Книга Джунглів - Сторінка 21

І Четверо нехай зі мною побігають, бо вже розжиріли, як ті боровики!"

Він покликав своїх товаришів, та жодний з чотирьох вовків не озвався у відповідь. Вони були далеко і не почули його, бо співали весняних пісень з іншими вовками, – то були і нічні, і ранкові співи, адже навесні Народ Джунглів майже не різнить день від ночі. Мауглі дзвінко загавкав до них, та почув у відгук лише глузливе нявкання дикого кота, що нишпорив у верховітті, шукаючи перші пташині гнізда. Мауглі аж затрусився від люті і ледь не вихопив ніж. А потім він з украй зверхнім виглядом, дарма що його ніхто не бачив, спустився по схилу пагорба, випнувши підборіддя та насупивши брови. Однак ніхто з його товаришів не спитав, що сталося, бо зараз кожен мав свій клопіт.

"Атож, – мовив Мауглі сам до себе, хоч і розумів, що не правий, – от коли Дикі Собаки примчать з Деккану чи коли Червона Квітка затанцює в бамбуковім гаю, отоді всі Джунглі з вереском біжать до Мауглі й величають його великими, як слон, іменами. А тепер он, щойно зацвіло Червоне Око, і всі джунглі подуріли, мов шакал Табакі…

Клянуся буйволом, що мене викупив, – я Хазяїн Джунглів чи ні? Ану замовкніть! Ви що тут робите?"

Двійко молодих вовків із Зграї бігли стежкою, шукаючи вільного місця, щоб влаштувати бійку (ви ж пам'ятаєте – Закон Джунглів забороняє битися на очах у Зграї). Жили в них на шиї напружилися, мов канати, і вони припали до землі, готові стятись у лютій сутичці. Мауглі рвонувся вперед, перехопив обох вовків за горло і вже хотів розкидати їх у різні боки, як то робив завжди під час гри або на полюванні. Але досі йому ще не доводилося встрявати у весняну бійку. Вовки шарпнулися вперед з такою силою, що він упав додолу, і без жодного звуку закружляли один навколо одного, сходячись усе ближче.

Мауглі одразу ж зіп'явся на ноги, вихопив ніж і вишкірив білі зуби. Ще мить – і він убив би обох лише за те, що вони посміли битися всупереч його волі, хоча за Законом кожен вовк має право на бійку. Він кружляв навколо них, опустивши плечі, готовий завдати подвійного удару, щойно вгамується перший запал сутички. Та поки він чекав, сили наче покинули його, рука схибила, і, поклавши ніж у піхви, хлопець лише стояв і дивився на бійців.

"Мабуть, я скуштував отрути, – мовив він до себе. – Відтоді як я розігнав нараду Червоною Квіткою, відтоді як убив Шер Хана, ніхто у Зграї не смів прогнати мене геть. А це ж недоростки, такі собі малі мисливці! Сила покинула мене, і, мабуть, тепер я помру. О Мауглі, чому ти їх обох не вбив!"

Бійка тривала, поки один з вовків не втік, і Мауглі лишився стояти сам на зритій, залитій кров'ю землі, дивлячись то на свій ніж, то на свої руки та ноги, поки незнайоме почуття туги не затопило його, наче повінь.

Цього вечора Мауглі полював рано і попоїв трохи, щоб не розімліти перед весняним бігом. Йому довелося їсти на самоті, бо всі у джунглях були зайняті – чи співом, чи бійкою. То була справжня біла ніч, як її називають. Усі рослини зранку наче встигли вирости більше, ніж за місяць. Коли Мауглі зламав гілку, яка ще недавно була вкрита жовтим листям, з неї полився сік. Під ногами пухнастим килимом стелився мох, і гострі краї молодої трави не різали руки. Усі голоси джунглів гуділи злагоджено, мов струни арфи, на якій заграв місяць – місяць уповні пори Нових Розмов, що осяяв своїм світлом скелі та озера. Місячні промені ковзали у траві, у верховітті, розсипали сяйво по густому листі.

