Коли боги сміються - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А поміж рядами верстатів уже йшов директор фабрики й вів із собою якогось молодика, гарно вбраного, в накрохмаленій сорочці,— одно слово, "пана", за Джонниним поділом людей, а також "інспектора".

Молодик, ідучи, пильно придивлявся до хлопців. Біля декого він зупинявся й про щось питав. Тоді йому доводилось кричати щосили, і обличчя його кумедно кривилося і натуги. Меткі його очі постерегли біля Джонні верстат без робітника, однак він не сказав нічого. Упав йому в око й Джонні; молодик раптово зупинився, вхопив хлопця за руку вище ліктя, щоб відтягти трохи від машини, але ту ж мить скрикнув уражено й пустив Джоннину руку.

— Еге, худенький, — захихотів знепокоєно директор.

— Як скіпка, — відказав молодик. — А на ноги погляньте! У хлопця ж рахіт. Ще тільки в зародку, але рахіт безперечний. Якщо його кінець кінцем не задавить падучка, то лиш тому, що раніш доконають сухоти.

Джонні слухав, але нічого не розумів. Та й не лякали його майбутні лиха. Те лихо, що загрожувало йому в інспекторовій подобі, було ближче й страшніше.

— Ану, хлопче, кажи по правді,— нахилившись до нього, промовив чи радше прокричав йому в вухо інспектор. — Скільки тобі років?

— Чотирнадцять, — збрехав Джонні. Збрехав на всю силу своїх легенів, так голосно, що аж закашлявся сухим, гавкучим кашлем, вихаркуючи пилюку, яка набилась йому в легені від рана.

— З вигляду добрих шістнадцять, — озвався директор.

— Або шістдесят, — підшпигнув молодик.

— Він завше такий був.

— Відколи ж це? — хутко опитав інспектор.

— Та вже кілька років. Нітрохи не дорослішає.

— Чи просто не росте, сказав би я. І що, всі ці кілька років він у вас працює?

— Та час від часу. Але це ще до нового закону було, — квапливо додав директор.

— А цей верстат вільний? — спитав молодик, показавши на верстат поруч Джонниного, де шалено крутилися пів-намотані шпулі.

— Та здається, — директор, кивнувши рукою, підкликав наглядача й гукнув щось йому в вухо, теж показуючи на той верстат. — Вільний, — потвердив він інспекторові.

Обидва рушили далі, й Джонні знов узявся до роботи, радий, що якось минулося. Та одноногому хлопцеві не так пощастило. Гострозорий інспектор помітив його й витяг на комір з візка. Губи хлопцеві тремтіли, і весь його вигляд був такий, наче на нього впало тяжке й непоправне лихо. Наглядач скорчив таку сторопілу міну, ніби вперше зроду бачив його, а директор уражено насупився.

— Я його знаю, — сказав інспектор. — Йому лише дванадцять років. Я за цей рік уже з трьох фабрик його прогнав. Ваша буде четверта.

Він обернувся до хлопчака.

— Ти ж обіцяв мені, слово честі дав, що до школи ходитимеш!

Хлопець ударився в сльози.

— Ой пане інспекторе, ми ж такі бідні, в нас уже двоє малих померло…

— А чого це ти так бухикаєш? — спитав інспектор, мовби спіймав хлопця на якому злочині.

І хлоп'я відповіло, наче відмагаючись від провини:

— Та це я так, пане інспекторе, це нічого, це я просто застудивсь на тому тижні!

Врешті інспектор повів одноногого хлопця з цеху, а з ними вийшов і збентежений та сердитий директор. І знов потяглась одноманітна робота. Аж ось і нескінченно довгий день минув, проревів гудок кінчати зміну. Надворі вже запала темрява, коли Джонні виходив з фабричної брами. За цей час сонце встигло викотитись золотою стежкою на небо, залити світ благодатним теплом, скотитися вниз і сховатись на заході за кострубатою лінією дахів.

Лише на вечерю за столом збиралась уся родина й Джонні стикався з меншими братами та сестрами. Саме стикався — йому те справді здавалось за сутичку, бо ж він був дуже старий, а вони так прикро молоді. Його дратувала їхня надмірна, подиву гідна дитинність. Він не розумів її. Власне його дитинство лишилось надто далеко позаду. Джонні, наче дратливому старому дідові, докучала їхня дитиняча невгамовність, що видавалася йому дурістю, та й годі. Він мовчки супився над своєю вечерею, знаходячи втіху в думці, що й їм скоро доведеться йти працювати. Це вижене з них дурощі, зробить статечними й поважними, як він. Отак Джонні, як те й властиво людям, міряв увесь світ на свою мірку.

За столом мати на всякі лади, без кінця-краю тлумачила, що вона завжди пантрує, як ліпше, і тому Джонні, доївши вбогу вечерю, аж із полегкістю відсунув стільця й підвівся. Одну мить він вагався — лягати спати чи вийти ще на вулицю; врешті, таки подався надвір. Далеко він по пішов. Сів на ганку, підібгавши ноги, згорбив вузькі плечі й підпер голову долонями, лікті поставивши на коліна.

Він ні про що не думав. Він просто спочивав. Свідомість його, можна сказати, спала. Джоннині брати й сестри теж вибігли надвір і разом з чужими дітьми завелися галасливо гратись біля нього при світлі електричного ліхтаря на недалекому розі. Вони добре знали, що Джонні злий і оприскливий, але збиточна дитяча натура підбурювала їх подражнити його. Побравшись перед ним за руки і розгойдуючись у такт, вони виспівували йому в обличчя безглузді й лайливі приспівки. Він спершу відгарикувався лайкою, якої навчився від старших у цеху. А побачивши, що те не помагає, і згадавши про свою гідність, знову поринув у вперту мовчанку.

