Клошмерль - Сторінка 14

Спершу він усміхнувся тією скромною усмішкою, що супроводила колись його знамениту фразу: "Я син своєї справи".

— Щодо поезії,— заявив він,— то я знаю добре тільки поезію землі. Розумієте, любий пане Самотрасе, колись я працював у сільському господарстві.

Цей делікатний натяк Бурдільї на його давню посаду почули, на жаль, не всі. Проте у тих, хто її почув, вона зажила заслуженого успіху й, переказана далі, викликала в містечку великий вияв прихильності до екс-міністра: вона дала клошмерлянам доказ того, що почесті не затуманили розум їхньому славетному землякові і що він уміє знаходити гучні й щирі слова, які лягають до серця громаді.

І тільки один чоловік не поділяв цього захоплення: сам поет, котрий, як і багато людей його штибу, страждав на манію занехтуваностї. Він страждав на неї через образи, що їх випадало зазнати його генієві. Загублений нині в посполитому натовпі, він гірко думав про те, як би були обійшлися з таким, як він, два сторіччя тому. Він думав про Рабле, Расіна, Корнеля, Мольера, Лафонтена, Вольтера й Жан-Жака Руссо, якими опікувалися королі і з якими приятелювали принцеси. Він би хоч і зараз поїхав звідси, якби не тримав у руці поеми — шедевра на сто двадцять строф, плоду безсонних ночей протягом' п'яти тижнів та ліричної, розпаленої божолейською_ горілкою гарячки, від якої він і досі не оговтався. ї він має читати цей твір перед двома тисячами чоловік, серед яких знайдеться хіба що дві-три душі по-справжньому тямущі. Та навіть така нагода рідко випадає поотові в суспільстві, де не знають еліти.

Тим часом народ сунув до великої площі Клошмерля, де було споруджено поміст. Довкола помосту юрмилися клошмерляни, які свій добрий гумор завдячували чудовим ковбасам, скропленим повними склянками, що ними вони підкріпились за сніданком. Користаючи з неймовірно погожої днини, чоловіки поприходили без пальт, а жінки вперше в цьому році виставили на видноту великі площі білої шкіри, ще білішої від того, що її тримали добре прикритою цілісіньку зиму. Серця, присутнім чоловікам тішив вигляд цих гарних грудей, цих Добрячих жирних плечей, підпахів'я, де поблискували краплі тілесної роси, цих дебелих сідниць, що виразно вимальовувались під легкою одежею. Люди були раді аплодувати чому завгодно, просто задля Задоволення, були охочі зчиняти шум і відчувати, що ти нов ожив. Супровід для величного соло офіційного краснрмовства створювали крилаті небесні хористи, що пробували голоси, виписуючи арабески та заливаючись жартівливими трелями, трохи пронизливими, бо співці ще не розспівались як слід. А сонце — голова протокольної частини — всім по-проста-цькому керувало.

Низка промов почалась кількома привітальними і вдячливими словами що їх виголосив Бартелемі П'єшю з почуттям такту й скромності, вищими від партійних суперечок. Він не сказав більше, ніж це було потрібно, приписав заслуги добровпорядкування Клошмерля всій муніципальній раді, великому неподільному органові, покликаному до життя вільно висловленими голосами своїх співгромадян. Потому він поквапився надати слово Бер-нарові Самотрасу, який мав зачитати свою поему на честь Бурдільї. Поет розгорнув сувій і заходився читати, чітко промовляючи кожне слово й підкреслюючи належні місця тексту:

Великий Бурділья! Ви із людей простих, Та хистом і трудом важким змогли Сягнути високо, до влади піднестись Й ім'я "Клошмерль" піднести до хвали.

Діставшись до мети, Ви підняли уверх Містечка славу, де Ви всім взірець. В історії скрижалях Ви навік тепер — Вітання Вам від щирих всіх сердець!

Бурділья, Франсуа Емануель Александр Наш син довгожданий, славетний титан, Наша гордість — ось він перед нами сам... Вам силу шле Клошмерль палких своїх вітань...

Важко розсівшись у кріслі, Бурділья слухав похвальні слова на свою адресу й часом похитував сивою головою, яку він трохи відвів наперед* Раз він нахилився до П'єшю.

— Скажіть, Бартелемі, як називається такий вірш?

Відповісти, хоч його й не питали, поспішив Тафардель, який, пе покидаючи мера, сидів позад нього. ___— Александрійським, пане міністр.

— Александрійським? — перепитав Бурділья.— О, це дуже мило! Цей хлопчина тямить, що до чого. Гарно, дуже гарно! А читає, як столичний актор.

Колишній міністр подумав, чи це не зумисне поет вибрав александрійського вірша, знаючи, що його звати Александр.

Коли поема дійшла кінця, клошмерляни заплескали в долоні й стали вигукувати "Хай живе Бурділья!", а Бернар Самотрас, згорнувши й перев'язавши сторінки рукопису, вручив його екс-міністрові, який міцно притис поета до серця. Вказівні пальці його тим часом ефектно розчавили в куточках очей кілька сльозинок.

Тоді підвівся Арістід Фокар. Обраний депутатом нещодавно, він належав до крайнього лівого крила партії. Він мав молодечий запал пробиватись до висот та повсякчас невдоволене честолюбство. Щоб швидше просуватись, він хотів порозганяти старих депутатів, які не бажали ніяких змін, а тільки клопоталися тим, щоб утриматись якнайдовше. В певних колах про Арістіда Фокара вже погово-рювали як про людину завтрашнього дня. Він це знав, так само як і про необхідність вставляти в кожну зі своїх промов войовничі фрази, призначені для вдоволення фанатичної аудиторії, на яку він спирався. Навіть у Клошмерлі, в цьому краї примирення, він не зміг утриматись, аби не проголосити слів, націлених на Бурділью.