І хоч Мауглі почувався дуже нещасним, він весело заспівав на весь голос, починаючи свій біг – більше схожий на політ, бо він обрав довгий схил, що спускався до північних боліт крізь лісову гущавину, де м'яка земля заглушала його кроки. Хлопець, вихований людьми, не раз спіткнувся б, пробираючись лісом при оманливому місячному світлі, але ноги Мауглі, привчені багатьма роками життя у лісі, несли його легко, мов пір'їнку Коли йому траплявся гнилий корч або камінь, він не сповільнював бігу і перестрибував через них без жодного зусилля. А коли йому набридало бігти по землі, він, наче мавпа, хапався руками за міцну ліану і радше злітав, ніж вилазив, на тонкі верхні гілки й біг лісовими дорогами, поки це йому не набридало також. Тоді він знову спускався на землю по довгій, укритій пишним листям ліані.

Дорогою йому зустрічалися яри, ще нагріті денним сонцем, оточені вогкими скелями, де густі пахощі різнотрав'я забивали подих; темні просіки, де місячне сяйво лежало смугами, рівними, мов плити мармурової мозаїки; зарості, де молода зелень сягала грудей і наче м'якими пальцями пестила тіло; і вершини пагорбів, засипані уламками скель, де він стрибав з каменя на камінь над норами сполоханих лисиць. Він чув десь оддалік приглушене чмихання кабана, що гострив ікла об стовбур дерева, а трохи згодом стрічав і самого звіра, який на самоті, з піною на морді та палахкими очима роздирав на клапті руду кору. А часом він звертав убік, почувши стукіт рогів і важке дихання, і обминав двох розлючених буйволів. Вони гойдалися туди сюди, схиливши голови, вкриті патьоками крові, що здається чорною при світлі місяця. А іноді десь біля річкової мілини він чув ревіння Дакали, крокодила, що мукає по бичачому. Подеколи він налітав на кубло отруйних змій, та перш ніж вони встигали кинутись на Мауглі, він уже тікав геть по блискучій прибережній жорстві й зникав у лісі.

Так він біг цю ніч, і співав, і кричав на повен голос, і почувався найщасливішим у джунглях, поки запах квітів не сповістив його про те, що поруч болото, – а воно було дуже далеко від тих лісів, де він полював зазвичай.

І тут хлопець, вихований людиною, за три кроки провалився б з головою у твань, але в Мауглі ніби були очі на ногах, і ці ноги переносили його з купини на купину, а з горбика – на малий острівець, не прохаючи допомоги в очей. Він рушив до середини болота, сполохавши диких качок на березі, і там сів на порослу мохом колоду, що навскіс виринала з темної води. Усе болото навколо Мауглі аж кишіло, бо навесні пташине плем'я спить дуже мало і зграї птахів ширяють над драговиною аж до ранку. Але ніхто не помітив Мауглі, що сидів серед високого очерету, співаючи свою пісню без слів, і оглядав жорсткі підошви засмаглих ніг, шукаючи давню скалку. Весь його смуток немовби лишився позаду, у джунглях, які він покинув; та щойно він почав співати, смуток повернувся знову – вдесятеро сильніший, ніж досі. А тут, на лихо, ще й сховався місяць.

Цього разу Мауглі злякався не на жарт.

– Знову те саме! – скрикнув він уголос. – Воно йде за мною слідом.

І він озирнувся, аби побачити, чи "воно" не стоїть позаду. Але поруч нікого не було. На болоті шумувало нічне життя, та жоден птах чи звір не озвався до нього, і нове почуття туги все дужчало.

– Я скуштував отрути, – розпачливо мовив він. – Так, звісно, я був такий необачний, що з'їв отруту, і сили покидають мене. Я злякався, – отже, я був уже не Мауглі, коли злякався двох битливих вовченят! Акела, та навіть Пхао, миттю б їх утихомирили, а Мауглі злякався. От і знак, що це отрута… А що таке коїться у джунглях? Усі співають, виють, б'ються, бігають юрмою при місяці, – а я? От горе! Я вмираю серед болотної твані, бо скуштував отрути.