Менший його брат Віл, найстарший після нього — Білоні допіру пішов одинадцятий рік, — був заводієм у тих витівках. Джонні не дуже полюбляв брата. Джоннине життя було рано затруєне тим, що він весь час мусив чимсь жертвувати, чимсь поступатися задля Віла. І Джонні мав виразне відчуття, що брат дуже багато йому винен і що він невдячний. Ще в ті давні-давні часи, як Джонні сам мав би гратися, йому майже не лишалось на те часу, бо доводилось глядіти брата. Віл тоді був іще зовсім малий, а мати їхня так само, як і нині, день у день ходила на роботу до фабрики. Отож Джонні мусив заступати братові й тата, й маму.

Вілові ті жертви й поступки, видно, пішли на користь. Він був кремезненький, дужий хлопчисько, на зріст уже не менший за Джонні й, либонь, важчий. Здавалося, наче життєві соки з одного перелилися в тіло до другого. Та й по лише в тіло. Джонні був млявий, виснажений, завжди втомлений, зате меншого брата аж розпирав, аж вихлюпувався з нього надмір жвавості.

Приспівки-дражнилки лунали все гучніше. Ось Віл, пританцьовуючи, нахиливсь до брата й показав йому язиком. Нараз Джоннина ліва рука шарпнулася вперед і обхопила Віла за шию, а кощавий кулак тицьнув його просто в ніс. Хоч то було мізерне кулаченя, та било воно, видно, боляче, бо менший брат вереснув не своїм голосом. І всі діти теж злякано закричали, а Джоннина та Вілова сестра Дженні прожогом чкурнула до хати.

Джонні турнув брата від себе, закопав його, як скажений, носаком по ногах, тоді вхопив, повалив додолу, надушив і почав совати писком по землі. Аж ось надбігла мати й зчинила безсилу бурю матерніх жалощів та гніву.

— А чо' він до мене в'язне! — відрубав на її сваріння Джонні.— Не бачить, що я виморився?

— Я вже такий, як ти, завбільшки! — репетував Віл, тулячись до матері й розмазуючи по обличчі сльози, грязюку та кров. — Уже такий, як ти, а скоро буду більший! Тоді я тобі дам бубни, ось побачиш!

— То йшов би робити, як ти вже такий великий, — відрубав Джонні.— Ось чого тобі треба. Робити б ішов. Час би вже матері до якогось діла тебе притулити.

— Він же ще малий! — обурилась мати. — Ще ж зовсім дитина!

— Я менчий був, як став до роботи.

Джонні хотів був ще виливати своє уражене почуття справедливості, та нараз стулив рота, крутнувся і набурмосений рушив у дім — лягати спати. Двері до його комірчини стояли розчинені, щоб находило тепло з кухні. Роздягаючись напівпотемки, він чув, як мати розмовляє з сусідкою, що забігла до них. Мати плакала, і мову її переривало кволе шморгання.

— Не доберу я ума, що це з моїм Джонні діється, — долетіло до хлопця. — Ніколи він такий не був. Завше ж було покірливе, як ягнятко. Та він таки й є золотий хлопець, — заквапилась вона додати. — Роботящий, і працювати, таки правда, зарано пішов. Та хіба ж я винна. Я ж усе пантрую, як ліпше, ти сама знаєш.

З кухні знову почулося шморгання, а Джонні промурмотів сам до себе, заплющивши очі:

— Ще б пак не роботящий…

Другого ранку мати так само видерла його з обіймів сну. І знов убогий сніданок, і дорога в темряві, і бліде світання над дахами, і знову, відвернувшись від нього, Джонні ввійшов у фабричну браму. Настав ще один день із низки незліченних днів, зовсім однакових.

Все ж бували в Джонниному житті й відміни — тоді, як він переходив на іншу роботу або як йому траплялося захворіти. В шість років він був за няньку меншим братам і сестрам. У сім його віддали на фабрику — намотувати шпулі. У вісім він перейшов на іншу фабрику. Там робота його була навдивовижу легка. Він мав тільки сидіти з паличкою в руці та спрямовувати потік тканини, що лився повз нього. Той потік випливав із пащі машини, обтікав гарячий барабан і плив кудись далі. А Джонні весь час сидів на одному місці, під сліпучим газовим світильником, ніколи не бачивши денного світла, і сам робився ніби часткою машини.

Па тій роботі він був щасливий, попри парку духоту в цеху, бо ж, іще дитина, він умів мріяти, втікати з дійсності. Яких лишень чудовних снів не переснив він на яві, стежачи за нескінченною річкою тканини, що, паруючи, текла повз нього. Але одноманітна робота не спонукала ні рухатись, ні думати, і він мріяв щодалі менше, а розум його ставав млявий і дрімливий. Одначе він заробляв два долари на тиждень, а два долари якраз становили різницю між справжнім голодом і хронічним недоїданням.

Та в дев'ять років він ту роботу втратив, захворівши на кір. Видужавши, Джонні пішов працювати на гуту. Платня там була краща, й робота потребувала вправності. Платилося відрядно, і що дужче він наламував руку, то більше заробляв. Тут уже була якась спонука, і під тією спонукою Джонні зробився знаменитим робітником.

Робота була не яка й хитра — прив'язувати до пляшечок скляні затички. На поясі в Джонні висів жмут мотузочок. Пляшечки він брав між коліна, щоб працювати обома руками. Так він сидів, схилившись над своїми коліньми, згорбивши вузькі плечі й згнітивши огруддя, по десять годин щодня. На легені воно було не дуже корисно, зате його денний виробіток сягав трьох тисяч шестисот пляшечок.

Директор дуже ним пишався й показував його всім відвідувачам.