Клуб "100 ключів" - Сторінка 3

Її зустріла подруга і познайомила зі своїм нареченим. Потім вони їхали в машині вулицями та бульварами, яких вона ніколи раніше не бачила. Нарешті зайшла до якогось дешевого готелю, де вона залишила свою валізку, і разом з ними пішла обідати. Її примусили пити…

Мегре пригадав патетичний голос дівчини, прості схвильовані слова, в яких неможливо було запідозрити нещирість.

"Здається, я й досі трохи п'яна, — призналася дівчина. — Я навіть не знаю, що я пила…

— Ходімо, побачиш, як я живу, — запропонувала моя подруга.

Так ми опинилися у великій світлій кімнаті, що нагадувала майстерню художника. На стінах висіли гравюри та фотографії, від яких мене охопив жах… Помітивши це, моя подруга почала сміятися…

— Чого ти злякалася?.. Марку, доведи їй, що це не так страшно…"

— Якщо я правильно вас зрозумів, вона розповіла це по телефону, тимчасом як ви були в ліжку, поруч із дружиною?

— Саме так, хоча про деякі подробиці я дізнався пізніше.

— Отже, було продовження?

— Невдовзі вона відчула, що їй краще втекти, і таким чином опинилася сама серед ночі в незнайомому місті, без грошей, навіть без документів… Все це залишилося в сумочці на квартирі її подруги…

— І саме тоді їй спало на думку подзвонити вам?.. Певна річ, вона знала ваше ім'я з газет… А втім, як вона могла подзвонити з автомата, якщо в неї не було грошей?

— Вона зайшла до кав'ярні, щось замовила і попросила телефонний жетон… У кав'ярні платять, коли виходять…

— Отже, тільки тому, що якась юна особа розповіла вам по телефону зворушливу, хоч і малоймовірну історію, ви схопилися серед ночі з ліжка і полетіли світ за очі на побачення з нею? І це ви, комісар карного розшуку! Чи не здається вам, що було б значно краще доручити цю місію комусь із ваших молодших підлеглих чи просто черговому поліцаєві? Чому ви цього не зробили? Тому що вже тоді у Мегре з'явився якийсь невиразний сумнів, хоча зараз про це не варто було говорити. Зараз було краще мовчати.

— Так от, пане головний комісар, ваша юна знайома зовсім не провінціалка, і її розповідь про ці події дуже відрізняється од вашої. Сьогодні вранці, не побачивши своєї племінниці біля столу, пан Жан-Батіст Прієр занепокоївся і послав по неї. Йому доповіли, що вона не ночувала вдома…

Вона з'явилася сама в страшному вигляді о пів на дев'яту ранку. Те, що вона розповіла, так схвилювало пана Прієра, що він негайно подзвонив міністрові внутрішніх справ. У свою чергу, дізнавшись про це, я звелів запротоколювати свідчення мадемуазель Прієр… Вам залишилося три роки до пенсії, пане Мегре…

І тут він пригадав слова Пардона:

"Скажіть щиро, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічатися…"

З чистим лиходійством! Зі злом заради зла! Зі злом, учиненим цілком свідомо і навмисне!

Хто ж цей лиходій?

— Що ви від мене чекаєте, пане префект? Подання про відставку?

— Я був би змушений його прийняти.

— Що ж вам заважає?

— Ознайомтеся спочатку з протоколом. Потім подайте, мені пояснення письмово, з найменшими подробицями. Певна річ, я вам забороняю турбувати мадемуазель Пріер і збирати будь-які свідчення щодо неї. Я покличу вас знову, як тільки ознайомлюсь із вашою доповідною.

І, усміхаючись, відчинив двері.

Обминувши ліфт, Мегре вже ступив на мармурові сходи, як раптом позаду відчинилися двері. Його наздогнав старий незграбний черговий. Цей навряд чи грав щоранку в теніс.

— Пан префект просить вас повернутися, пане головний комісар.

Мегре в нерішучості зупинився, не знаючи, що робити — виконувати розпорядження чи йти собі далі. Нарешті повернувся і знову піднявся до приймальні. Двері йому відчинив сам префект.

— Я забув попередити вас, що в Сюрте про цю справу не повинен знати ніхто, крім вас. І, певна річ, жодного розголосу в пресі. Покладаю це на вашу особисту відповідальність.

Комісар мовчав, і, щоб якось закінчити цю розмову, префект додав:

— Дякую вам.

— Я вам теж, пане префект.

Чи справді він це сказав, чи лише хотів сказати? Мегре сам не пам'ятав, як він прожогом вилетів із кабінету, махнув на прощання рукою черговому і швидко збіг мармуровими сходами. Як дивно було знову опинитися в цьому ранковому вирі бульварів, побачити сонце, людей, потік машин, відчути кольори та пахощі паризького будня.

Раптом спазма вдавило йому серце, і, зупинившись, він машинально притулив руку до грудей.

Пардон якось запевняв його, що це дрібниці, звичайна перевтома. Але від цього такі напади не ставали приємнішими, тим більше, що останнім часом вони все часті? ше супроводжувалися запамороченням: люди й усі навколишні предмети розпливалися перед очима, як на екрані, коли об'єктив кінопроектора не наведено на різкість.

Дійшовши до рогу вулиці, він штовхнув двері бару. Комісар інколи навідувався сюди навіть серед білого дня, щоб хильнути на ходу скляночку для бадьорості.

— Аперитив, пане комісар?

Мегре важко дихав, очі заливав піт, і він не відразу впізнав своє відображення в дзеркалі поміж пляшками вітрини.

— Коньяк…

Він був дуже блідий, очі немов оскліли.

— Малу чи велику?

— Щонайбільшу! — гірко кинув він.

