Комета прилітає - Сторінка 4

- Туве Янссон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нелегко доводиться тому, хто прагне володіти речами, мати їх, носити за собою. Я лише милуюся ними, а коли подаюся в мандри, вони залишаються у моїй пам’яті. Замість тягати важкі тлумаки з маєтками, я насолоджуюся мандрівкою.

– Я міг нести їх у наплічнику, – понуро бубонів Чмих. – Однак дивитися на коштовності – це одне, а відчувати їх на дотик і знати, що вони твої, – зовсім інше.

Чмих звівся на ноги і голосно висякав носа. Над ущелиною западала темрява, мовчазні й трохи засмучені, друзі поверталися назад.

З Нюхмумриком подорож стала набагато веселішою. Він виводив на губній гармонії пісеньки, яких вони ніколи раніше не чули, навчив їх грати у покер і рибалити вудкою. Розповідав неймовірні, шалені історії. Навіть річка звеселіла, поплинула собі прудкіше, час від часу кружляючи в круговертях. Русло її звузилося, а Самотні Гори підступили ближче. Вершини тонули у хмарах, що й далі важкою ковдрою нависали над землею. Та жодної обсерваторії на видноколі.

– Розкажи щось, – попросив Чмих. – Але ні слова про комети. Про щось гарне…

Нюхмумрик сидів при стерні.

– Хочете почути про гору, яка вивергає вогонь?

Мумі-троль і Нюхмумрик поважно кивнули на знак згоди.

Нюхмумрик натоптав свою люльку, припалив і почав розповідь:

– Ось як воно було. Якось потрапив я в одну місцевість, де замість ґрунту усе навколо вкривала суцільна лава. Під лавою день і ніч щось ворушилося. То земля спала під нею і вовтузилася уві сні. Брили лави лежали довкола, накидані впереміш, у повітря здіймалися гарячі випари, від чого все навколо набирало якихось незвичайних і нереальних обрисів. Прибув я туди десь під вечір, був дуже втомлений, тож мені забаглося чаю. Приготувати його було неважко – достатньо наповнити каструлю окропом з будь-якого гарячого джерела.

– І ти не обпік лапи? – запитав Мумі-троль.

– У мене були ходулі. На ходулях можна переступати через будь-які брили та розколини. Щоправда, треба пильнувати, аби не застрягнути у тріщині. Отож я напився чаю у найпрохолоднішому місці, яке зміг віднайти. Усе там бухтіло та парувало, і – жодної живої істоти чи зеленої травинки навкруги. Раптом земля під лавою прокинулася з дрімоти. Переді мною з глухим гуркотом розчахнувся кратер, з якого бухнуло червоне полум’я і хмаровище попелу.

– Вогненна гора! – скрикнув Чмих. – А що було далі?!

– Я стояв і дивився, – вів далі Нюхмумрик. – Неповторне видовище! Я бачив незлічених вогняних духів, які роєм виприскували з надр землі і літали довкола, немов іскри. За деякий час кіптява і спека стали нестерпними, і я подався геть. Унизу, під горою, протікав потічок, я ліг на живіт, щоб напитися. Вода була, звісно, теплою, але не окропом. Саме тієї миті до підніжжя гори занесло одного з отих крихітних вогняних духів, він упав у воду і вже майже зовсім погас, лише голова жевріла, а решта – шипіло і шкварчало. Він з останніх сил благав мене про допомогу.

– Ти його порятував? – знову урвав розповідь Чмих.

– Аякже, я ж нічого не мав супроти нього, – сказав Нюхмумрик. – Щоправда, попікся. Отож, дух, опинившись на сухому, знову запалахкотів. Ясна річ, він зрадів і, перш ніж відлетіти, зробив мені подарунок.

– Що? – не стримався Чмих.

– Пляшку сонячної оливи надр. Вогняні духи натираються нею перед тим, як податися до ядра землі.

– То тобі не страшне жодне полум’я, коли ти натрешся оливою? – у Чмиха мало очі не повилазили від захвату.

– Звичайно.

