Коли закінчилася війна - Сторінка 4

Я перебрав у думці всіх своїх боннських знайомих, та серед них не було жодного лікаря чи священика; нарешті мені згадався один професор теології, якого я разом із своїм приятелем відвідав перед самою війною. У професора виникли якісь незгоди з Римом через індекс[8], і ми просто зайшли до нього, щоб висловити свої симпатії. Я вже не пам'ятав назви вулиці, але знав, як туди потрапити, й подався вниз Попельсдорфівською алеєю, тоді звернув ліворуч, ще раз ліворуч, упізнав будинок і зітхнув з полегкістю, прочитавши знайоме прізвище на дверях. Відчинив мені сам професор; він дуже постарів, схуд, згорбився й геть посивів.

Я сказав:

— Ви мене, певне, не пам'ятаєте, пане професоре. Я до вас заходив, як знялася ота баталія з Римом через індекс, можна з вами хвилинку поговорити?

Він засміявся, коли я сказав "баталія", і, дослухавши, мовив:

— Прошу.— Й повів мене до свого кабінету.

Я зауважив, що тут більше не пахне тютюном, а так усе було по-давньому: сила книжок, ящики з картотекою, фікуси. Я сказав, професорові, що чув, ніби телефони тепер є лише в лікарів та священиків, а мені конче треба зателефонувати дружині; він вислухав мене не перебиваючи (а це трапляється дуже рідко) й сказав, що хоч він і священик, та не належить до тих, хто має телефон.

— Розумієте,— скінчив він,— адже я не духівник.

— А може, ви, чого доброго, "вервольф"? — висловив я припущення й запропонував йому тютюну.

Він так глянув на тютюн, що в мене стислося серце; мене завжди бере жаль, коли я бачу, як старій людині доводиться відмовляти собі в тому, що їй до душі. Коли він натоптував люльку, руки в нього тремтіли, і не лише від старості. Коли ж він нарешті запалив її,— я не мав сірників і не міг йому зарадити,— то сказав мені, що телефони є не тільки в лікарів та священиків, а й по всіх оцих кафешантанах, які відкривають скрізь, де є солдати, і що мені треба спробувати щастя там; один такий кафешантан є тут недалечко, за рогом. Коли я на прощання сипнув йому на письмовий стіл ще трохи тютюну, він заплакав і крізь сльози спитав мене, чи я розумію, що роблю, і я відповів, що так, розумію і прошу його прийняти цей тютюн як запізнілу данину захоплення тією мужністю, яку він виявив тоді в змаганні з Римом. Я залюбки був би дав йому ще й брусок мила,— у мене за підкладкою шинелі зосталося ще п'ять чи шість брусків,— та побоявся, щоб у нього з радощів не розірвалося серце: він був такий старий і кволий.

Назва "кафешантан" була занадто вишукана для такого закладу, який я побачив за рогом, але це стурбувало мене куди менше, ніж англійський вартовий при вході. Він був ще молодий і суворо поглянув на мене, коли я зупинився біля нього. Він показав мені на табличку з написом: "Німцям вхід заборонено", та я заявив йому, що тут працює моя сестра, я, мовляв, щойно повернувся до улюбленої вітчизни, а ключ від домівки — в сестри. Він спитав, як моя сестра зветься, і я подумав, що найкраще буде назвати найбільш німецьке з усіх німецьких жіночих імен, і сказав:

— Гретхен.

— А,— мовив він,— це та білява.— І пропустив мене.

Я не описуватиму того, що побачив усередині, я переадресую читача до відповідної літератури "для панночок", до кіно й телебачення; я не описуватиму навіть Гретхен (дивись вище); важливо те, що Гретхен виявилась на диво кмітливою і відразу погодилася за певну винагороду — у вигляді бруска мила "Пальмолів" —з'єднати мене по міжміському телефону з будинком пастора в Кершенбаху (я сподівався, що таке містечко існує) і викликати на розмову ту, з котрою я одружився. Знявши трубку, Гретхен заговорила з кимсь вільною англійською мовою й пояснила мені, що її приятель спробує замовити службову розмову — так буде швидше. Поки ми чекали, я запропонував їй тютюну, але вона мала кращий; я хотів був наперед віддати їй обіцяний брусок мила, та вона відмовилась,— мовляв, не хоче й не візьме ніякої плати, а коли я почав наполягати, заплакала й призналася, що один її брат у полоні, а другого вбито, і я пожалів її, бо це не діло, щоб плакала така дівчина, як Гретхен; вона навіть призналася, що й сама католичка, та якраз коли хотіла була витягти з шухляди свою конфірмаційну фотографію, задзвонив телефон, і Гретхен узяла трубку й сказала:

— Пане пасторе...

Але я вже почув, що говорив не чоловічий голос.

— Хвилиночку,— мовила Гретхен і простягла мені трубку.

Я був такий схвильований, що не втримав трубки, вона справді випала в мене з рук, на щастя, просто на коліна Гретхен; дівчина взяла її, піднесла мені до вуха, і я сказав:

— Алло... це ти?

— Так,— сказала вона,— а ти... де ти?

— Яв Бонні,— відповів я,— війна скінчилася... для мене.

— Господи,— сказала вона,— я не можу повірити. Це неправда.

— Ні, правда,— сказав я,— правда. Ти тоді одержала мою листівку ?

— Ні,— сказала вона,— яку листівку?

— Коли я попав у полон, нам дозволили написати додому листівку.

— Ні,— сказала вона,— я вже вісім місяців нічого про тебе не знаю.

— Ці свині,— сказав я,— ці прокляті свині... Ох, скажи мені ще тільки, де цей Кершенбах.

— Я...— Вона так плакала, що вже не могла говорити, я чув, як вона хлипала й ковтала сльози, поки нарешті прошепотіла: —...на вокзалі в Бонні... я приїду по тебе.

Потім я вже не чув її, незнайомий голос сказав щось по-англійському, змісту я не зрозумів.

Гретхен піднесла трубку собі до вуха, якусь мить послухала, похитала головою й знов поклала. Я подивився на неї і зрозумів, що вже не можу пропонувати їй мило. Не міг я й сказати "дякую", це слово здалося мені безглуздим. Я безпорадно розвів руками й вийшов.

Я йшов на вокзал, і в мене у вухах бринів жіночий голос, у якому ніколи не лунав заклик до шлюбу.

[1] Головний герой однойменної драми Генріха Клейста.