Клошмерль - Сторінка 39

Ця панівна пристрасть уособлювала вдачу пана Жіродо й визначала його поведінку. Є закони, які дозволяють грабувати вільно й почесно,— ними й послуговуються хитрі вельмишановні мерзотники. Він ці закони знав як свої п'ять пальців, вміючи обійти кожен і так заплутати суперечності, якими вони аж кишіли, що жоден експерт не міг ні до. чого докопатись в його оборудках.

Тож як від цих двох потворних прояв, обтяжених одна претензійною буржуазною глупотою, а другий законним шахрайством, та народилась чиста чарівна донька — годі й пояснити. Безперечно, доведеться звернути все на духовні* примхи атомів, на відродження клітин, які, стомившись бути жертвами повсякчасних неморальних потягів у тілах огидних Жіродо, розцвіли одного чудового ранку в прекрасній Ортанс. Ці загадкові чергування репрезентують закон рівноваги, що дозволяє світові існувати, не лриходячи до повного занепаду, .Часом на гноївках потворності, скупості та ницих нахилів пускають коріння рідкісні квіти. Не усвідомлюючи цього сама,— та й ніхто круг неї цього не усвідомлював,— Ортанс Жіродо втілювала ту тендітну довершеність, яку природа часом пускає поміж страхітливий люд, так, як ото вона простягає веселки в небі на знак своєї химерної приязні до нашої злиденної раси.

Щодо вроди, то Ортанс Жіродо було далеко до Жюді Туміньйон. Та й ніхто їх не вважав суперницями, бо ж їхні поля дії були зовсім різні і гучна слава однієї не применшувала слави другої. Кожна уособлювала жінку в одній з двох стадій життя: перша вродилась, щоб у своєму розквіті побути в ролі молодої дівчини й нареченої, тим часом як друга колись перескочила, не віддівувавши, в заміжнє життя, завдяки чому набула сталої незалежної вроди, що так полонила чоловіків. Яскрава тілиста краса Жюді неминуче викликала плотські почуття без усяких сентиментальних двозначностей, тоді як стримана врода Ортанс вимагала терпіння й потребувала співпраці душі. Одна поставала в звабливій цинічній голизні, а в натурі іншої розкривалось таке, що присоромлювало зухвалу уяву.

Ортанс Жіродо найкраще описати тільки через порівняння. Але хай читач спробує уявити її собі так: вона гнучка, тендітна, хоч і з округлими свіжими формами; має довірливу усмішку, темно-русяве волосся, яке забирає в неї надмірну лагідність блондинок, водночас рятуючи її від гордої суворості брюнеток. І вона кохала.

Кохала вона юного поета-неробу, такого собі Дені Пом'є, хлопця, щоправда, завзятого й веселого, дарма що мрійника, який доводив до розпачу батьків, як то звичайно молоді поети й художники, навіть найгеніальніші, оскільки їхні таланти визнаються тільки з часом. В тоненьких часописах за підписом цього хлопчини зрідка з'являлися дуже дивні вірші, прикметні головно тим, що їх друковано найвигадливішими шрифтами. Він цього й не заперечував, казав, що пише "для очей", і мріяв заснувати так звану СУГЕСТИВНУ школу. Однак, пересвідчившись, що поезія в наш вік — кепський засіб будити маси, Пом'є змінив зброю. Він відзначався честолюбством, запалом, великим хистом переконувати, самовпевненістю, а також тим, що вмів зацікавлювати жінок. Ще зовсім молодим він поклав собі за мету прославитись і визначив для цього термін — до двадцяти п'яти років; але почавши без-

славно двадцять шостий рік, вирішив надати собі відстрочку до тридцяти. Він вважав, що чоловікові, який не здобув слави до тридцяти років, нема чого затримуватись на цьому світі. Виходячи з цієї засади, він узявся за велику роботу— написати багатотомну серію романів, трагедію у віршах (відновлюючи цей жанр) і три комедії. Він мріяв також написати — між ділом — кілька детективів. Але, на жаль, цей жанр вимагав, на його думку, диктофона — приладу, на який треба було затратити чималу суму грошей.

