Кохання під час холери - Сторінка 21

Втім, Ферміна Санчес затялась на своїй примсі зі сліпою впертістю закоханих, чиєму коханню ставлять перешкоди, і вийшла за Лоренсо Дасу всупереч усім, з таким поквапом і такою таємничістю, що виникло враження, ніби вона зважилася на це не з любові, а покриваючи священним покривалом шлюбу якусь похибку молодості.

Відтоді минуло двадцять п'ять років, і Лоренсо Даса навіть не здогадувався, що його непримиренність до любовного захоплення дочки підступно повторила його власну історію, і він бідкався про своє лихо перед тими самими шуряками, які колись повставали проти нього й так само обурювалися в розмовах з іншими родичами. Та, поки він бідкався і нарікав, дочка могла спокійно віддаватися мріям про своє кохання. Він кастрував бичків та приборкував диких мулів на щедрих землях своїх шуряків, а вона тим часом тішилася цілковитою волею, прогулюючись у товаристві цілого гурту кузин, очолюваних Ільдебрандою Санчес, найгарнішою і найприязнішою з них, чия безнадійна пристрасть до чоловіка на двадцять років за неї старшого, одруженого та з дітьми, проявлялася тільки в миттєвих, нишком кинутих поглядах.

Після тривалого перебування у Вальєдупарі вони вирушили в дальшу подорож по відрогах гірського кряжу, перетинаючи квітучі луки та плоскогір'я з невимовно гарними краєвидами, і в кожному селі їх зустрічали, як і в першому, з музикою та вибухами петард, і були нові кузини, що поділяли її таємницю, та неодмінні послання у телеграфних конторах. Досить скоро Ферміна Даса зрозуміла, що день, коли вони приїхали до Вальєдупара, нічим не різнився від інших, що в цьому краї з його родючими землями люди щодня жили, як на свято. Гості спали там, де їх захоплювала ніч, і їли, де їх наздоганяв голод, бо двері всіх будинків тут були відчинені, а в домі завжди висів напоготові гамак і булькотів на вогнищі казан із м'ясною юшкою на випадок, якщо хтось приїде раніше, ніж надійде його телеграма, а так траплялося майже завжди. Ільдебранда Санчес супроводила кузину протягом усієї подорожі, з веселою безтурботністю допомагаючи їй не заблукати в хащах родоводу й дістатися до свого першопочатку. Ферміна Даса розгледілася навколо, кінець кінцем зуміла опанувати себе, відчула, що в неї є близькі люди, що її охороняють, її легені сповнилися повітрям волі, до неї повернувся спокій, і їй знову захотілося жити. Навіть у останні роки життя лукава пам'ять знову й знову повертала її до тужних спогадів про цю подорож.

Якось увечері вона повернулася з денної прогулянки, приголомшена відкриттям, що може бути щасливою не тільки без кохання, а й усупереч коханню. Це відкриття стривожило її, бо одна з кузин підслухала розмову своїх батьків із Лоренсо Дасою, в якій той висловив намір одружити дочку з єдиним спадкоємцем казкового багатства Клеофаса Москоте. Ферміна Даса знала того молодика. Бачила, як він гарцює по майданах на конях бездоганної породи, накритих попонами, схожими на розкішні покрови церковного вівтаря, й був він елегантний та спритний, а дивлячись на його прегарні вії, зітхали навіть дівчата з каменю, але вона порівняла його з Флорентіно Арісою, що в її спогадах сидів під мигдалевими деревами парку, нещасний і блідий, з книжкою віршів на колінах, і в її серці не промайнула навіть тінь сумніву.

Тими днями Ільдебранда Санчес віддавалася палким ілюзіям, після того як побувала у ворожки, чий дар ясновидіння вразив її. Налякана намірами батька, пішла до тієї пророчиці й Ферміна Даса. Карти повідомили, що їй судилося довге й щасливе подружнє життя, якому не видно в майбутньому жодної перешкоди, і це віщування повернуло їй спокій, бо вона й на думці не покладала, що така сприятлива доля може звести її з кимось іншим, а не з тим, кого вона кохала. Збуджена цією певністю, вона зуміла цілком опанувати себе. Й десь відтоді телеграфне листування з Флорентіно Арісою перестало бути симфонією мрій та ілюзорних обіцянок і стало вельми практичним та частішим, ніж будь-коли. Вони призначили точні дати, обговорили, як і що, заприсяглися кожне своїм життям, що одружаться, ні в кого не питаючись дозволу, де завгодно і як завгодно, зразу, тільки-но зустрінуться. Ферміна Даса так серйозно поставилася до цієї домовленості, що коли одного вечора в селі Фонсека батько вперше дозволив їй піти на танці для дорослої молоді, їй здалося неприпустимим скористатися з цього дозволу без згоди свого нареченого.

Того вечора Флорентіно Аріса сидів у готелі веселих дівчат, граючи з Лотаріо Тугутом у карти, коли його повідомили про терміновий телеграфний виклик. То був телеграфіст із Фонсеки, що зумів з'єднати в один ланцюг сім проміжних станцій, аби Ферміна Даса запитала, чи дозволяє їй наречений піти на танці. Але, діставши дозвіл, вона не вдовольнилася простою ствердною відповіддю, а зажадала доказу, що то справді Флорентіно Аріса вистукував ключем на протилежному кінці лінії. Більше здивований, ніж утішений, він передав фразу, по якій вона зразу його впізнала: "Скажи, що я їй присягаюсь у цьому ім'ям богині у вінку". Ферміна Даса впізнала пароль і пішла на свої перші танці дорослої молоді, повернувшися звідти аж о сьомій ранку, коли була змушена перевдягатися похапцем, щоб не спізнитися на заутреню. На той час вона вже зібрала на дні скрині більше листів і телеграм, аніж колись знайшов у неї батько, і навчилася поводитись, як то годиться жінці заміжній. Лоренсо Даса витлумачив ці зміни в поведінці дочки як доказ того, що відстань і час вилікували її від дівочих фантазій, але ніколи не заговорював з нею про свій намір видати її заміж. Їхні взаємини стали ковзькими, позначеними тією офіційною стриманістю, яку вона нав'язала йому після вигнання тітки Есколастіки, і це зробило їхнє співжиття досить зручним. Ніхто, власне, не сумнівався, що воно спирається на підвалини любові.

