Книга пісень (Канцоньєре) - Сторінка 8

- Франческо Петрарка -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Іншим вже коритом
Вода з Парнасу долу покотилась.
Тож не лишать їй, не буяти цвітом.
Вона за гріх безпліддям поплатилась.
Хіба лише Юпітер боговитий
Пошле мені дощу уже як милость.
СЦСУІІ
Доннині слова сповняють поета
щастям
Коли такий прекрасноокий він
В єдиний видих укладе зітхання,
І потече в небесному єднанні
Урочистих і ніжних звуків плин,
Я слухаю, й блаженство цих хвилин
В мені умерти збуджує бажання,
І я кажу: "Відхід не буде ранній,
Як небо посилає гарний скін".
Одначе, хоть рвучись до цього раю,
Душа моя боїться й поспішить,
Вагаючись, непевна й тороплена.
Так я живу, так тче і розпускає
Відпущену життю моєму нить
Ота небесна серед нас сирена.
СЬХУІІІ
Поет нарікає, що постаріється,
вірячи оманливим надіям
Амур приносить добру новину,
Розхвилювавши так мене зарані,
Що не даремні щастя домагання,
Що скоро я плоди його пожну.
Вагаючись: вважать це за ману
А чи новим радіти сподіванням,
І вірю, і не вірю віщуванням.
Брехня чи правда — що тут на кону?
Та бачу, як вірнісіньке свічадо
Вертає з глибини мені навпак
Його присяги і мої надії.
Хай сніг на мої скроні ще не пада,
Але я переконаний і так,
Що щастя не мені уже леліє.
СЬХІХ
Поет так багато має сказати,
що йому важко говорити з донною
Ця думка, що давно не знає впину,
Від люду відчужа мене й жене
По світу у блукання навісне,
Аби зустріть її, мою єдину.
І ось я бачу личко янголине.
І хто тут перед нею не зітхне?
О, вона знає, як терзать мене,
Амурова й моя пригожа ворогиня.
І все ж, як я не помиливсь на ній,
їй-богу, видно: із-під гордих вій
Проблискує на жалощі надія.
А з нею й смілість у мені зросга,
1-я уже розціплюю уста,
Але сказати щось, однак, не смію.
сьхх
Надмір любові заважає поетові
висловлювати її
У славне личко вірячи віднині,
Я думав, шо, вступаючи у бій,
Зумію завдяки сназі моїй
І смирноті перебороть врагиню.
Надіявся, що страх мене покине,
Бо випав жереб вже мені такий,
Та й вік і смерть достоту, як і їй,
Та гляну — і гублюся ту ж хвилину.
Я мовив, та слова спливали даром,
Скидаючись уже на белькотню.
Амур зробив із мене німака.
В коханні мова плутана й палка.
І той, хто каже, що палає жаром,
Правдивого не відає вогню.
СЬХХІ
Поет упертий у своїх
сподіваннях
У гарні і немилосердні руки
Штовхнула мене пристрасна любов.
Страждать веліла мовчки, без розмов,
Ячатиму — нашле ще гірші муки.
Вона б могла на Рейні серед гуку
Спалить очима крижаний покров.
Моя присутність лиш псує їй кров.
Добрягам радість, злюці то докука.
За що я не беруся, як не дію,
Не серце в неї, а твердий алмаз.
Сказати б, що це ходить-дише камінь.
Хай супиться, махає кулаками,
Я солодко іще зітхну не раз, —
У моїх грудях не убить надії.
СЬХХІІ
Той самий сюжет
О Заздросте, чесноти ворог лютий,
Яким шляхом, підступно, зокола
У груди ти прегарні заповзла
І спритно як впустила в них отруту!
Із мене ти зробила шалапута
В очах коханки: мов, чимало зла
Моя любов уже їй завдала.
То як же тут прихилля знов здобути?
Хай вона рада бачить плаксія,
Нехай сама, як я щасливий, плаче.
Мене це як вражає, то не дуже.
Ненависним хай став для неї я,
Амур мені нашіптує, одначе,
Що все одно, для мене це байдуже.
СЬХХІІІ
Нерішучість у коханні
В очей сонця прекрасні зазираю,
І в мене все то в'яне, то горить.
Із тіла зниділа душа летить
Шукать притулку у земному раю.
Та жовч і ніжність є у цьому краю,
І павутинкою снує все доля нить,
Душа, Амуру скаржачись, скрипить, —
В такій гонитві я вже не встигаю.
Вона у крайність любить завернути,
То робиться палка, то крижана,
То починає жить, то тільки скніть.
Зрадіє й тяжко журиться вона.
