній темну смужку, ніби Учень відрощував вуса.

— Відколи я тут, а досі... не можу звикнути.

— До чого?

— До того, що мене відокремлюють від дому п'ятсот Століть.

— Я трішки ближче. Я з 95-го. До цього також. Ви старші за мене, а, з другого боку, я старший за вас на сімнадцять Століть. Я міг би бути вашим пра-пра-пра— і так далі — дідом.

— Яке це має значення? Припустімо, так воно і є.

— Ну, знаєте, до цього треба звикнути. — В Учневім голосі зазвучали бунтарські нотки.

— Ми всі в однаковому становищі, — твердо сказав Харлан і почав урок Первісної історії.

Минуло вже три години, а Харлан усе ще пояснював Куперові, чому до 1-го Сторіччя існували ще й інші.

— А хіба перше Сторіччя насправді не було першим? — сумним голосом запитав Купер.

Після уроку Харлан вручив Учневі книжку, щоправда, не найкращу, але цілком годящу для початківця.

— Пізніше я доберу тобі щось серйозніше, — пообіцяв він.

Наприкінці тижня Куперові вуса помітно проступили темною щетинистою смужкою, від чого підборіддя здавалося ще вужчим, а сам він старшим принаймні років на десять. Харлан вирішив, що вуса аж ніяк не прикрашають його вихованця!

— Я вже прочитав вашу книжку, — похвалився Купер.

— І яке в тебе про неї враження?

— Як би це сказати... — запала тривала пауза, відтак Купер почав знову: — Останнє Сторіччя Первісної історії трохи схоже на 78-е. Мене й досі не залишає думка про рідний дім. Двічі вві сні я бачив свою дружину...

— Дружину?! — вибухнув Харлан.

— Я був одружений, перш ніж потрапив сюди.

— Побий мене Час! Твою дружину також узяли сюди?

Купер заперечливо похитав головою.

— Я не знаю навіть, чи її не зачепила торішня Зміна. Якщо так, то, мабуть, вона вже не моя дружина.

Харлан нарешті оговтався. Звичайно, коли Учня взяли до Вічності в двадцять три роки, то цілком можливо, що на той час він уже був одружений. Один безпрецедентний факт веде за собою інший.

Що ж виходить? Варто лише раз відхилитися від правила, і ти вже однією ногою на межі, за якою починається безлад. У Вічності все так взаємопов'язане й збалансоване, що вона не стерпить втручання.

— Сподіваюсь, ти не збираєшся прогулятися у 78-е, щоб з'ясувати, чия вона тепер дружина? — Може, він і не хотів бути грубим, але його надто хвилювала доля Вічності.

Учень підвів голову; погляд його був холодний і спокійний.

— Ні.

Харлан знічено засовався на стільці.

— От і чудово. У тебе немає сім'ї. Нікого немає. Віднині ти Вічний і забудь про всіх, кого знав там, у Часі.

Купер стис губи, потім швидко проказав із сильним акцентом:

— Ви мислите як типовий Технік.

Харлан міцно вхопився обіруч за стільницю і прохрипів:

— Що ти маєш на увазі? Що я Технік і, відповідно, Зміни — справа моїх рук? Що я захищаю ці Зміни й вимагаю, аби ти приймав їх як доконечність? Послухай, хлопче, ти ще й року не пробув тут, не навчився навіть розмовляти як слід Міжчасовою Мовою. Ти ще весь напханий Часом і Реальністю, а вже вроїв собі, ніби все знаєш про Техніків і можеш колоти їм очі, як тобі заманеться.

— Даруйте, — швидко проказав Купер, — я не хотів вас образити.

— Не в тім річ. Хіба можна образити Техніка? Просто ти наслухався всіляких розмов, хіба не правда? Адже кажуть: "Холодний, мов серце Техніка". Або ж: "Технік позіхнув — мільйонові людей душі перевернув". І ще дещо подібного штибу. У чому ж річ, містере Купер? Вирішили приєднатися до загального хору? Захотіли стати дорослим? Великою людиною Вічності?

