Конрад, або Дитина з бляшанки - Сторінка 5

- Крістіне Нестлінгер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Поки вода закипіла, вона закінчила розповідь, але навіть як та вода вже вся перейшла через торбинку з кавою, пан Егон іще не повірив її словам. Переконала вона його аж тоді, коли показала порожню бляшанку, порожній пакуночок з-під живильного розчину, документи й листа.

— Яка прикра історія, — мовив пан Егон. — Страшенно прикра!

Пані Бартолотті кивнула головою. Її гість пильно дивився на чорні блискучі носаки своїх лакованих черевиків.

— Ви всі тут? — почувся у вітальні голос із телевізора.

— Та-ак, — нерішуче мовив Конрад, і щонайменше сто дитячих голосів із студії телебачення гукнуло: — Та-ак!

Пан Егон і далі не зводив очей зі своїх черевиків.

— Скажи ж бо щось, Егончику, — попросила пані Бартолотті.

— Відішли його назад, — тихо мовив пан Егон.

— Як тобі не соромно! — сказала пані Бартолотті ще тихіше, схопила його за руку, стягла з крісла й повела через кухню й передпокій до дверей вітальні. — Глянь, — прошепотіла вона.

Пан Егон зазирнув до вітальні й побачив на екрані пластмасового крокодила з зеленою лускою, червоними блискучими очима і синім хвостом, що підкрадався до невинного, безтурботного хлопчика в червоній шапочці. Хлопчик мав дерев'яну голову.

А на стільці перед телевізором пан Егон побачив Конрада в блакитній шапочці з золотим дзвоником. Очі в нього були широко розплющені, рот розтулений, вуха червоні, мов буряк, русяве волосся, що вибилося з-під шапочки, розкуйовджене, а вказівний палець правої руки притиснутий до кінчика носа. Надзвичайно вродлива, мила, беззахисна дитина.

— Ну? — запитала пані Бартолотті.

— Ні, — промурмотів пан Егон і скрушно похитав головою, — цього хлопчика не можна відсилати назад!

— Отож-бо! — мовила пані Бартолотті.

На екрані хлопчик з дерев'яною головою в червоній шапочці, що виявився не таким безтурботним, саме вбив пластмасового крокодила, і сто дітей на телестудії заверещали, як мавпи. Конрад відвів пальця від носа і сказав:

— Бідний крокодиле, біднесенький, як мені тебе шкода!

Потім підвівся й вимкнув телевізор. Ще не встиг крокодил випростати всі чотири лапи, як зображення зникло.

— Тобі таке не подобається? — запитав Пан Егон. (Він у дитинстві теж не любив таких вистав.)

— Треба мати співчуття до тварин! — відповів Конрад.

— Але ж це крокодил, Конраде! — вигукнула пані Бартолотті. — Крокодил — погана тварина, він їсть людей з усіма кісточками й тельбухами!

— Цей крокодил у телевізорі хотів лише спати, — заперечив Конрад. — А той у червоній шапці збудив його, бо репетував на все горло.

— Але ж крокодил підступно підійшов іззаду! — вигукнула пані Бартолотті. (Вона в дитинстві дуже любила такі вистави.)

— По-моєму, тварини не знають, що означає підступно підійти ззаду, — мовив Конрад.

— Так, але… — промурмотіла пані Бартолотті.

— По місцевості, де живуть хижі звірі, той у червоній шапці взагалі повинен їздити тільки в закритій машині, — сказав Конрад. — Так набагато безпечніше і для крокодила, і для нього самого.

— Так, але… — знов промурмотіла пані Бартолотті.

— Ніяких "але"! — вигукнув пан Егон, і в голосі його забриніла бурхлива радість. — Ніякісіньких "але"! Хлопець правду каже! Взагалі він, як на свій вік, надзвичайно розумний!

Пан Егон дивився на Конрада з величезною прихильністю. Раніше він ніколи не дивився на дітей з величезною прихильністю; не дивився навіть просто з прихильністю.

Та прихильність переросла в захват, коли хлопчик запитав:

— Скажіть, будь ласка, чи не пора вже йти спати?