— Покоління заступають одне одне, мов хвилі," що б'ються об скелі і завдяки своєму безперестанному повторенню потроху заспокоюються. Тож безперестану биймо в скелі старих помилок, себелюбства, обурливих привілеїв, зловживання та новонародженої нерівноправності. Люди з великими заслугами могли колись бути вірними слугами республіки. Сьогодні вони пожинають лаври — і це справедливо. Всі ми — і я так само — хвалимо їх. Але в Римі увінчаний лаврами консул відмовлявся від командування на користь молодших і більш завзятих полководців саме в час найбільшого свого тріумфу, і це було добре, це було шляхетно, це звеличувало батьківщину. Демократія ніколи не повинна знати застою. Давні режими гинули через інертність і підле потурання корупції. Ми, республіканці, не вчинимо такої помилки. Ми будеііо дужі. Ми з несхитним серцем підемо назустріч прийдешньому, діючи великодушно, справедливо, відважно, натхнені ідеалом, що має довести людство до чимдалі довершеніших висот гідності й братерства. Тим-то, Александре Бурділья, мій любий Бурділья, вам, у кого я бачу чоло, повите щирою славою під тріумфальними арками, спорудженими в цьому славному містечку іКлошмерлі, вашому рідному краї,— щойно його згадуванр у вишуканих висловах,— вам, що явили нам приклад і засвідчили апогей чесно виконаного обов'язку, я кажу; "Будьте спокійні. Ми зуміємо зберегти юність, славу та красу республіки, яку ви любили і якій ви з такою користю служили!"

Ця пишномовна тирада викликала загальне захоплення. Сам Александр Бурділья подав знак до оплесків, коли, піднісши догори руки, голосно мовив:

—" О, браво! Дуже добре, Фокаре!

Відтак екс-міністр змінив положення в кріслі, де він сидів розвалившись, і мовив довірчо до мера Клошмерля:

— Цей Фокар — пройдисвіт, гидкий пройдисвіт! Він силкується мене зганьбити, як тільки можна, щоб пробитись самому. І це я його вивів у люди, це я записав оцього миршавого негідника у свій список три роки тому! Такий далеко піде зі своїми іклами. А на республіку йому наплювати!

Бартелемі П'єшю і не сумнівався в тому, що промови, а також обійми та вінки, що їх плели один одному обидва добродії, зовсім не були щирі. Але тепер він переконався, що через брак інформації вчинив недоладно, запросивши водночас Бурділью і Фокара, хоч другий_вважався учнем першого. Однак він не втрачав нагоди повчитися на помилці йсловернути гру на свою вигоду.

— Хіба* цей Фокар має вплив у партії? — запитав він у Бурдільї.

— А вам якого впливу з його боку треба? Він зчиняє галас, веде за собою незадоволених. Але ж це йому нічого особливого не дає.

— Одне слово, на його обіцянки покладатись не можна? Бурділья повернув до П'єшю заклопотане й сповнене

презирством обличчя.

— А він вам давав обіцянки? Які саме?

— Та дрібнички... Випадково зайшла розмова. То ви кажете, не слід надміру розраховувати?

— Аніскільки, чуєте, аніскільки! Коли ви чогось потребуватимете, Бартелемі, то звертайтесь просто до мене.

— Гаразд. Я й сам собі це казав. Тільки ж я завжди боявся вас обтяжити...

— Облиште, Бартелемі, облиште! Адже ми з вами давні друзі! На бога! Я знав вашого батька, старого П'єшю.

Ви не пам'ятаєте свого батька? Розкажете мені про свої справи. І ми все вдвох владнаємо.

Отак забезпечивши собі підтримку Бурдільї, П'єшю думав тепер, як забезпечити собі аналогічну підтримку Фо-караг кинувши останньому два-три слова про обіцянки екс-міністра та запитавши того, чи Бурділья справді чоловік слова і має вплив у партії. Справи складалися зовсім непогано. Він пригадав собі слова старого П'єшю, свого батька, про якого щойно була зайшла мова: "Якщо тобі треба бідарки, а тобі пропонують тачку, не дуже огинайся. Бери тачку. Коли дадуть бідарку, в тебе буде те й то..." Бідарка чи тачка, Бурділья або Фокар — хто зпає...

"Мудрість старих людей слушна",— подумав П'єшю. Він доживав до того віку, коли його власну мудрість заперечували молодші, а він починав прислухатись до мудрості, яку колись заперечував сам. Він здавав собі справу з того, що мудрість це така річ, яка змінюється від покоління до покоління, від одного віку до іншого. .

Дійшла черга й до самого Бурдільї, що мав промовляти останній. Він насадив пенсне, дістав два-три аркушики паперу й став їх старанно читати. Мало сказати, що він не був оратор, він раз по раз перечіпався в тексті. Проте клошмерляни й далі зоставались у захваті — адже-бо стояла сонячна година, та й не часто ж побачиш такий гурт панства на центральній площі містечка. Бурділья, як і інші, на прийдешнє завбачав мир і добробут, промовляючи туманними, але пишними словами, що майже нічим не різнилися від вжитих його попередниками на трибуні. Вся публіка виявляла належну увагу", крім хіба що супрефекта, який виразпо показував, що слухає тільки про людське око. Цей молодий чолов'яга із замисленим лицем, "якому набивала Ціну чорна поцяцькована сріблом уніформа, скидався на дипломата, що у країні варварів заблудив на ярмарку.