Кіш, син Кішів - Сторінка 2

Так було й зі мною. Я почувала те саме, коли дивилась на тебе. Я бачила, що ти дужий і кремезний, що ти ловець і вояк, що ти не боїшся ні звіра, ні людини, що ти роздобудеш харчів, коли я потребуватиму їсти за двох, і оборониш мене від усякої небезпеки, коли настане час моєї безпорадності. Але все це було до того, як прийшов шаман Браун і навчив тебе…

— Але це неправда, Су-Су. Я чув від нього тільки добрі слова…

— Що не можна вбивати? Я знала, що ти це скажеш. Ну, а коли так, то народжуй на світ подібних до себе, таких, що не будуть убивати, але не приходь за цим до тананців. Кажуть, що настане час, коли Крук зітнеться з Вовком. Я не знаю, коли саме, бо це справа чоловіча, але я знаю, що на той час я повинна народити вояків.

— Су-Су, — перепинив її Кіш, — ти повинна вислухати, що я маю тобі сказати.

— Справжній чоловік узяв би дрючка і примусив би вислухати, що він має сказати, — глузливо засміялась вона. — А ти… на ось! — Вона сунула йому в руки жмут волокон. — Себе я не можу віддати, а це ось бери, тобі воно більше личить, бо це жіноча робота.

Він шпурнув волокна, і червоні плями гніву вкрили його бронзове обличчя.

— Я тобі ще ось що скажу, — вела вона далі. — Є стародавній звичай, якого не цурались ні мій, ні твій батько. Коли переможений гине в бою, переможець знімає з нього скальп, як спогад про перемогу. Але ти, хто зрікся Крука, мусиш зробити більше. Ти мусиш принести мені не скальпи, а голови, дві голови. Тоді я дам тобі не жмут волокон, а вишитий бісером пояс сміливця, піхви і довгий російський ніж. Тоді я знову гляну на тебе привітно — і все буде гаразд.

— Так, — сказав, роздумуючи, Кіш. — Так, — повторив він, повернувся і зник у темряві.

— Ні, о Кішу! — гукнула вона йому вслід. — Не дві голови, а три, щонайменше.

Кіш не зрадив своєї нової віри. Він жив тихомирним життям і примушував своє плем'я слухати проповіді преподобного Джексона Брауна. Увесь час, поки ловили рибу, він ніби зовсім не помічав тананців і не звертав уваги на лукаві натяки й глузливий сміх жінок з інших племен. Коли кінчили ловити рибу, Гноб і його плем'я, забравши великі припаси лососини, висушеної на сонці й задимленої, подалися на полювання до верхоріччя Танани. Кіш дивився, як вони збиралися, проте не пропускав служби в місії, молився і співав у хорі своїм чудовим басом.

Преподобний містер Джексон Браун був у захваті від його надзвичайного голосу, слухав Кіша і щораз більше переконувався в щирості свіжого наверненця, але Меклрот мав поважний щодо цього сумнів. Він не вірив у те, що поган можна надовго навернути до віри, і відверто так і казав. Але містер Браун був людина широких поглядів, і якось раз осіннього довгого вечора він так щиро боронив ці погляди, що Меклрот втратив усі свої позиції, одну по одній, аж нарешті вигукнув у розпачі:

— Побий мене лиха година, Брауне, але коли ваш Кіш продержиться ще два роки, то я й сам навернусь до віри!

Джексон Браун ніколи не минав доброї нагоди і тут-таки, на місці, скріпив умову, міцно потиснувши руку Меклротові. Тепер, отже, від Кішевої поведінки залежало, куди потрапить душа Меклрота по смерті.

Одного разу, коли земля вкрилась першим снігом, прийшли несподівані новини. До місії святого Георгія прибув чоловік з племені танана по набої. І він розповів, що Су-Су спинила свій ласкавий погляд на Ні-Ку, молодому, сильному мисливцеві, котрий нагромадив велике відкупне за Су-Су коло вогнища Гноба. Невдовзі після цього преподобний містер Браун зустрів Кіша на лісовій стежці, що спускалась до річки. У запрягу були найкращі його собаки, а на санках лежали найбільші і найліпші його лижви.

— Куди ти їдеш, о Кішу? Полювати? — спитав містер Браун, наслідуючи манеру говорити індіян.

Хвилину Кіш пильно дивився йому в очі, потім торкнув собак, але за кілька кроків обернувся, ще раз глянув на місіонера і відповів:

— Ні, я їду в саме пекло!

На невеличкій галявині чорніли три злиденні вігвами. Вони тулились один до другого і, немов намагаючись заховатися від страшного безлюддя, геть закопалися в сніг. За яких, може, двадцять ступнів з усіх боків чорнів похмурий ліс. Ясне синє небо над головою ховала туманна запона, що обіцяла незабаром сніг. Ані вітру, ані звуку, — самий тільки сніг і мовчання. Та й у таборі не було звичайного руху. Мисливці натрапили на табун оленів, і полювання було вдале. Після довгого посту почалися бенкети, а тепер, серед білого дня, понаїдавшись, вони міцно спали у своїх вігвамах з оленячих шкур.