Дені Пом'є відзначався особливою манерою творчої праці. На палітурках багатьох зошитів він понаписував заголовки своїх творів, а-потім став чекати годин натхнення. Він вважав, що витвір мистецтва має писатись, так би мовити, з голосу богів і майже без правок, а також без усяких зусиль, які тільки зіпсували б справу.

Просидівши досить довго в Ліоні під приводом навчання, Дені Пом'є уже півтора року жив у Клошмерлі. Вдаючи тут, ніби в нього творча робота, він був тільки зайвим ротом у родині, яка вважала його невдахою і неробою, що ганьбить працьовитий рід дрібних землевласників. У нього було задосить дозвілля, щоб підсотатися до Ортанс Жіродо й закидати її поетичними листами, які справили належне враження на цю ніжну натуру.

Неможливо розгадати всі хитрощі, до яких вдавалися Ортанс, Дені, щоб бачитись і листуватись. Найнелукаві-ша дівчина виявить безмежну вигадливість, скоро якийсь баламут закрутить їй голову. Вдома Ортанс кілька разів згадала в розмові Дені Пом'є. Обуреними відгуками всі Жіродо дали їй наздогад, щоб вона й не сподівалася дозволу на одруження з цим хлопцем, і навіть більш того: згодом рідня почала насідати на неї, щоб вона пішла за Гюстава Лагаша, сина батькового приятеля,— для батька це був би майбутній помічник, вихований у такому самому дусі, що й він. У розпачі Ортанс вилила все своє горе тому, кого вважала своїм справжнім нареченим.

Життя здавалося дуже легким цьому поетові, який був на "ти" з богами і запанібрата з музами: він владно порядкував своїм майбутнім, не маючи сумніву, що йому судилася славна доля. Його родина погодилася пожертвувати десять тисяч франків, аби він спробував щастя в Парижі й більше не потикався додому. Цих десяти тисяч на додачу до суми, що її могла одержати Ортанс за кілька власних коштовностей, мало б вистачити па перші видатки в пригоді, якій, на його думку, судилося проторувати йому чарівну дорогу до слави.

Він вирішив узяти Ортанс, і то так, щоб це сталося зненацька. Спершу він дав їй прочитати кілька старанно підібраних романів про ніжну любов, чим поступово довів дівчину до стану ніжного захвату, який позбавив її здатності оборонятись. І все відбулося дуже швидко серед мальовничого поля в день, коли нотарева дочка йшла до Вільфранша брати урок гри на піаніно. Надто довірлива Ортанс стала жінкою, навіть не випустивши з руки нотної теки, що й оберегло її від усякого страху. А оскільки її сором, пробудившись запізно, вже не міг нічого повернути назад, вона вирішила за краще схилитись перед доконаним фактом, закохано поклавши голову нак плече Дені Пом'є. А цей заявив, сміючись, що дуже задоволений, дуже щасливий, дуже гордий, і у винагороду прочитав їй свою останню поему. А потім сказав, що така безцеремонність у дусі традицій Олімпу і найкраще личить поетам та їхнім коханкам, бо вони не можуть поводитись як прості смертні. Ортанс, яка ставила запитання, наперед вірячи відповідям, і цього разу повірила, вона слухала його з заплющеними очима, чим знов скористався пройда, щоб "пересвідчитись, чи то був не сон", як він лагідно мовив по всьому. Ортанс, мало не божеволіючи, і сама питала себе, чи це їй, бува, не сниться. Пізніше, вертаючись додому вже сама, вона, дивувалася, що дівоча доля може визначатись так несподівано й без попередження і що молоді дівчата так швидко дістають розгадку страшної, на думку матерів, таємниці. Відтоді вонаївже знала, що її життя назавжди зв'язане з життям відважного першовідкривача її плоті, який умів робити почин ї дивитись на наслідки із заспокійливою безтурботністю. Вона тільки чекала його наказу, і їй досить було одного його знаку, щоб піти за ним на край світу.

