Клошмерль - Сторінка 23

Сміється й каже собі: "Боже мій! Господи-боже ти мій!"

СВЯТИЙ РОК

Щороку в Клошмерлі відзначають день святого Рока, покровителя містечка. А що він припадає на 16 серпня, наступний день після першої пречистої,— в пору, коли нічого не. залишається, як дати спокійно достигати виноградові,—то його весело відзначають не один день. Оскільки ж клошмерляни дуже стійкі щодо застольних утіх, а надто напоїв, то деколи, як дозволяє час, свято тягнеться й цілий тиждень.

Можуть запитати, чому це раптом святий Рок та став покровителем Клошмерля, коли маємо стількох інших святих, причому різних і неабияк заслужених. Відомо ж бо, що святий Рок не визначився нічим особливим, щоб його настановляти покровителем. Але оскільки вибір зроблено не просто так, треба приглянутись, яка цьому причина.

До шістнадцятого сторіччя землі між смугами лісу, що належали Клошмерлеві, використовувались не під виноградники, а під ниви, городи та пасовиська. Люди розводили різну худобу, переважно кіз. Свиней теж не бракувало. Одно слово, це був край ковбасників та сироварів. Селяни здебільшого були кріпаки та орендарі, що працювали на землях монастиря святого Бенуа, де проживало сотні три ченців. Настоятель монастиря підлягав ліонському архієпіскопові. Звичаї в Клошмерлі були тоді такі, як і взагалі в ту добу, не кращі й не гірші.

Страшна чума, що спалахнула 1431 року, переполохала людність багатьох сіл та містечок, і до Клошмерля, шукаючи порятунку від чуми, звідусіль збігалися нещасні. Клошмерль тоді налічував тисячу триста мешканців. Прибульців приймали, але всі немилосердно боялись, щоб хто з утікачів, бува, не заніс жахливої зарази. Тоді настоятель скликав усе населення містечка, і клошмерляни дали обітницю: якщо пошесть обмине Клошмерль, присвятити себе святому Рокові, який захищав від хвороб. Зобов'язання було точно сформульовано церковною лати-пою, записано того самого дня на міцному пергаменті й скріплено печатками — згодом цей документ перейшов у власність місцевого шляхетного роду баронів де Куртебіш.

А назавтра по тому дневі, відзначеному врочистою процесією, чума вступила в Клошмерль. За кілька місяців вона забрала дев'ятсот вісімдесят шість душ (за деякими хроніками, понад тисячу),— серед них і самого настоятеля,— що скоротило населення до шестисот тридцяти мешканців разом з утікачами. І тоді нараз чума пропала. Опісля новий настоятель зібрав усіх шістсот тридцять уцілілих, щоб обговорити, чи це справді було чудо з боку святого Рока. Настоятель, а з ним і чимало ченців, які через пошесть набрали неабиякої ваги в громаді, схилилися до думки, що це чудо. Решта вцілілих одразу теж погодились, що це справді чудо, і то велике, бо їх ще залишалося аж шістсот тридцять чоловік, щоб це вирішити, і тільки шістсот тридцять чоловік, щоб ділити землю, з якої доти жило тисяча триста душ. Усі охоче припустили, що повмирали самі тільки грішники: їх, мовляв, судило небо за йому самому відомим милосердям. Усі, крім одного.

Цим ОДНИМ був жалюгідний дурнуватий мудрак, такий собі Рено ла Фурш — з отих невдах, які завше заважають громаді простувати твердим шляхом. Рено ла Фурщ, ризикуючи порушити спокій християнських душ і змінити одностайне переконання клошмерлян, привселюдно зголосився до слова. Не зважаючи на благочестиві прохання настоятеля, він заговорив, виходячи з досить простої засади.

— Ми не можемо твердити,— мовив він,— що це чудо, бо тисяча померлих, чию власність ми поділили, не воскреснуть, щоб висловити нам свою думку.

Мова явного крутія. Оцей Ре но був жвавий на язик, як і всякий ледачий кріпак, котрий "своєю охотою ніколи не піде в поле, а воліє бавити чар підбурливими розмовами у темній хаті в гурті кількох таких самих нікчем. Плутаною мовою, що становила сумішку латини, романщини та кельтських говірок, він завзято викладав перед настоятелем причину своєї незгоди. Клошмерляни того часу були люди прості й неписьменні. їм надзвичайно важко було збагнути, про що сперечаються Рено і настоятель. А що було літо, то з них лив піт, і на лобі надималися жили.

Надійшла мить, коли Рено ла Фурш, розпалений своїм безбожним сперечальним хистом, став кричати, майже заглушуючи настоятелів голос. Зачувши цей владний крик, клошмерляни почали казати собі, що Рено, либонь, мовить слушно і що святий Рок, можливо, нічого й не зробив. Настоятель відчув зміну думки громади. На щастя, він був чоловік стриманий, учений і мав добрий запас духовної гнучкості. Він попросив перерви: мовляв, йому треба піти подивитися святе письмо, де є добромисні настанови для влади. Коли знов розпочалися дебати, він оголосив, що святе письмо велить у разі видимої незгоди подвоювати данину селян монастирям. І всі клошмерляни зрозуміли, що Рено ла Фурш не має слушності і що святий Рок таки й справді зробив чудо. Дурисвіта було відразу оголошено єретиком. Але збори скінчилися лише тоді, коли на головній площі Клошмерля розіклали велике багаття, де надвечір і спалили Рено, на превелике задоволення всіх клошмерлян, тим більше, що в той час не було геть ніяких розваг. І цей день відтоді оголосили днем святого Рока, якому клошмерляни й досі залишаються незмінно вірні.