Побіля одного вігваму палало багаття. Перед ним стояло п'ять пар лижв, устромлених у сніг, а коло самого вогню сиділа Су-Су. Відлога з білячої парки вкривала їй голову і була щільно зав'язана на шиї, але руки були без рукавиць і спритно працювали голкою з ниткою із сухих жил, дошиваючи останній фантастичний візерунок на шкіряному поясі, оздобленому зверху червоною матерією.

Десь за житлом загавкав собака і зразу ж перестав. Батько, що спав у вігвамі, коло якого сиділа Су-Су, захрипів і застогнав спросоння.

"Щось погане сниться, — усміхнулась дівчина, — старіє вже він, не треба було давати йому так багато їсти".

Вона пришила останню коралинку, зав'язала вузол на нитці і підкинула дров у вогонь. Потім довго дивилась на багаття. Нараз сухий твердий сніг зарипів під чиїмись мокасинами. Су-Су підвела голову. Поруч неї стояв Кіш, зігнувшись під тягарем чогось важкого, загорненого в м'яку оленячу шкуру. Скинувши свій вантаж на сніг, він сів, і часинку вони мовчки дивились одне на одного.

— Далека путь, о Кішу, — сказала вона, — дуже далека путь сюди від місії святого Георгія на Юконі.

— Еге, — відказав Кіш, пильно дивлячись на пояс і ніби виміряючи його. — А де ж ніж? — спитав він.

— А ось. — Вона витягла його з-під парки, і лезо блиснуло при світлі ватри. — Добрий ніж!

— Дай його мені! — наказав він.

— Е ні, Кішу! — засміялася вона. — Мабуть, не тобі судилось носити його.

— Дай його мені, — промовив він знову тим самим голосом. — Якраз мені судилось носити його.

Її очі, що жартівливо на нього поглядали, спинилися на клунку з оленячої шкури. Сніг під ним почервонів.

— Що це, кров? — спитала вона.

— Авжеж, кров. Тепер дай мені пояса й довгого російського ножа.

Су-Су раптом злякалась і воднораз і зраділа, коли Кіш грубо видер у неї пояса. Вона лагідно глянула на нього і відчула біль у грудях і доторк маленьких рученят у себе на шиї.

— Пояс зроблений для худого чоловіка, — похмуро сказав Кіш і, втягнувши живіт, застебнув пояс на першу дірочку.

Су-Су всміхнулась, і погляд її став ще лагідніший. Навколо шиї вона знову відчула маленькі рученята. Кіш вродливий, і на нього приємно дивитись, — подумала вона. А пояс, видимо, тісний. Його ж зроблено на іншого, худого чоловіка. Та це не біда, вона може вишити ще багато поясів.

— Але кров, Кішу? — спитала вона, почуваючи як у ній зростає надія. — Це кров, Кішу? Це… це… голови?

— Еге ж.

— Вони, мабуть, свіжі… бо кров не замерзла.

— Тепер не холодно. І вони свіжі… зовсім свіжі.

— О Кішу! — її лице спаленіло й засяяло. — Для мене, Кішу?

— Так, для тебе.

Схопивши оленячу шкуру за край, він швидким рухом підняв її. На сніг покотились відрубані голови.

— Три, — прошепотів він хижо, — ні, чотири, щонайменше.

Вона сиділа, мов прикипівши. Ось вони, всі чотири, перед нею… Ніжне обличчя Ні-Ку, старе, зморщене — Гнобове, Макамук, що немов усміхається до неї, піднявши верхню губу, і нарешті — Носабок, що, як завжди, хитро підморгує їй… Усі четверо… Вогонь спалахує й освітлює їх, а на снігу під кожним розходиться широка червона пляма.

Від тепла розтанув сніг під головою Гноба, вона покотилася, перевернулась, як жива, і спинилась коло її ніг. Су-Су не ворухнулася. Кіш також не рухався і, ані не змигнувши, дивився на неї.

Десь у лісі сосна, що зігнулась була під вагою снігу, враз лунко скинула з себе свій тягар і вирівнялась, а луна глухо покотилась долиною. Ніхто не поворухнувся. Короткий день швидко згасав. Морок підступав з усіх боків, коли Білозуб підійшов до багаття і спинився, вичікуючи. Його ніхто не прогнав, і він підповз ближче. Ніздрі у Білозуба затремтіли, шерсть наїжилась. Нюхом він одразу знайшов голову свого господаря, обережно обнюхав її, тоді облизав червоним язиком. Після цього ліг на сніг і, піднявши носа до першої самотньої зірки, що ледве миготіла на небі, протяжисто, по-вовчому завив.

Су-Су отямилась і глянула на Кіша. Він вийняв довгого російського ножа і пильно дивився на неї. На його непохитному рішучому обличчі вона прочитала собі вирок. Відкинувши назад відлогу, вона одкрила шию і підвелась. Хвилину вона стояла нерухомо. Потім кинула довгий погляд навколо себе — на узлісся, на далекі бліді зорі, на табір, на лижви в снігу — останній довгий погляд на все, що було її життям. Налетів вітер і розвіяв їй волосся. Вона обернулась, підставила вітрові лице. У голові Су-Су пробігла думка про дітей, яких вона ніколи вже не народить. Вона підійшла до Кіша й сказала:

— Я готова!