Коля пише Олі, Оля пише Колі - Сторінка 6

Може, всім буде цікаво… От згадала про них про усіх, про нашого Фелікса згадала — і розстроїлася трохи. Нудьгую я, Колю. І листа тобі довгого пишу тому, що здається, ніби з усіма нашими розмовляю.

Про помилку і моє випробування подумай як слід. Це дуже важливо!

В останньому листі ти знову забув, що у мене є ім'я:

Оля.

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Сьогодні до нас у клас прибіг Фелікс і просто не заговорив, а закричав: "Ура! Ура!" Ще ніхто не знав, у чому справа, але всі теж закричали про всяк випадок: "Ур-ра!"

Фелікс говорить: "Вітаю вас! Ви недарма влітку придумували різні імена для нашого міста. Я їх усі переписав і послав просто у міськраду. Звідти ще вище переслали. І ось нашому місту дали нове ім'я… Знаєте яке? Крилате! Місто Крилате! Завтра в газеті буде надруковано". Всі почали галасувати від щастя, стрибати по партах. Левко Звонцов вигукнув: "От бачите, як я добре це придумав!"

І тут уже не пам'ятаю, хто саме… здається, я… сказав йому: "Це не ти придумав, це Оля придумала!" — "Але ж дискусію я організував, — почав сперечатися Левко. — Якби не було дискусії, то й Оля б нічого не придумувала!"

Так, між іншим… Зовсім забув. Якщо для тебе це так важливо, я можу виконати твоє завдання.

Коля

Оля пише Колі

Я цілий день перечитую, Колю, твого листа. Він дуже-дуже хороший… З найпершого рядка! Нарешті ти згадав моє ім'я і написав: "Здрастуй, Олю!" Спасибі тобі за це.

Та найголовніше — це нове ім'я нашого міста! Невже так і назвали — Крилате?! Як же тепер, цікаво, називатимуть усіх нас? "Діти Крилатого"! Або "крилаті діти"? А може, просто: "крилатики"? Звучить непогано.

Може, й тобі приємно довідуватися про мої новини? Давай так і будемо: ти розкажеш мені, я — тобі…

А про моє завдання і сюрприз забудемо. Ти пишеш: "Якщо для тебе це так важливо…" Не треба, Колю. Вишли посилку назад. Вважатимемо, що вона не знайшла адресата. А я завтра чи післязавтра доручу свою важливу справу комусь іншому. Подумаю, виберу когось надійнішого і напишу йому листа. Час не жде!

Оля

ТЕЛЕГРАМА

Нікому не пиши. Все виконаю.

Коля

Оля пише Колі

Добрий день, Колю!

Біля нашого старого заповітного дуба, коли, пам'ятаєш, дуже жарко палало вогнище, ніхто не доручав нам посилати одне одному телеграми. Отже ти, можна сказати, навіть перестарався.

Але телеграма твоя прийшла вчасно — в той самий день, коли я вже збиралася доручити свою важливу справу комусь іншому. Сиділа на уроці й шепотіла собі під ніс імена всіх наших хлопців і дівчат — просто по алфавіту, як викликала до дошки наша вчителька літератури. Виявилося, що я всі тридцять дев'ять прізвищ знаю напам'ять, по порядку, як вони в класному журналі записані. І, називаючи пошепки прізвище, я одразу згадувала й обличчя, і характер, і улюблені слова, і навіть ходу…

Майже всі мені здаються звідси, здалеку, дуже хорошими, благородними, а погане кудись вивітрюється з пам'яті, ніби його й не було.

Навіть ти, Колю, уявляєшся мені звідси справжнім ангелом. А надто у порівнянні з Володею Артамоновим, з яким я сиджу за партою. Він раніше один сидів. Мене поряд із ним, на вільне місце, і посадили. Він мені на першому ж уроці записку написав: "Краще відмовся зі мною сидіти. Бо гірше буде! Попереду теж вільне місце є. Катай туди!"