— Я ж сказав — пробачте.

— Гаразд. Я лише хочу, аби ти знав, що я сам став Техніком менше як місяць тому й особисто не здійснив жодної Зміни Реальності. А тепер перейдімо до справи.

Назавтра Старший Обчислювач Твісел викликав Ендрю Харлана до свого кабінету.

— Як ти дивишся, хлопче, на те, щоб вийти в Час і здійснити МНЗ?

Це була якраз вчасна пропозиція. Цілий ранок Харлан картав себе за свою боягузливу спробу відмежуватися від роботи Техніка, за свій дитячий вигук: "Я нічого не зробив поганого, не винуватьте мене!" Цими словами він наче визнавав, нібито й справді в роботі Техніка є щось ганебне, а він, Харлан, усього-на-всього безневинне ягня, бо він новачок у цій грі й ще не встиг стати злочинцем.

Він не пропустить своєї нагоди, щоб витравити з душі докори сумління. Це буде спокутою його провини. Він скаже Куперові: "Так, я зробив те, через що мільйони людей стали новими особистостями, але це було вкрай потрібно, і я пишаюся своїм вчинком".

— Я згоден, сер! — радісно вигукнув Харлан.

— Чудово, чудово. Тобі буде приємно дізнатися, мій хлопчику, — Твісел випустив хмару диму, й кінчик сигарети засвітився яскравою цяткою, — що всі твої висновки підтвердилися з високою точністю.

— Дякую, сер. (Тепер уже висновки, а не "здогади", — подумав Харлан).

— У тебе є талант, хлопче. Могутній талант. Я чекаю від тебе великих справ. А поки що ми займемося оцією, з 223-го. Ти цілком мав рацію, коли стверджував, що, заклинивши муфту зчеплення, можна викликати необхідну "розвилину" без небажаних побічних ефектів. Зможеш це зробити?

— Так, сер.

То було справжнє посвячення Харлана в Техніки. Тепер він уже був не просто людиною з рожевою нашивкою на рукаві. Він змінив Реальність. За кілька хвилин, взятих із 223-го, Харлан заклинив муфту зчеплення — і один юнак не потрапив на лекцію з механіки. Наслідки не забарилися: той юнак не став працювати в галузі сонячної техніки, і простий винахід затримався на десять критичних років. Це, своєю чергою, призвело до того, що війну в 224-му було викреслено з Реальності.

Хіба це не добро? Правда, змінилися особистості. Ну то й що з того? Нові особистості були такі самі люди і так само заслуговували на життя. І коли чиєсь життя скоротилося, то в більшості людей воно стало довше і щасливіше. Щоправда, великий літературний твір, шедевр людського розуму та почуттів, не був написаний у новій Реальності, але хіба не збереглося кілька примірників цієї книги в бібліотеках Вічності? І хіба в новій Реальності не з'являться нові великі твори?

Тієї ночі Харлана довго мучило безсоння, і коли він нарешті задрімав, з ним сталося те, чого вже не траплялося кілька років.

Йому приснилася мати.

Незважаючи на вияв легкодухості на самому початку діяльності, протягом біороку Харлан став відомий в усій Вічності як Технік Твісела, а також під уїдливими прізвиськами "диво-хлопчик" і "непомильний".

Його взаємини з Купером потеплішали. Але в дружбу вони так і не переросли. (Якби Купер переборов себе й пішов на зближення, Харлан, мабуть, розгубився б і не знав, як йому поводитися). Хоч би там як, вони працювали разом злагоджено, а інтерес у Купера до Первісної історії настільки зріс, що тепер він міг змагатися зі своїм навчителем.

— Послухай, Купере, як ти дивишся на те, щоб перенести урок на завтра? — якось запитав його Харлан. — Я хотів би на цьому тижні побувати в 300-му Сторіччі, перевірити одне Спостереження й побачитися з одним чоловіком — він якраз вільний сьогодні увечері.

