Китобус, або Нові цятки для Суботика - Сторінка 17

Може, навіть Аннемарі раділа б, — подав голос пан Вівторакус.

— Не йди! — попросила пані Травен.

— Ні-ні. Я тут тільки заважав би. Та обіцяю, що прийду вас провідати. Може, тоді, як у вас буде маля. Щоб воно дечого навчилося в мене. — Суботик, здається, був у захваті від цієї думки. — Гадаю, воно прехорошенько навчилось би в мене сили-силенної всього-превсього! О! Тепер я вже знаю, як мені використати останню цятку для здійснення бажань. Краплі Повернення, будь ласка!

Він попорпався в кишені своїх шароварів і простягнув панові Пляшкеру маленьку зелену з синіми цяточками пляшечку. На етикетці був напис суботячим письмом: "Кр. П. С".

— Що в ній? — запитав пан Пляшкер.

— Це — єдині у світі справжні, неперевершені, незмінно помічні Краплі Повернення Суботиків. Якщо я буду вам потрібен, татку, вживіть звідси сім крапель протягом тижня — по краплі щодня. І — хоп! Лоп! Гоп! — я вже опинився перед вами, обіч вас чи позад вас!

— А якщо ти дуже будеш потрібен мені? — спитала пані Травен. — Тоді краплі діятимуть?

— На жаль, ні, — відповів Суботик. — Вони діють лише щодо Суботика і його татка Пляшкера. Але ти не журися! Якщо я тобі знадоблюся, ти ж завжди можеш попросити його вжити сім крапель.

— А якщо ми саме тоді посваримося й не розмовлятимемо одне з одним?

— Сподіваюся, ви будете удвох щасливі й сваритиметесь дуже рідко!

— Буває, що люди часом сваряться і все одно щасливі.

— Гм...— Суботик трохи подумав, широко всміхнувся й прошепотів пані Травен на вухо: — Ти накапаєш йому сім крапель нишком у ранкову каву. По краплі щодня. Він їх споживе, нічого не помітивши, — і я вмить буду у вас.

Пан Пляшкер намагався підслухати, проте нічого не розчув.

Пані Травен, сміючись, кивнула.

— Авжеж, так має вийти!

— Чи вийде? Еге ж, вийде. Зараз вийде Суботик. Вийде негайно-негайнісінько. Бо ви, чого доброго, ще заголосите!

Він міцно пригорнув до себе пана Пляшкера, потім пані Травен, потиснув руку пану Вівторакусові й сказав:

— Вітайте Аннемарі. Вона журитиметься за мною найменше.

Після цього він зник.

— Пішов, не відчиняючи дверей! Чи можливо це збагнути? Ні, неможливо, — мовив пан Вівторакус. — Мені неодмінно треба його розпитати, як він це робить! Та чи він справді ще прийде?

— Так, прийде! — відповіли пані Травен і пан Пляшкер в один голос.

— Ви певні? — запитав пан Вівторакус.

— Цілковито, — відповів пан Пляшкер. — Бо навіщо ж би він залишав нам свої Краплі Повернення Суботиків?