Я б могла пересісти, але з принципу залишилася. А він на кожному уроці пише: "Катай, катай звідси! Бо гірше буде!"" Багато хто його боїться. "Не зв'язуйся!" — кажуть. А я ж з ним і не зв'язуюся, це він сам зв'язується. Побачимо ще, хто переможе. "Я, — каже, — з першого класу завжди один за партою сиджу. У мене парта люкс! Її так у класі й називають. Або: "персональна парта". Я тебе тут прописувати не збираюся. Тож катай звідси!" І неодмінно своє улюблене "Бо гірше буде!" додасть.

Подумай, Колю: чому він має один сидіти, коли всі сидять по двоє? Це ж несправедливо! І я не поступлюся! Нехай хоч міну під мене підкладає — не поступлюся!

Я тільки-но зі школи прийшла, а там з цим самим Артамоновим посварилася і ніяк не можу заспокоїтися. Багато хто перед ним тремтить. Але ж повинні бути й сміливі хлопці в цьому шостому класі "В". Батьки у них рибалки, капітани… І самі від народження біля моря живуть. Чудасія: Артамонова злякалися!

Але ж я не це хотіла тобі написати. Я мала дати тобі своє важливе завдання. І дуже терміново, бо моя мама, яка поки що там, у нас, точніше, у вас (ніяк не можу звикнути!), у місті Крилатому, через десять днів також поїде услід за нами. Лист до тебе добиратиметься днів із п'ять, тож часу у тебе майже не залишиться. Ти, певно, поки що нічого не можеш зрозуміти, так? До чого тут моя мама і її від'їзд?..

У наступному листі все поясню. А зараз дуже стомилася. До побачення!

Оля

Оля пише Колі

Здрастуй, Колю!

Зараз тобі докладно все розтлумачу.

Мама моя затрималася в Крилатому (ех, здорово звучить!), бо ще не довела у себе в лікарні до повного одужання, до виписки тобто, п'ятьох своїх давніх хворих. Через десять днів вони виписуються, і тоді мама приїде сюди.

Вона поїде з вашого міста, а дві наші чудові кімнати на першому поверсі у будинку будівельників, де ми жили уп'ятьох (ще з татом, моєю сестричкою і бабусею), залишаться. Ти знаєш, як важко поки що у нас у Крилатому з квартирами, — ці кімнати одразу ж займуть. І ось що важливо, Колю, дуже важливо (запам'ятай це!), хто туди до нас в'їде! Ти повинен зробити так, щоб в'їхала наша шкільна гардеробниця Ганна Іллівна — ну, та, котра взимку кожного з нас попереджала: "Застебнися краще! Шапку на вуха натягни!" А якщо у когось вішалка на пальті обірветься, то сяде за своєю перегородкою і пришиє.

Я давно вже помітила, що вона як прийде з роботи, то з своїми доньками-двійнятками, дівчатками років п'яти, до темна у нас у дворі гуляє. Я якось запитала її про це. "Хіба, — кажу, — вони в дитячому садку за день не нагулялися?" Вона мені почала пояснювати, що свіже повітря дівчаткам дуже корисне. А я по голосу її відчула, що повітря тут ні до чого. Почала я тоді сусідок потихеньку розпитувати, і вони мені розказали, теж крадькома, щоб Ганна Іллівна не чула, що її сім'я в одній кімнаті живе. Та ще й біля кухні… А їх же п'ятеро, уявляєш собі!

У неї ще, виявляється, доросла дочка є, — в нашій школі в десятому класі вчиться. І чоловік Ганни Іллівни заочно якісь екзамени здає. Так от, щоб двійнята їм не заважали, вона, не відпочивши навіть після роботи, на подвір'ї тиняється. І взимку з ними до темна гуляє. Вони бігають, їм тепло, а вона руками по боках б'є, на одному місці стрибає, а додому не йде: нехай ті двоє у тиші працюють! І ті, звісно, не винуваті. І ніхто, мабуть, не винен, бо місто наше ще зовсім молоде, не оббудувалося, але Ганні Іллівні від цього, по-моєму, не легше.