Йому стало так шкода себе, що він ледь не заплакав.

– Вони знайдуть мене потім, коли я лежатиму тут, у чорній воді, – сказав він. – Та ні, краще я повернуся у свої джунглі й помру на Скелі Ради! А Багіра, яку я так люблю, моя Багіра, – якщо тільки вона не бігає десь у долині, – нехай пригляне за тим, що від мене лишилося, поки Чиль не впорається зі мною так само, як з Акелою.

Велика гаряча сльоза впала йому на коліно. Та у своєму великому нещасті Мауглі все ж таки почувався щасливим – якщо ви розумієте, що буває таке дивне щастя.

– Так, як Чиль впорався з Акелою, – повторив він, – тієї ночі, коли я врятував зграю від Рудих Собак.

Він трохи помовчав, згадавши останні слова Вовка Одинака, які ви, звісно, пам'ятаєте.

– Акела перед смертю наговорив мені багато дурниць, – у тих, хто помирає, все по іншому. Він сказав… Та ні, – хай там що, а я таки свій у джунглях!

Розхвилювавшись при згадці про бій на березі Вайнганги, він вигукнув останні слова вголос, і дика буйволиця серед осоки звелася на коліна й пирхнула:

– Людина!

– У у! – сказав дикий буйвіл Меса (Мауглі чув, як він вовтузиться у багнюці). – Це не людина. Це просто голошкірий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди носиться як навіжений.

– У у у! – відгукнулася буйволиця, знову схиливши голову до трави. – А я гадала, то людина.

– Та ні ж, кажу тобі. Гей, Мауглі, чи тут безпечно? – ревнув Меса.

– "Гей, Мауглі, чи тут безпечно?" – передражнив його хлопець. – У Меси одне на думці – чи тут безпечно! Окрім Мауглі, що носиться туди й сюди та стереже вас, ніхто ні про що не дбає!

– А чого він так кричить? – спитала буйволиця.

– Кричить, як усі, – глузливо мовив буйвіл, – хто зриває траву, не знаючи, як її з'їсти.

"Навіть за меншу образу, – подумав Мауглі, – ще о порі минулих дощів я б штрикнув Месу так, що він би вискочив з багнюки, і дав би йому добре пробігтися по болоті!"

Він простягнув руку, щоб вирвати гарну очеретину, але потім, зітхнувши, не став цього робити. Меса спокійно ремиґав далі, й очерет тріщав під вагою буйволиці.

– Ні, тут я вмирати не хочу, – гнівно мовив Мауглі. – Меса, що одної крові з шакалами та свинями, кепкує з мене! Краще піду отуди, за болото, і побачимо, що воно буде. Ніколи в мене не було такого весняного бігу – коли вкидає то в жар, то в холод. Ану вставай, Мауглі!

Та він не втримався від спокуси тихцем прослизнути до буйвола й легенько штрикнути його ножем. Велетенський буйвіл, весь у багнюці, вискочив із твані з шумом гарматного пострілу, а Мауглі аж сів від реготу.

– Тепер ти всім розкажеш, як голошкірий вовк із Сіонійської Зграї пас тебе, Месо! – крикнув він.

– Вовк? Ти? – пирхнув буйвіл, тупцяючись у багні. – Усі джунглі знають, що ти пас сільську худобу. Ти такий самий хлопець, як оті, що галасують на засіяному полі! Ти – вовк із джунглів? Хіба ж мисливець буде отак повзати, мов зміюка, і ганьбити мене перед моєю подругою заради дурного жарту, що годен шакала? От тільки ступни на тверду землю, я тобі, я… я… – Буйвіл ревів з піною на губах, бо в усіх джунглях немає звіра з більш запальною вдачею.

Мауглі так само спокійно дивився, як лютує буйвіл.