Клементина - Сторінка 4

У номері був туалет, щоправда без біде. Коли офіціант пішов, Джо дістав пляшечку віскі з валізи, трохи випив і попросив її сісти йому на коліна, але вона сказала, що сяде трохи пізніше, не годиться при денному світлі, буде краще, коли вони дочекаються сходу місяця, а зараз вона хотіла б спуститися вниз і подивитися на ресторани й кімнати для. відпочинку. Клементина подумала, чи не зіпсує солоне повітря норку. Джо ще трохи випив. З вікна вона бачила океан, і гребінці хвиль, і через те, що вікна були зачинені, а вона чула шум хвиль, їй здалося* що вона снить. Вони спустилися вниз знову, мовчки, бо вона остаточно переконалася, що краще не говорити своєю мовою — ла белла лінгва — в такому розкішному місці. Оглянули бари й ресторани, які були чудові, а потім вийшли на широку набережну. У повітрі відчувався присмак солі, як у Венеції, і пахло Венецією, пахло також стравами, які готуються на відкритому вогні. Це нагадувало їй святкування дня Святого Джузеппе в Римі. З одного боку було зелене, холодне море, яке вона перетнула, щоб дістатися до нового світу, а з другого,— багато цікавого. Вони відходили все далі й далі, поки набрели на циган, у вікні їхнього намету була намальована рука — там могли провістити долю, і коли вона запитала, чи розмовляють тут італійською, їй відповіли її рідною мовою: "Так, так, так, не сумнівайтеся!" Джо дав Клементині долар, і вона пішла до намету. Циганка глянула на її руку і почала розповідати про її долю, але це була не італійська мова, а якась ламана мова, що складалася частково з іспанських слів, а частково зі слів, яких Клементина ніколи раніше не чула. Вона зрозуміла лише окремі слова, такі як "море" чи "морська подорож", але не могла збагнути, чи вона вже здійснила цю подорож, чи лише збирається здійснити. їй набридла циганка, яка збрехала, сказавши, що знає італійську, і вона зажадала, щоб та повернула гроші, але циганка сказала, що коли гроші повернути, станеться нещастя. І знаючи, що цигани справді можуть накликати біду, Клементина поступилася і вийшла з намету туди, де її чекав Джо. Вони знову прогулювалися між зеленим морем і привабливими запахами їжі, яка готувалася на відкритому вогні, торговці їх закликали і манили спокусливо, як янголи з пекла. А потім трамонто — захід сонця, довкола засяяли вогні, як перли, і, озираючись, Клементина побачила рожеві вікна готелю, де їх знали, де був їхній номер і куди вони могли повернутися, коли захочуть, а шум моря звучав, як віддалений грім у горах.

Клементина була гарною дружиною Джо, і вранці він був такий вдячний, що купив їй срібне блюдо для масла, накривку для прасувальної дошки і пару червоних штанів, оздоблених золотим галуном. Мати дала б їй доброго прочухана, якби дізналася, що дочка одягла штани. В Римі вона б сама плюнула в очі жінці, яка була б так погано вихована, щоб носити штани, але тут це не вважалося гріхом. Вдень вона одягла червоні штани і норкове манто і пішла з Джо на прогулянку набережною.

В суботу вони повернулися додому, в понеділок купили меблі, у вівторок їх привезли, а в п'ятницю вона одягнула червоні штани і пішла з Марією Пелукі в супермаркет. Марія пояснювала їй, що написано на етикетках. Клементина так скидалася на американку, що люди дуже дивувалися, коли дізнавалися, що вона не знає мови. Але якщо вона не знала мови, то могла робити все інше, навіть навчилася пити віскі, не кашляючи і не плюючись. Вранці вона вмикала всю машинерію і дивилася телевізор, вивчаючи мову за словами з пісень, удень приходила Марія Пелукі, і вони разом дивилися телевізор, а увечері Клементина дивилася телевізор з Джо. Вона спробувала написати матері про те, що купила набагато кращі речі, ніж ті, які має Папа, але зрозуміла, що такий лист лише спантеличить матір. Врешті-решт юна не посилала їй нічого, крім листівок. Ніхто не міг би описати, яким різноманітним і привільним стало її життя. Літніми вечорами вони з Джо ходили на перегони в Балтиморі, й вона ніколи на бачила нічого такого каріно — такого гарного: маленькі коні, квіти, звук сурми стартера в червоній куртці, який сповіщає про початок перегонів. Того літа вони ходили на перегони щоп'ятниці, іноді й частіше, і якось увечері, коли вона, одягнена в червоні штани, пила віскі, раптом побачила свого хазяїна, вперше після їхньої сварки.

Клементина запитала його, як йому ведеться, як родина, і почула: "Ми вже не разом. Ми розлучилися". Глянувши йому в обличчя, вона побачила не так кінець шлюбу, як кінець щастя. Вона мала рацію, коли тоді сказала йому, що він схожий на мрійливого хлопчиська, але якась частка його втрати, здавалося, стала і її втратою.

Потім він пішов, а перед її зором, хоча перегони вже починалися, постали картини білого снігу і вовків у Наскості, зграї, яка простувала вгору по вулиці Кавура і перетнула майдан, так, ніби вони прийшли посланцями темряви, що, як вона знала, лежить в основі життя. Пам'ятаючи холод, білизну снігу і скрадливий похід вовків, Клементина подивувалася тому, як це милосердний Бог дає людині стільки шансів і робить життя таким широким і розмаїтим.