Знову через Пардона. Хто б міг гадати, що та буденна розмова, яка відбувалася між ними після останньої вечері, виявиться такою значущою?

Лікар, який на догоду дружині палив удома противну сигару, порадив йому менше пити. Але, щойно опинившись на вулиці, він сам потай діставав і запалював сигарету.

"Скажіть, чи доводилося вам, одколи ви служите ь поліції, зустрічатися…"

З чистим лиходійством! Зі злом заради самого зла! А втім, це вже був голос пана префекта. Комісар зітхнув.

— Ще одну, Франсуа…

Він навіть не спромігся усміхнутися.

Годинник показував за двадцять дванадцяту. Отже, все це відбулося за якихось півгодини. Тридцять хвилин, які немов вирили межу в його житті. Віднині в нього було "тоді" і "тепер", минуле й майбутнє.

Яке майбутнє?!

В голові досі паморочилося. Ото буде номер, як він упаде ось тут, посеред бару, на очах байдужих до всього відвідувачів, які смоктали свої аперитиви!

Годі, Мегре! До біса такі думки! До біса розніженість! Пригадай, скільком людям, яких ти допитував у своєму кабінеті, теж здавалося, що їх серце ось-ось вискочить із грудей чи взагалі перестане битися! І ти тримав на такий випадок у себе в шафі пляшку коньяку, гадаючи, що це найкращі ліки.

— Ще одну?

— Ні, досить… Скільки з мене?

Він розплатився. Йому було жарко, але, здається, не тільки йому. Інші відвідувачі теж час од часу витирали хусточками спітніле чоло. Чого це Франсуа так пильно дивиться на нього?

Він ішов рівно, він не був п'яний. Дивно було б сп'яніти від двох чарок коньяку, навіть великих. Дійшовши до переходу, він слухняно дочекався зеленого світла і попрямував до славнозвісного будинку 38 на набережній Орфевр.

Він уже не злостився на сонливого префекта, якому щойно був би залюбки затопив у пику. Врешті, в цій справі префект був простий пішак.

Звичайно, він не любив поліцаїв старого гарту, з яких, власне кажучи, на керівній посаді в карному розшуці залишався один Мегре.

На очах у нього один за одним пішли у відставку його старі колеги, а їхнє місце заступили нові люди, які зовсім по-іншому дивилися на речі.

Крім комісара, в Сюрте був ще один ветеран на ім'я Барнакль, вічний інспектор, який почав службу раніше за Мегре, але відтоді не піднявся на жоден щабель по службовій драбині.

Через хронічну нежить його називали Застудженим. Або ще — Лапатим, бо на його великі плоскостопі ноги важко було знайти взуття. Не наважуючись давати йому складних доручень, старого використовували для найчорнішої роботи. Інколи його з ранку до ночі ганяли по всіх квартирах на якійсь вулиці, мов того продавця пилососів, щоб опитати всіх мешканців та консьєржок.

Бідолашний Барнакль! Комісар ще ніколи не співчував йому так, як тепер. За три місяці він теж мав іти на пенсію. Він знав, що його чекає. А Мегре?

Комісар привітав чергових біля входу і повільно рушив угору по сходах, насторожено прислухаючись до ударів серця.

Опинившись у своєму кабінеті, він тихо зачинив двері і немов уперше оглянув кімнату. Мегре знав тут кожен закуток, кожну дрібницю. З роками всі речі немов стали безликими, почали здаватися частинами одного цілого. Йому раптом закортіло відчинити шафу і перевірити, чи стоїть там ще пляшка коньяку для вразливих клієнтів.

Стенувши плечима, він пішов до інспекторської.

— Що нового, хлоп'ята?

Вони дивилися на нього так само, як бармен Франсуа. Люка підвівся.

— Ще один наліт на ювелірну крамницю…

— Візьмися за цю справу, якщо хочеш… Перед очима в нього досі все пливло.

— І, будь ласка, подзвони моїй дружині… Скажи, що обідати я не прийду… Нехай принесуть кілька бутербродів та пива…

Співробітники навіть не питали, що сталося. Та й що він міг їм відповісти, коли сам досі нічого не знав? Уперше в житті його звинувачували в порушенні закону, і він мусив виправдовуватися.

Мегре навстіж одчинив вікно, зняв піджака і важко опустився в крісло. На столі перед ним рядком лежали шість люльок, кілька нерозгорнутих досьє, документи на підпис.

Взявши найбільшу люльку, Мегре неквапливо натоптав її і запалив. Сьогодні навіть улюблений тютюн був гіркий на смак. Скривившись, комісар підвівся і дістав із кишені копію протоколу, яку дав йому префект.

Заради того, щоб записати свідчення юної племінниці пана Жана-Батіста Пріера, на бульвар Курсель погнала спеціально стенографа, певно, когось із інспекторів. Цікаво, з якого відділу?

"Головний доповідач Державної ради…" Мегре невиразно пригадав напис "Державна рада" над монументальним порталом одного з будинків на площі Пале-Рояль. Цей орган посідав важливе місце в урядовій ієрархії, але, як і більшість французів, комісар не мав жодного уявлення про його функції.

Зітхнувши, він дістав із шухляди довідник, з якого дізнався, що обов'язком Державної ради Французької республіки є стежити за конституційністю законів і розглядати скарги цілих громад та окремих громадян на державу.

Функції головного доповідача полягали в тому, щоб розглядати ці скарги та доповідати про них Державній раді зі своїми пропозиціями.

"Свідчення мадемуазель Ніколь Пріер, 19 років, студентка, мешкає у свого дядька пана Нїана-Батіста Прієра, головного доповідача Державної ради, бульвар Курсель, 42.