— Ти стомився? — запитала пані Бартолотті.

— Справа не в тому, — відповів Конрад. — Діти рідко бувають стомлені, коли їм пора спати.

Про те, коли дітям пора спати, пані Бартолотті знала так само погано, як і про те, коли їм можна їсти морозиво. Вона лише пам'ятала, як дитиною голосила, мов несамовита, коли її відсилали спати, а потім ще довго хлипала в ліжку. Тому сказала Конрадові:

— Сиди, скільки тобі заманеться. Ти сам помітиш, коли захочеш спати! — На цьому слові пані Бартолотті згадала, що дитяче ліжко, яке вона купила, ще не привезли, й додала: — З тобою все ясно. Ти підеш спати, як привезуть ліжко.

І Конрад погодився на це.

Конрадові й досі ще не хотілося по-справжньому їсти.

— Може, з'їси цукерок? — запитала пані Бартолотті.

— Солодощі ввечері, перед сном, дуже-дуже шкідливі, — відповів він.

Та пані Бартолотті однаково простягла йому до рота шоколадний цукерок із малиновою начинкою і мигдалем. Вона тримала його в Конрада перед губами доти, доки той розтулив їх, тоді швидко засунула цукерок йому в рот.

— Ти, Берточко, нічого не тямиш! — дорікнув їй пан Егон. — Хлопчик розумніший за тебе, знає, якої шкоди солодощі завдають зубам. Радій, що маєш таку дитину!

Пані Бартолотті промимрила щось схоже на "дурниці". Вона пильно вдивлялася в Конрадове обличчя, хотіла не пропустити тієї миті, коли воно засяє з утіхи, — адже цукерок був на диво смачний. Проте обличчя в хлопця не засяяло, а, навпаки, посмутнішало. Він доїв цукерок і сказав:

— Дякую, цукерок смачний, але мені тяжко.

— Пусте, — засміялася пані Бартолотті. — Від одного маленького цукерка не буває тяжко в животі. Щоб було тяжко, треба з'їсти їх цілу торбинку!

Конрад похитав головою і пояснив, що йому від цукерка тяжко не в животі, а на душі, оскільки їсти цукерки перед сном заборонено. Йому, сказав він, завжди тяжко від того, що заборонене. Це в нього закладено. Він сумно сказав, що досі завжди пишався, коли після порушення заборони йому було тяжко, бо це один із найважливіших навчальних предметів, які вони проходять у відділі остаточної обробки.

— Це зветься "почуттям провини", — пояснив Конрад, — і готові вже діти, які цього не засвоїли, взагалі не виходять з фабрики.

Сказавши це, він злякано замовк, бо не мав права говорити про фабрику, якщо на те не було пекучої потреби.

— Який жах! — промурмотіла пані Бартолотті.

Зате пан Егон вигукнув:

— Такого чудового хлопця я зроду не бачив! Якби всі діти були такі, я б давно завів собі сина чи дочку! Такий вихований, ласкавий, ґречний, чемний семирічний хлопчик — просто скарб!

— Егончику, ти дурний, — мовила пані Бартолотті.

Та пан Егон не слухав її, він захоплено розводився про Конрадові чесноти.

Пан Егон говорив ще довго, не замовк навіть тоді, коли нарешті привезли дитяче ліжко. Говорив, поки пані Бартолотті натягала пошивку на подушку, поки вона застеляла матрац простиралом, говорив, поки вона вбирала в пішву найкращу і найм'якшу свою ковдру. Говорив увесь час про те саме: що така чудова, вихована, слухняна дитина, як Конрад, — величезна рідкість і що така дитина потребує догляду, особливого догляду, якого їй не може дати пані Бартолотті.

Пані Бартолотті кивала головою, бо, підбиваючи подушку й стелячи постіль, не дуже прислухалася до його слів. Та коли вона вловила в тій довгій промові тричі вимовлене через короткі проміжки слово "батько", то перестала кивати головою. Вона гукнула йому:

— Хвилинку, Егончику!

Тоді затягла ліжко до спальні, повернулася, сіла навпроти пана Егона в крісло-гойдалку і запитала:

— Скажи мені, Егончику, що ти торочив про батька?