Я багато разів її дівчаток до себе забирала, щоб вона додому піднятися могла (вони в нашому з тобою під'їзді на п'ятому поверсі живуть) і відпочила б хоч трохи. А коли довідалася, що батька в Заполяр'я відряджають, то одразу вирішила, що в наші кімнати повинна переїхати Ганна Іллівна зі всією своєю сім'єю.

Вони самі такі люди, які ніколи за себе не проситимуть і ніяких папірців збирати не будуть. Їм здається, що коли по закону належить, то про них і без нагадувань пам'ятатимуть. Тільки інколи ніхто й не згадує, а вони мовчать… Але тут уже наш "Загін Справедливих" утрутився. Всі довідки за них зібрали, я в житлово-комунальний відділ разів п'ять бігала. Всім уже довела, всі співчували Ганні Іллівні й навіть погодилися вже виписати ордер. Але тут Єрьомкіни дибки стали.

Це наші колишні сусіди, чоловік і дружина. Ти знаєш: вони між рамами свого вікна залізні грати спорудили й часто крізь них, мов із тюрми, на подвір'я виглядають. Ви їм якось у вікно м'ячем улучили, коли ще гратів не було, то вони цей м'яч у відділення міліції віднесли, звідти він до нас у "Загін Справедливих" (для вжиття заходів!) потрапив, а від нас знову у двір повернувся… Тепер згадав?

Я Єрьомкіним також про всі біди Ганни Іллівни багато разів розповідала, навіть додавала дещо для більшого враження. Проте є, як я помітила, такі люди: їм про чужу біду говориш, а вони в цю мить лише про себе, про свої справи думають. І навіть раді, що нещастя з кимось іншим трапилось, а їх стороною обійшло. Розкажи їм, що десь землетрус, а вони думатимуть: "Як добре, що поблизу від нас немає ні гір, ні вулканів і земля під ногами не хитається!.." Розкажи, що людина померла, вони навіть прізвища не запитають, а перш за все поцікавляться: "Від чого?" І скажуть одне одному: "От бачиш, треба до лікаря піти перевіритися!"

Я Єрьомкіним про Ганну Іллівну розповідала, а вони тим часом (по обличчях їхніх бачила!) думали лише про одне: "Як добре, що у нас на двох велика кімната — висока, світла й не біля кухні!" Ну, а коли вони почули, що ми хочемо Ганну Іллівну вселити до них у квартиру, одразу ж про справедливість заговорили. Не по закону, мовляв, і несправедливо, щоб у хорошу квартиру будинку будівельників в'їжджали люди, які на будівництві не працюють. Єрьомкіни всі закони напам'ять знають, та тільки, я помітила, завжди так виходить, що закони зобов'язані спрацьовувати на їхню користь, і справедливість вони якось завжди до своїх інтересів умудряються прилаштовувати.

Вони заходилися всюди заяви строчити, і виходило, ніби вони про права будівельників дбають. А насправді просто не хочуть, щоб одразу троє дітей в'їжджали у квартиру. Тобто старша дочка Ганни Іллівни вже доросла, школу закінчує, а двійнята їх дуже перелякали.

Адже вони і з подвір'я дитячі голоси спокійно слухати не можуть, їх аж пересмикує: "Спокою немає! Відпочити неможливо!.."

Одного разу почула я, як Єрьомкіна казала своєму чоловікові:

"Коли цей крик здалеку долинає, то й так хоч на край світу тікай. А тут він буде під самим вухом. До того ж, зваж, вони двійнята і, значить, репетуватимуть водночас у два голоси!"

Я могла б, звичайно, відповісти їй, що дуже добре знаю цих двійнят, що вони ніколи не кричать у два голоси й взагалі ніяк не кричать, бо вони зовсім не збалувані дівчатка. Але з Єрьомкіними розмовляти марно, і я вирішила їх перехитрити. Перед самим моїм від'їздом ми листа від імені "Загону Справедливих" до будинкоуправління написали, і всі поставили свої підписи: мовляв, ми діти будівельників, а Ганна Іллівна працює в нашій школі — значить, і вона має до будівництва найпряміше відношення.