Кохання під час холери - Сторінка 27

А проте одним з його найдавніших спогадів — Хувенал Урбіно мав тоді років дев'ять чи, може, одинадцять — був ніби передчасний знак смерті, переданий йому через батька. Одного дощового надвечір'я обидва сиділи вдома, у кабінеті: син малював брусочками кольорової крейди на плитах підлоги жайворонків та соняшники, а батько в розстебнутому жилеті, з каучуковими підв'язками на манжетах сорочки читав біля вікна, крізь яке соталися промені сонця. Раптом він урвав читання, щоб почухати собі спину шкрябничкою на довгому держалні зі срібною рукояттю на кінці. А що це йому не вдалося, то він попросив сина, щоб той почухав те місце нігтями, і Хувенал Урбіно виконав батькове прохання з дивним враженням, що в ті хвилини, коли шкріб батькові спину, раптом перестав відчувати своє власне тіло. Наприкінець батько глянув на нього через плече із сумною усмішкою.

— Якби я сьогодні помер, — сказав він, — ти навряд чи й пам'ятав би мене, досягши мого віку.

Він сказав це без видимої причини, і ангел смерті літав у прохолодній сутіні кабінету лише одну мить, а тоді знову вилетів у вікно, залишивши за собою струмінь пір'я, проте для хлопчика воно було невидиме. Відтоді збігло понад двадцять років, і Хувенал Урбіно дуже скоро мав досягти віку, в якому був його батько в той пам'ятний день. Він знав, що вони в усьому однакові, й на усвідомлення цієї істини тепер наклалося гостре відчуття, що він так само смертний, як і батько.

Холера стала його насланням. Доти він знав про неї тільки те, що вивчив на буденних заняттях, у якомусь побічному курсі, і тоді йому здавалося неймовірним, що всього тридцять років тому ця хвороба спричинила у Франції, зокрема й у Парижі, сто сорок тисяч смертей. Та коли вона вбила його батька, Хувенал вивчив усе, що було на той час відомо про різні форми холери, наче відбував покуту, прагнучи заспокоїти свою пам'ять, і став учнем найвизначнішого з тогочасних епідеміологів, творця санітарних кордонів, Адріана Пруста, батька знаменитого романіста. Отож коли він повернувся на батьківщину й ще з моря відчув сморід ринку та побачив пацюків у стічних канавах і голих дітлахів, що хлюпались у вуличних калюжах, то відразу зрозумів не тільки, чому сталося лихо, а й сповнився певністю, що воно може повторитися будь-якої хвилини.

Чекати йому довелося не довго. Не минуло й року, як учні, що відбували практику в Шпиталі Милосердя, попросили свого вчителя допомогти їм поставити діагноз хворому біднякові, що мав на всьому тілі дивне синяве забарвлення. Докторові Хувеналу Урбіно досить було першого погляду від дверей палати, щоб упізнати ворога. Але, на щастя, хворий три дні тому прибув сюди на шхуні з Кюрасао і прийшов у консультаційну поліклініку лікарні сам, без сторонньої допомоги, тому можна було сподіватися, що він не встиг нікого заразити. Та про всяк випадок доктор Урбіно вжив необхідних заходів: остеріг своїх колег, домігся, щоб власті зняли тривогу по всіх сусідніх портах з метою відшукати й помістити в карантин заражену шхуну, і мусив погамувати запал начальника військового гарнізону, який хотів негайно запровадити у місті стан облоги і вдатися до традиційної боротьби з пошестю, щочверть години бахкаючи з гармати.

— Заощаджуйте порох на той час, коли з'являться ліберали, — добродушно порадив йому доктор Урбіно. — Ми живемо не в середні віки.

Через чотири дні хворий помер, задушений білим, зернистим блювотинням, але протягом наступних тижнів не виявили жодного іншого випадку захворювання холерою, незважаючи на стан постійної тривоги. Та незабаром газета "Комерційні вісті" повідомила, що в двох різних кварталах міста від холери померли двоє дітей. З'ясувалося, що одне з двох захворіло на звичайну дизентерію, але друге, п'ятирічна дівчинка, мабуть, і справді стало жертвою холери. Її батьків та трьох братиків розділили, й кожного окремо помістили в карантин, а весь квартал піддали ретельному медичному огляду. Один із малих захворів на холеру і досить швидко одужав. Коли небезпека минула, вся родина повернулася додому. Протягом трьох наступних місяців зареєстрували ще одинадцять хворих, а на п'ятий було помічено тривожне зростання числа випадків; та коли минув рік, то дійшли висновку, що цього разу спалах епідемії пощастило погасити в зародку. Ніхто не поставив під сумнів, що чудо стало можливе скоріше внаслідок суворих санітарних заходів, ужитих доктором Хувеналом Урбіно, аніж його вчасного застереження. Відтоді й протягом чималого відрізку нинішнього століття випадки захворювань на холеру траплялися не тільки в цьому місті, а й майже на всьому Карибському узбережжі та в долині річки Магдалени, але до епідемії ніколи не доходило. Тривога сприяла тому, що міські власті стали з більшою увагою дослухатися до порад доктора Хувенала Урбіно. В Медичній школі запровадили обов'язкову кафедру холери та жовтої пропасниці, і стала очевидною необхідність якомога скоріше закрити стічні канави та збудувати ринок на безпечній відстані від звалища. Але якраз тоді доктор Урбіно не мав найменшої охоти утішатися своєю перемогою і втратив запал, з яким доти віддавався громадській діяльності, бо зненацька почув себе приголомшеним та розгубленим і сповнився рішучості змінити своє життя й про все забути — так засліпив його спалах кохання до Ферміни Даси.