Та найохочіше несе свою покуту.
Яке коріння, то такий і плід.
СЬХХІУ
Поет втішає себе тим, що страждає
з такої гарної причини
Як я родився, серед всіх зірок
Залізна наді мною зазоріла,
Залізна люля хлопця притулила,
В залізний світ ступив я перший крок.
Залізна діва очі лиш разок
Утупила, зрадівши точній цілі.
І я вже заблагав: "Амуре, милий,
Зціли мене від рани хоч на строк!"
Але втішався ти з біди моєї,
А їй мій сум утіха невелика:
Це стрілочка, а не для вепра піка.
Та ліпше горювати через неї,
Ніж цілуваться з іншою — не та.
Твоя ж стріла для мене золота.
СЬХХУ
Спогади про донну посилюють
поетове кохання
Лише згадаю мить і ту містину,
Де розгубивсь я і шовковий шнур
Нап'яв на мене знебачки Амур,
Де я зробивсь од ніжних мук причинний, —
Я губка й трут, і вкинулась огнина
Солодких духів в мене, без зажур
Живу тепер, палаючи, — і цур
Усьому тому, що тяжчило спину.
Та світить мені в очі, гріє й бавить
Щоденно оце явлене світило,
І ввечері, і вранці все горить.
У пам'яті ще свіже і яскраве,
Як і давніше, променисте й миле,
Являючи те місце й світлу мить.
СЬХХУІ
Ідучи Арденнським лісом
Через глухий і непривітний бір,
Де лячно і тому, хто ніс би зброю,
Простую майже певною ходою,
Якби не пік мене, як сонце, любий зір.
Іду співаючи (сумним думкам навкір!)
Про неї, хоч землею і чужою.
І раптом видиво стає переді мною:
Вона і подруги, в безлюдді, вір-не-вір.
Серед гілля і листя людський гомін.
Пташиний щебет, долу джерело
Мурмоче стиха між зелених трав.
Для мене хай би так усе й було:
Цей дикий застум, супокою повен.
Аби лиш тут посвітач мій сіяв.
СЬХХУІІ
Про небезпеки, на які поет
наразився в цьому самому
лісі
За день сто рік і берегів крутих
Мені явив в прославлених Арденнах
Амур, що окриляє полонених,
Аби на третє небо взять живих.
Іду беззбройний, в сподіванні лих
Там, де і Марсу треба лат спасенних,
Так носить човник між валів скажених
З вагою тяжких дум моїх.
Заходить вечір, з тінями, глибокий,
І з ним бентега в грудях виника,
Та страхи не загрожують нікому.
Погідний краєвид і торопка ріка
У серці розливають мир і спокій
! закликають поспішать додому.
СЬХХУШ
Про суперечливі враження,
які справляє любов
на поетову душу
Мене і шпорить, і бере у шори
Кохання, палахке і крижане.
Поманить і зі сміхом прожене,
Подасть надію і накличе горе.
То впустить серце, то здійме угору
Та там недовго протрима мене.
За радістю насуне знов сумне,
1 глузду щось стає на перекори.
Щаслива мисль йому вказала путь
Не по воді, яка тече із віч,
Та інша мисль їй стала на заваді.
1 розум, вимушений повернуть
Своїй повільній гибелі устріч,
Мені й собі готує вже загладу.
СЬХХІХ
Відповідь на сонет Джері
Джанфільяцці
Так, Джері, і на мене так зо зла
Визвірюється люба ворогиня,
І я при цьому лиш тому не гину,
Що є у мене вивертка мала:
Оскільки завше гордою була,
А я дививсь на неї, як дитина,
Моя покора діє ще і нині,
Провалина між нами не лягла.
Якби не так, повір мені, ми ж друзі,
Узрів би я тоді лице Медузи,
Що здатна люд у камінь обертати.
Як опинились ми в такій притузі,
То вже безглуздо нам кудись тікати,
Амур же, як відомо всім, крилатий!
сьххх
Пливучи річкою По
Звичайно, По, ти можеш цю корину
У пінний закрутити чорторий.
Та її духу силі й не такій
Нізащо не злякати й на хвилину.
Не треба навіть галсу переміни.
Прудкіш за парус, весла, вітровій
Несе її крильми, бо світить їй
Золотолиста в березі лаврина.
Ріка коронна, цар між царенят,
Верстаєш проти сонця ти дорогу,
Бо інші вже сонця тебе манять.
Несеш мій тлін, підхоплений на роги,
А дух, буяючи, летить усе назад
До вогнища, до любого порогу.