У Купера заблищали очі.

— Я не міг би з вами поїхати?

— Ти хочеш?

— Авжеж. Я ніколи не їздив у капсулі, хіба що того разу, коли мене приставили сюди із 78-го, але тоді я так і не зрозумів, що сталося.

Харлан звик користуватися капсулою, що стояла в шахті С і за неписаним правилом призначалася для Техніків в усіх Сторіччях. Купер ішов туди слідом за Харланом, не виказуючи жодних ознак замішання. Він без вагання увійшов у капсулу й сів на круглий диванчик, що повністю оперізував її стінки.

Однак коли Харлан увімкнув Поле і спрямував капсулу в минуле, на Куперовім обличчі відбився кумедний вираз подиву.

— Я нічого не відчуваю, — сказав він. — Щось не ладиться?

— Усе гаразд. Ти нічого не відчуваєш, бо ми не рухаємося в буквальному розумінні цього слова. Нашу капсулу мовби протягує крізь Час. Фактично, — повчально провадив далі Харлан, — цієї миті ні ти, ні я не складаємося з речовини, хоча, судячи з нашого зовнішнього вигляду, цього не скажеш. Сотні людей можуть послуговуватися нашою капсулою цієї миті, рухаючись (якщо можна так висловитися) у різних Часових напрямках, проникаючи один крізь одного і т. д. Закони звичайного світу не поширюються на шахти з капсулами.

Куперів рот скривився у лукавій посмішці, й Харланові стало ніяково. "Хлопець вивчає Темпоральну механіку і знає про ці речі більше за мене, — подумав він. — Мені слід було б помовчати й не корчити з себе дурня".

Він замовк і похмуро втупився у Купера. За кілька місяців вуса у юнака помітно виросли. Вони звисали донизу, як говорили Вічні, у стилі Малансона. Винахідник Темпорального Поля Малансон був зображений на єдиній (і досить невиразній) фотографії з такими самими вусами, тож вони зажили популярності серед Вічних, хоча й не всім личили.

Куперів погляд прикипів до приладу, де швидко змінювалися цифри, показуючи номери Століть, крізь які вони мчались.

— Як далеко сягають у майбутнє шахти капсул? — запитав він.

— Хіба ти не проходив цього?

— На студіях майже не згадували про капсули.

Харлан стенув плечима.

— Вічності немає кінця. Шахти сягають у безмежність.

— А вам далеко доводилося бувати у майбутньому?

— 300-е Сторіччя, куди ми дістаємося, буде найвіддаленішим. Доктор Твісел, наприклад, побував у 50 000-му.

— Неймовірно! — прошепотів Купер.

— Це ще нічого. Деякі Вічні бували аж за 150 000-м Сторіччям.

— І що там?

— А нічого, — понуро відповів Харлан. — Повно всякої тварі, але людей нема. Людство щезло з лиця Землі.

— Вимерло? Знищено?

— Не думаю, що хтось знає достеменно.

— Хіба не можна якось це змінити?

— Розумієш, починаючи з 70 000-го і далі... — почав був Харлан і враз осікся. — Послухай, Час із ним, давай побалакаємо про щось інше.

Існувала тема, до якої Вічні ставилися майже із забобонним страхом. Це були так звані "Приховані Сторіччя" — період між 70 000-м і 150 000-м. Про нього рідко згадували. Свої скромні знання цієї ери Харлан завдячував тісному співробітництву з Твіселом. Вони зводилися до того, що в жодному із тисяч тих Сторіч Вічні не могли проникнути в Час. Двері між Вічністю й Часом були зачинені. Чому? Ніхто цього не знав.

З випадкових Твіселових фраз Харлан зробив висновок, що раніше вже були спроби змінити Реальність у Сторіччях, які безпосередньо передували 70 000-му, але без достатніх Спостережень за наступними Сторіччями ці спроби успіху не мали.

Твісел якось сказав з усміхом:

— Ми ще й до них доберемося.