– І ти щойно тепер про це кажеш? – вигукнув Мумі-троль. – Ми порятовані! Як прилетить комета, досить лише…

– Але в мене майже нічого не лишилося, – засмучено зізнався Нюхмумрик. – Розумієте, я рятував речі з пожежі, коли горів дім. Я ж не знав… На дні пляшки зосталася хіба краплина…

– На маленьке звірятко, таке, скажімо, як я, вистачить? – поцікавився Чмих.

Нюхмумрик глипнув на нього.

– Можливо… Але на хвіст забракне… Згорить, доведеться з цим змиритися.

– Ага, – буркнув Чмих. – Хай тоді усе йде з димом… Може, хоч на маленьке кошеня вистачить?

Але Нюхмумрик його вже не слухав.

Він випростався і тривожно принюхався.

– Річка, – озвався за хвилю. – Щось помічаєте?

– Вона зазвучала по-іншому, – потвердив Мумі-троль.

І справді, річка шуміла і клекотіла, довкіл вирували круговерті, зовсім не такі маленькі, як перше.

– Згорніть вітрило! – скомандував Нюхмумрик.

Течія стала дуже швидкою. Пліт рвонув уперед, немов істота, яка довго подорожувала світами і раптом відчула близькість домівки. Береги поступово сходилися докупи, гірські кряжі по обидва боки пнулися вгору, усе вищі й крутіші.

– По-моєму, мені хочеться опинитися на суходолі, – пробурмотів Чмих.

– Ми не можемо зараз пристати до берега, – сказав Нюхмумрик. – Доведеться покластися на волю ріки, доки вона вгамується.

Але ріка й не думала вгамовуватися. Береги ще тісніше зійшлися докупи, втиснувши бурхливі хвилі у вузьке русло. Вони опинилися посеред Самотніх Гір. Пліт, кружляючи, несло глибокою ущелиною, а смужка неба угорі ставала все меншою. Десь у горах грізно гуркотіло.

Мумі-троль крадькома зиркнув на Нюхмумрика, чи не страшно тому. Мумрик тримав у роті свою незмінну люльку, але вона давно погасла. Чорні, зрошені водою прямовисні скелі пролітали повз них, гуркіт набирав сили, пліт хитнувся і раптом злетів у повітря…

– Тримайтеся щосили! Ми летимо вниз! – закричав Нюхмумрик.

Мить – і лише клекіт білого шумовиння та рокотання ріки.

Ніхто не почув розпачливого крику Нюхмумрика.

Маленький пліт затріщав, а коли водоспад залишився позаду, знову випростався. Далі вони випливли у пітьму.

– Чому так темно? – заскімлив Чмих.

Ніхто йому не відповів.

Навколо стало зовсім чорно, лише біло-зелено мерехтіли на гребенях хвиль баранці. Скелясті стіни стулилися над ними склепінням, безпорадний пліт далі несло, обертаючи у круговертях. Інколи він налітав на стіни і кружляв колом. Гуркіт водоспаду потроху слабнув, і врешті лише темрява та повна тиша огорнули мандрівників.

– Ви ще тут? – тремтячи усім тілом, пискнув Чмих.

– Я, гадаю, ще тут, – почувся голос Мумі-троля. – Ото буде що розповісти Мамі!

Раптом спалахнула вузенька смужка світла – Нюхмумрик знайшов ліхтарика. Промінь лякливо затріпотів на чорній воді та вогких кам’яних стінах.

– Здається, русло стає вужчим, – тоненьким голоском озвався Мумі-троль. – А ти що скажеш? Вужчає?

– Може, хіба трішки, – визнав Нюхмумрик, намагаючись зберігати спокій. Однак йому це не вдалося. Щось знову хряснуло, і на пліт упала верхівка щогли.

– Щоглу треба скинути за борт! Допоможіть мені! – гукнув Нюхмумрик. – Покваптеся!

Щогла шубовснула у воду і зникла. Друзі завмерли, тісно притулившись один до одного. Зненацька Чмих відчув, як щось торкнулося його вух.

– Мої вуха! – зойкнув він. – Мої вуха черкають стелю!

Він упав на живіт і затулив носа лапами. У ту мить пліт шарпнувся й зупинився.

– Не рухайтеся! – порадив Нюхмумрик.

Слабке сіре світло наповнило тунель під скелястим склепінням, принаймні вони змогли бачити свої маленькі налякані мордочки. Нюхмумрик присвітив ліхтариком у воду.