СЬХХХІ
Любовні притчі
Амур між зела найміцніші сіті
Зі злота з перлами повісив між гіллям
На тому дереві, яке люблю я сам,
Ось тільки тінь його занадто сумовита.
Насипав зерен — як тут не спожити
Цю смакоту закоханим устам.
Із первовіку, ще як жив Адам,
Вабця ніжнішого не чулося у світі.
А промені, ясніші за світило,
Сліпили все. Намотаний був смич
На руку, ось вона, як сніг, біліє.
І я в сильце попавсь, мене бо полонили
Ці порухи, і ангелина річ,
І втіха, і бажання, і надія.
СЬХХХІІ
Відповідь на сонет Чіна
з Пістої
Амур розвогнить серце напропале,
А іншим разом стужею стиска.
Спитати б, сила тут бере яка —
Надії, страху, холоду чи палу?
А то в мороз небесний небувалий
Коханця кине, як душа палка.
А то для ревнощів сховає мужика,
Вгорнувши у жіноче покривало.
Цей пломінь підступа з усіх сторон,
І я зі спраги мушу погибать,
Страждання передати вірш безсилий.
Ну, та дарма! Прекрасний мій вогонь!
І кожен бачить в ньому благодать.
Хтось хоче полетіть, та ще не носять крила.
СЬХХХІІІ
Вічний страх через те, що донна
змусить поета не жить
Якщо мене вражає світлий вид,
Якщо мене хвилює ніжна мова,
Якщо Амур штовхає чорноброву
Всміхатися до мене й говорить, —
Що жде мене, коли вона за мить
Постане хмура, хоч була святкова?
(Моя вина тут чи недоля знову?)
Невже мені тоді уже не жить?
Холоне серце, я увесь дрижу,
Як лик її нахмурений побачу,
Бо страх той давній в мене ожива.
Ох, як мінлива ця жіноча вдача,
Любові в жінки знаю я межу:
Вона на день, а може, і на два.
СЬХХХІУ
Про недугу поетової донни
Амур, Природа й з ними заодно
Душа, хоч і честива, та бідова,
Вчинили дружно проти мене змову, —
Амур ладен на підступи давно.
Природі теж всі способи дано
Зробить, аби душа була готова
За виграшки порвать земні окови, —
Там горда вись, а тут якесь багно.
Ось так душа і покидає плоть,
Перед якою я тремчу й німію,
Така вона приваблива і гожа.
Ні, милосердю смерті не збороть.
А якщо так — то марні всі надії.
Ну, а без них хіба ж я жити зможу?
СЬХХХУ
Поет порівнює свою донну
з ^ен
ешксом
Золотопера птиця Фенікс ось,
На гарній шиї, зроблене без хисту,
Надіте дуже дороге намисто,
Мені воно дивницею здалось.
Вінець сіяє, ніби палить хтось
Повітря, а Амур у скельце чисте
Уловлює яскріння променисте,
Схотівши ним погратися чогось.
Шарлат барчисті огорнув рамена,
З лазурною торочкою убір,
Обнову, що таких ніде немає.
Заносить слава в край геть далеченний,
До щедрих надер аравійських гір,
Той скарб, що в наших небесах ширяє.
СЬХХХУІ
Врода і цнота поетової донни
над усі похвали
Коли б Вергілій і Гомер узріли
Це сонце, що мені палахкотить,
Велично оспівали б на весь світ
Його, мішаючи водно два стилі.
Вони б Енея славу ущербили,
Ахілла й Одіссея славний міт,
Й того, ким Рим жив п'ятдесят шість літ,
Й того, кого убить Егісту попустили.
Цей давній вицвіт доблесті і слави
Ввібрала в себе ще одна зоря,
Новим розцвівши сяйвом променистим.
Ту Еній оспівав віршем кульгавим,
А цю вже я, хоч, може, і назря,
Якщо не погордить моїм убогим хистом.
СЬХХХУІІ
Той самий сюжет
Побачив Александер ту гробницю
Ахіллову, й зітхнулося йому:
"Ось що для слави, щаснику, годиться —
Гриміть про неї в золоту сурму!"
А чиста і сумирна голубиця,
Для кого світло розжене всю тьму,
Моєю лірою убогою бридиться.
О леле, я їй віри сам не йму!
Замовити б Гомеру і Орфею
Співати їй урочисті кантати.
А то б із Мантуї узявся ще й пастух.
Зла ж зірка, щоб знущатися над нею,
Послала іншого її повеличати.
Та, може, він лише терзає слух.
СЬХХХУШ
Сонцеві
О сонце, ти ж уже світило там,
Як зеленіла люба тобі крона,
Злу даючи красиву оболону,
Що на її понадився Адам.
Поглянь сюди.