Саме в той час Флорентіно Аріса вирішив розповісти їй у своїх листах, що надумав підняти для неї з моря скарби затонулого іспанського галеона. Ця думка сяйнула йому, наче спалах натхнення, одного ясного вечора, коли море здавалося вкритим алюмінієвою плівкою — стільки одурманеної коров'яком риби плавало на поверхні. Усе птаство збуджено знялося в небо, побачивши таку силу-силенну харчу, й рибалки мусили відганяти чайок веслами, щоб захистити від їхньої жадібності свою багату заборонену здобич. Застосування коров'яку, що тільки присипляв риб, було заборонено законом ще від часів колонії, але всі рибалки Карібського узбережжя й далі робили це посеред білого дня, аж поки на зміну коров'якові прийшов динаміт. Однією з розваг Флорентіно Аріси в ті дні, коли тривала подорож Ферміни Даси, було спостерігати з хвилеріза, як рибалки навантажували свої каюки величезними сітками із сонною рибою. А тим часом зграї дітлахів, що плавали, мов акули, просили цікавих кидати у воду монети — а тоді діставали їх з дна. Це були ті ж таки хлопчаки, які з тією самою метою випливали назустріч трансатлантичним лайнерам і про чиє вміння пірнати стільки написано у хроніках морських подорожей від Латинської Америки до Сполучених Штатів і до Європи. Флорентіно Аріса знав їх, відколи себе пам'ятав, ще тоді, як не був закоханий, але раніше йому не спадало на думку, що вони змогли б і підняти на поверхню скарби затонулого галеона. Та коли йому це сяйнуло, то, починаючи з наступної неділі й аж до повернення Ферміни Даси — десь майже через рік, — він знайшов собі ще одне джерело гарячкових мрій. Один з хлопчаків-плавців, на ім'я Евклідес, теж відразу захопився думкою про підводні дослідження, не встигли вони поговорити й десяти хвилин. Флорентіно Аріса не відкрив йому істинну мету свого задуму, але дуже прискіпливо розпитав хлопця про його вміння водолаза та мореплавця. Він запитав у нього, чи той здатен пірнути на двадцять метрів углиб, і Евклідес відповів: "Так". Він запитав, чи той зумів би сам-один виїхати у відкрите море на рибальському каюку в штормову погоду, не маючи жодних приладів, крім своїх чуттів, і Евклідес відповів: "Так". Запитав, чи той здатен знайти місце, яке йому вкажуть, за шістнадцять морських миль на північний схід від головного острова архіпелагу Сотавенто, і Евклідес відповів: "Так". Запитав, чи він погодився б робити все це за ту саму поденну платню, яку давали йому рибалки за допомогу в їхньому ділі, й Евклідес відповів ствердно, тільки попросив доплачувати п'ять реалів, якщо працювати доведеться в неділю. Запитав, чи він уміє захищатися від акул, і Евклідес відповів, що так, бо він знає чаклунські закляття, якими їх відстрашують. Запитав, чи він здатен берегти таємницю, нехай би його піддавали жорстоким тортурам у палаці самої найсвятішої інквізиції, і Евклідес заявив: "Так", — бо, зрештою, на жодне з подібних запитань він просто не міг відповісти "ні", причому вимовляв своє "так" із надто значливою поважністю, щоб міг виникнути якийсь сумнів у його словах. Наприкінець він склав для роботодавця рахунок неминучих затрат: за оренду каюка, стернового весла та рибальської сіті, щоб ніхто не запідозрив істинної мети їхніх виправ у море; треба було подбати також про їство, запастись барильцем прісної води, олійною лампою, кількома лойовими свічками та роздобути мисливський ріг, щоб було чим покликати на допомогу в разі потреби.

Віком десь років дванадцяти, меткий і кмітливий, з тілом в'юна, яке, здавалося, могло б пролізти крізь вушко голки, Евклідес балакав, майже не вмовкаючи. Негода так обвітрила йому шкіру, що неможливо було вгадати її первісний колір, і через те його великі жовті очі здавались ще блискучішими. Флорентіно Аріса з першого погляду вирішив, що з нього буде бездоганний помічник у авантюрі, де йшлося про таке багатство, і, не відкладаючи справу в довгий ящик, уже наступної неділі вони вийшли в море.

Відчалили від рибальської пристані вдосвіта з усіма необхідними припасами та в найкращому гуморі. Евклідес, майже голий, у незмінній пов'язці на стегнах, і Флорентіно Аріса в сюртуку, в темному капелюсі, в лакованих черевиках, з поетичною краваткою-метеликом на шиї, з книжкою, щоб розважати себе під час довгої подорожі до островів. З першого ж таки дня він переконався, що з Евклідеса був не менш досвідчений мореплавець, аніж водолаз, і він виявив дивовижну обізнаність із природними явищами на морі та з розташуванням і походженням усякого залізяччя в затоці.