Однієї вересневої ночі горішнє містечко розбудив зі сну постріл, після чого почулось несамовите торохтіння мотоцикла. Клошмерляни, котрі встигли прочинити віконниці, побачили мотоцикл із візком, що відчайдушно мчав великою вулицею, пахкаючи вогнем; його дирчання ще довго відлунювало в долині. Декілька сміливців, озброївшись мисливськими рушницями, пішли на розвідини. В нота-ровому будинку горіло світло, і там неначебто була якась мотушпя,

— Це ви стріляли, пане Жіродо? — звернулися вони до нотаря.

— Хто там? Хто там? — замість відповіді, спитав схвильований голос. .

— Не лякайтеся, пане Жіродо! Це ми: Босолейль, Ма-шавуан і Пуапанель! Що тут таке скоїлося?

— А, це ви, це ви, друзі мої? — з незвичною привітністю хутко озвався Жіродо.— Зараз я вам відчиню.

Він їх запросив до їдальні,, і, мабуть, через хвилювання випорожнив їм у склянки аж три чверті пляшки фрон-тіньяну, наготованого для визначних клієнтів. А потім пояснив/що почув, як зарипіла жорства у дворі, і добре побачив, як неподалік від будинку скрадалась чиясь постать. Поки він надяг піжаму та схопив рушницю, постать уже зникла. На його оклики ніхто не відповідав, тож він навма'ння вистрелив. Він гадає, що то, напевне, були злодії. Думка про злодіїв уночі ні на мить не давала спокою панові Жіродо, який завжди тримав у сейфі значні суми грошей. >

— Тепер стільки всяких негідників розвелося! — мовив він.

Він мав на думці солдатів, що поповерталися з війни із небезпечними настроями, а надто тих пенсіонерів, яким уряд платить такі гроші і які мають удосталь часу на всякі лихі заміри.

— Злодії? Не думаю,— відказав Босолейль.— Скорше дрібні крадії. У вашому садку найкращі груші в Клошмерлі. Декого може брати заздрість.

— Садівник мені коштує досить дорого! — відповів Жіродо.— Тепер майже не знайдеш чоловіка, що досконало б знав це ремесло. А як хто й знайдеться, то ставить такі вимоги...

Він сумно похитав головою' й додав у розпачі:

— Всі тепер так запаніли!

— А чого вам нарікати, пане Жіродо? Адже ви теж маєте якусь дещицю?

— Оце таке кажуть? Ех, любі друзі мої, знали б люди справжній стан моїх справ! Гадають, що як у мене такий будинок... Оце й приваблює злодіїв.

— Я думаю,— мовив Пуапанель,— що це, мабуть, були урвиголови з Монтежура.

— Либонь, таки вони,— зауважив і Машавуан.— Треба гадати, їх було кілька.

Нараз почувся розпачливий зойк. Розчахнулися двері, й на порозі стала пані Жіродо. Шановна дама була вбрана в нічну одіж усіх чесних Топаків-Донделів жіночого роду, славних тим, що ніколи й ні за ким не упадали, навіть 8а своїми чоловіками. Папільйотки правили за кумедну прикрасу на її кутастому обличчі, пласкі груди прикривала якась кофтина, а жалюгідні стегна приховувала стара спідниця. Господиня була бліда як мрець, і переляканий вигляд ще дужче спотворював її виродливість.

— Таж це ти на Ортанс!..— вигукнула вона й змовкла, побачивши відвідувачів.

— На Ортанс? — озвався слабким відлунням Жіродо, та й сам змовк, заціпенівши з жаху.

Клошмерляни, нанюхавши таємницю, яку вони могли розкрити перші — рідкісна знахідка! — запалали бажанням дізнатись більше.