— Хлопчикові конче потрібен батько, — відповів пан Егон.

— В нього ж він є! — вигукнула пані Бартолотті. — Про це написано в метриці! Його батько — Конрад Август Бартолотті!

— Якщо Конрад Август Бартолотті його батько, — заперечив пан Егон, і на лобі в нього пролягли чотири глибокі зморшки, — то хай негайно повертається й бере на себе виховання цієї чудової дитини! Це ж його обов'язок.

Почувши таке, пані Бартолотті розлютилася.

— Мені не треба ніякого Конрада Августа Бартолотті! — закричала вона. — Я колись послала його до бісової матері, і туди йому й дорога, хай там сидить!

— Коли так, то його повинен хтось замінити, і я… — почав пан Егон, але не докінчив, бо на порозі з'явився голенький Конрад і запитав, де він міг би помитися і чи є в хаті для нього зубна щітка.

Зубної щітки для Конрада в хаті не було.

Але пані Бартолотті, зітхнувши, принаймні вирішила витягти з умивальника джинси й пуловер, щоб хлопчик мав де помитися.

— Почекай хвилинку, — мовила вона, — я зараз приберу у ванній кімнаті!

І вона ще тричі зітхнула. Їй було дуже шкода себе, бо прибирання вона вважала за найгіршу в світі роботу.

Коли вона повернулася до вітальні, пан Егон і Конрад сиділи поруч і всміхалися.

— Я вже його батько, — заявив пан Егон. — Конрад погодився на це.

Хлопчик кивнув головою. Пані Бартолотті глянула на Егона, тоді на Конрада і, зітхнувши, сказала:

— Ну що ж, мені однаково.

Насправді їй не було однаково. По-перше, вона не була певна, що семирічному хлопцеві неодмінно потрібен батько. А по-друге, подумала вона, коли й потрібен, то не така пісна зануда, як Егон. Приятелем два дні на тиждень він іще може бути, але ж не батьком!

Проте Конрад так радісно всміхався, Що вона знов сказала:

— Ну що ж, мені однаково!

За кілька хвилин Конрад лежав уже в ліжку й спав, мов янголятко, як висловився пан Егон. Пані Бартолотті сиділа зі своїм гостем у вітальні.

— Завтра тобі доведеться піти з Конрадом до школи й записати його туди, — сказав пан Егон.

— Завтра неділя, — відповіла пані Бартолотті. — У школі немає уроків.

— Ну, то післязавтра, — мовив пан Егон.

І додав, що вже передчуває ту величезну батьківську радість, яку йому в майбутньому даватиме Конрад, коли приноситиме додому самі п'ятірки. Пані Бартолотті нічого не сказала про свою материнську радість з приводу майбутніх Конрадових оцінок. Вона хотіла додивитися по телевізору детектив, але пан Егон не дав їй.

— Кинь той дурний телевізор! Мені треба поважно поговорити з тобою. Сказати тобі кілька слів.

Отже, пані Бартолотті не ввімкнула телевізора, а слухала, що їй казав аптекар. А він сказав не кілька слів, а сто тисяч, і коли нарешті скінчив, то було вже за північ. Пані Бартолотті позіхнула й мовила:

— Бувай, Егончику.

Вона дала йому ключа, щоб він замкнув за собою двері, а сама тихенько лягла у своє ліжко — боялася збудити Конрада. Та хоч яка вона була стомлена, а заснути не могла. В голові у неї гули Егонові слова:

"Ти повинна обтесатися, стати зовсім іншою, поважнішою, як і личить матері!

Ти повинна дбати про свій вигляд, не гасати більше по місту в такому чудернацькому вбранні!

Ти повинна відтепер прибирати в помешканні, щоденно готувати їсти, зважувати кожне своє слово, казати тільки те, що можна перед семирічним хлопцем, що йому корисно почути!

Ти повинна, ти повинна, ти повинна…"

Коли ці повчання зо дві тисячі разів промайнули в її голові, всі сто тисяч Егонових слів змішалися докупи.