Те кохання і справді почалося з помилкового діагнозу. Один приятель-лікар, який нібито розпізнав перші симптоми холери у вісімнадцятирічної хворої, попросив доктора Хувенала Урбіно оглянути її. Він подався туди того ж таки дня, надвечір, стривожений можливістю, що пошесть уже проникла у святилище старого міста, бо досі випадки захворювань на холеру траплялися тільки на його околицях, майже всі серед чорного населення. Хувенала Урбіно чекали й інші несподіванки, набагато приємніші. Затінений мигдалевими деревами парку Євангелістів, дім здавався занедбаним, як і всі інші будівлі в цьому осередку колоніальної аристократії, але всередині був такий порядок, така панувала там краса, осяяна дивовижним світлом, що лікареві здалося, ніби він потрапив у якусь іншу епоху. Сіни виходили на патіо в севільському стилі, квадратне, щойно побілене свіжим вапном, з розквітлими помаранчами; підлога була вистелена тими самими кахлями, що й стіни. Чувся незмовкний плюскіт невидимої води, на карнизах стояли вазони з гвоздиками, під аркадами висіли клітки з екзотичними птахами. Найекзотичнішими видавалися троє круків, що сиділи в дуже великій клітці й, змахуючи крильми, насичували повітря в патіо гострими пахощами. Кілька псів, прив'язані на ланцюгах десь у домі, зняли несамовитий гавкіт, ошалівши від запаху чужинця, але жіночий окрик змусив їх замовкнути, і, наполохані владними нотками в тому голосі, з усіх закутків повискакували численні коти й поховалися в хащах квітів. А тоді раптом запала тиша, така прозора, що крізь шарудіння птахів та плюскіт води, яка падала на каміння, можна було розрізнити сумовиті зітхання моря.

Доктор Хувенал Урбіно аж здригнувся, непомильно відчувши близьку присутність Бога, і подумав, що така домівка, як ця, має бути невразлива для пошесті. Він рушив за Галою Пласідією коридором під арками, проминув віконце кімнати для шиття, де Флорентіно Аріса вперше побачив Ферміну Дасу, коли патіо ще було в руїнах, піднявся сходами з новісінького мармуру на третій поверх і зачекав, поки служниця оголосить про його візит, щоб увійти до спальні хворої. Але Гала Пласідія повернулася з такими словами:

— Сеньйорита кажуть, що вам не слід заходити, бо її тата немає вдома.

Отож докторові Хувеналові Урбіно довелося прийти сюди вдруге — о п'ятій вечора, як порадила йому служниця, — і Лоренсо Даса власноруч відчинив йому двері дому й провів його в спальню дочки. Весь час, поки тривав огляд, він сидів у затіненому кутку, схрестивши руки на грудях і марно силкуючись стишити своє шумне дихання. Важко сказати, хто більше ніяковів, — чи то лікар зі своєю цнотливою тактовністю, чи хвора зі своєю дівочою сором'язливістю, чиє тіло було прикрите тільки шовковою нічною сорочкою, — але обоє не дивились одне одному у вічі, тільки що він ставив запитання безвиразним голосом, а вона відповідала тремтячим, обоє залежні від чоловіка, що сидів поруч у сутіні. Наприкінці огляду доктор Хувенал Урбіно попросив хвору підвестись і сісти в ліжку й з витонченою обережністю опустив нічну сорочку до самої талії; неторкані горді перса з дитячими пипками сяйнули в сутіні алькову, наче спалах полум'я, перш ніж вона поквапно затулила їх схрещеними руками. Не дивлячись на неї, лікар незворушно розвів їй руки і прослухав груди, а потім і спину прямим способом, притуляючи вухо до тіла.

Доктор Хувенал Урбіно мав звичай розповідати, що не відчув ніякого хвилювання, коли вперше отак близько познайомився з жінкою, з якою йому судилося прожити до самої смерті. Він пригадував голубу сорочку з мереживними краями, гарячкові очі, довгі коси, розпущені на плечах, але був такий стурбований спалахом пошесті в старому колоніальному місті, що не звернув уваги на жодну ознаку її квітучої юності, а цілком зосередився на тому, щоб не пропустити жодного, найнепомітнішого симптому зараження. Ферміна Даса висловилася набагато ясніше: молодий лікар, про якого вона стільки чула у зв'язку з холерою, здався їй сухарем, неспроможним любити кого-небудь, окрім себе самого. Діагноз був такий: кишкова інфекція, занесена з харчами, — і за три дні домашнього лікування хвора цілком одужала. Діставши підтвердження, що дочка не заразилася холерою, Лоренсо Даса відчув невимовну полегкість. Він провів доктора Хувенала Урбіно до самої сходинки його екіпажу, заплатив золотою монетою за візит і хоча ціна здалася йому зависокою навіть для лікаря багатіїв, він попрощався з ним, удаючись до надмірних виявів вдячності. Приголомшений блиском аристократичного прізвища доктора Урбіно, Лоренсо Даса не тільки не приховував свого захвату, а й дав зрозуміти, що ладен на все, аби знову з ним зустрітися — і за менш формальних обставин.

Випадок можна було вважати вичерпаним. А проте у вівторок, на наступному тижні, некликаний і без жодного попередження доктор Хувенал Урбіно знову з'явився в домі Лоренсо Даси і вельми несвоєчасно — о третій пополудні.