Ці події 1431 року описані з чарівною простодушністю в одному з документів тієї доби. За переклад його ми вдячні знаменитому професорові університету, чиї численні дипломи гарантують його широку ерудицію та непогрішність. Ось що спонукало клошмерлян XV сторіччя вибрати святого Рока собі за покровителя.

Всі знають, що то таке — "чудовий місяць серпень". А серпень 1923 року був для Клошмерля таки й зовсім незвичайний місяць, просто якась послана на землю райська благодать. Починаючи з 26 липня, сприятливі повітряні потоки очистили клошмерльське небо на п'ятдесят два подальші дні. Дощі випадали тільки вночі, через що нікому не заважали. Це поливання було ніби наслідком належного добровпорядкування: вранці клошмерляни ходили вулицею, як парковою алеєю, і мали запашне довкілля. Годі й змалювати цю блакитну пишноту, яка розкинулась на земній розкоші горбів, укритих виноградниками! Досвіток, захоплений зненацька яскравим сяйвом, підбирав свої біляві пасма й кидався навтіки, полишаючи над виднокраєм червоний слід ображеної цнотливості. А день вставав за ним з таким свіжим обличчям, аж здавалося, що це почався тільки перший день створення світу. Вранці пташки заливались такими віртуозними трелями, що спроможні були довести до розпачу всіх скрипалів. Безсоромно запахущі квіти розкривали вінчики, як ото недбалі принцеси розстібають мантільї. Природа дихала, як кохана при першому поцілункові. Зрання підвівшись, польовий сторож Босолейль ніяк не міг намилуватися навколишньою природою.

— Боже мій милий,— мовив він до себе,— але ж хтось так гарно все це зробив! Як па цього хлопця, то він був не однорукий і не слабий на голову!

Така була його вранішня молитва, його незграбна похвала творцеві. Задивившись на велич світу, він відвів очі від того, що завжди робив передусім, і обмочив собі всю ногу, яка, на щастя, швидко обсохла.

Клошмерляни були аж п'яні від такої сили усмішок, пестощів, трепетів, злагоди, п'яні від цієї незбагненної задушливої краси, п'яні від добробуту й ніжності світу. Вечори відходили в безвість із сумом і зітханнями, що вивертали душу навіть пайзлішим. А полудні просто голомшили —людей. На пообідній сон доводилося вкладатись у прохолодних, мощених плитками кімнатах із зачиненими віконницями, що пахли садовиною й козячим сиром, попередньо наготувавши відро криничної води, щоб було чим умитись після пробудження.

Настав нарешті час, коли здавались неможливими хвороби, катастрофи, землетруси, кінець світу, поганий урожай винограду; час спати навперемін на обох вухах, час ізнов уподобати свою жінку, кинути лупцювати дітей, забути рахувати свої су, пустити все легкою ходою по цій площині безкрайого оптимізму.

Оце саме й занапастило Клошмерль. Поки там природа робила свою роботу, наповнюючи спиртом виноград, люди, не маючи іншого клопоту, плескали язиками, пхали носа до сусідських справ, до чужого кохання і пили дещо надміру через кляту спекоту, іяка шкварила вам тіло, знай, женучи з нього піт, що його легенький вітрець, дмучи крізь щілини, висушував під пахвами, на лопатках, у виїмці між грудьми, на вигинах спини та під просторими спідницями, зручними для стегон, завжди готових подуріти.

Нарешті милосердний бог послав пречудову пору! Пору, коли починаєш вірити, що небо може тебе й не дурити. Пору, подібну до якої можна собі тільки побажати після судного дня. '

Та ба! Люди на цім світі зроблені кумедно, якось, так би мовити, навкіс, щоб вони своїми дурними головами били з розпачу об стіну. Коли настає час усім бути щасливими — від сонця, доброго вина, гарних жінок та довгих днів,— то їм неодмінно треба псувати життя своєю людською глупотою! Достоту це саме вчинили й наші нетямущі клошмерляни: замість сидіти собі тихцем та спорожнювати бочки, щоб звільнити місце для того, що стигло, цього справжнього чуда, яке — слава тобі, о господи святий всемогутній! — мало наповнити їм, закляклим від лінощів неробам, які задля цього й мізинцем не ворушили, кишені грошима.

Всюди під небом панував мир, задушливий мир, п'янке заціпеніння від миру, всюди громадилося примарне щастя, перспектива добробуту, прихована радість. Нічого не залишилось, як жити й далі в цьому незаслуженому мирі. Очевидячки, людям це видавалось занадто простим і спокушало їх утяти якусь чудернацьку дурниц".

А посеред цього миру плюскотіла собі вбиральня, яку їхній злий геній збирався взяти за причину громадянської війни. Обидва клани стояли з повитягуваними ножами, і сам лагідний кюре Поносе, мимохіть заплутаний у цю зваду, пообіцяв перейти до дії і в день святого Рока виголосити з кафедри слово догани на адресу прибічників убиральні.

Та ще надійде час про це поговорити. А поки що простежмо крок за кроком розвиток попередніх подій.

Поставмо запитання історикові. Чи повинен він переказувати точно перемовки, що дійшли до його відома, слова, що їхня підбурлива несамовитість призвела до неабияких подій? Чи, може, слід пом'якшувати ці навіяні гнівом вислови? Але чи в такому разі не здадуться незрозумілими наступні події? Слова штовхають на вчинки, тож коли хочемо розповісти про вчинки, треба переказати й слова.