– Це щогла, – мовив він. – Вона лягла упоперек, ми зачепилися за неї. А тепер погляньте, від чого це нас порятувало!

Мумі-троль і Чмих схилилися до плеса. Чорна лискуча вода стрімко котилася повз них, жахно булькаючи і зникаючи у бездонному проваллі!

– Мені вже досить і вас, і вашої подорожі, і ваших комет – усього досить! – заголосив маленький Чмих і розридався. – Хіба я не казав, що ризик – ваша власна справа?! Хіба я не казав, що хочу на суходіл?! Такі крихітні звірята, як я….

– Послухай! – урвав його голосіння Нюхмумрик. – Я знаю, що всі пригодницькі історії мають щасливий кінець. Глянь угору!

Чмих обтер лапками носа і підвів голову. Він побачив над собою вертикальну тріщину в скелі, а далеко вгорі смужку сірого неба.

– То й що з того? – хлипнув він. – Я ж не муха! А навіть якби був мухою, це теж нічого не змінило би. Мені паморочиться в голові ще з того часу, як я у дитинстві захворів на запалення вушок.

Чмих знову заплакав.

Тоді Нюхмумрик витягнув свою губну гармонію і заграв. Пісня була про пригоди, розвагами в яких і не пахло, а у приспіві йшлося про неодмінний несподіваний порятунок. Потроху Чмих заспокоївся, повтирав свої вуса від сліз.

Пісня тим часом злетіла вгору, до смужки неба у скелях, розбудила відлуння, ще одне і ще, аж врешті розбудила Гемуля, який, сидячи, куняв біля свого сачка для метеликів.

– Що це таке? – зачудувався Гемуль і роззирнувся навколо.

Глянув на небо, зазирнув у сачок, відкрутив покришку баночки з жуками і теж зазирнув досередини.

– Галас, – мовив він сам до себе. – Щось, без сумніву, спричиняє галас. (Музичного слуху він був цілком позбавлений).

Зрештою Гемуль взяв своє збільшувальне скло і заходився шукати у траві. Він нишпорив, прислухався і принюхувався, аж доки натрапив на глибоку тріщину у землі. Звідти долинав отой жахливий галас.

– Напевно, якісь дуже незвичайні комахи, – буркнув собі під ніс Гемуль. – Безсумнівно, рідкісні, а може, навіть ще невідомі науці!

Думка страшенно схвилювала Гемуля, він встромив у щілину свого великого носа, щоб ліпше бачити.

– Дивіться! Гемуль! – вигукнув Мумі-троль.

– Врятуй нас! Врятуй нас! – ридав Чмих.

– Вони геть знетямлені, – пробурмотів Гемуль, запихаючи у щілину сачок.

Сачок дуже обважнів, коли Гемуль витягав його. Він тягнув і підважував його, а витягнувши, захотів роздивитися свій улов.

– Дуже дивно, – мовив Гемуль, витрушуючи з сачка Мумі-троля, Нюхмумрика, Чмиха, намет і два наплічники.

– Страшенно дякуємо! – тішився Мумі-троль. – Ти врятував нас в останню хвилину!

– Я вас врятував? – здивувався Гемуль. – Не мав такого наміру! Мене цікавлять тільки рідкісні комахи, які зчинили там, унизу, галас. (Гемулі зазвичай тугодуми, однак дуже лагідні, якщо їх не сердити).

– Це Самотні Гори? – запитав Чмих.

– Не знаю, – відповів Гемуль. – Але тут водиться багато цікавих нічних метеликів.

– Так, це Самотні Гори, – ствердив Нюхмумрик.

Навколо них здіймалися могутні гірські хребти, тоскно пустельні і сірі. Було дуже тихо й прохолодно.

– А де ж Обсерваторія? – не вгавав Чмих.

– Не маю жодного уявлення, – Гемуль починав сердитися. – А що вам відомо про нічних метеликів? Оце я хотів би знати.

– Нас цікавлять лише комети, – сказав Чмих.

– Вони рідкісні? – у голосі Гемуля почулося зацікавлення.

– Можна й так сказати, – потвердив Нюхмумрик. – З’являються приблизно раз на століття.

– Нечувано! – зрадів Гемуль. – Таку варто спіймати.