Координати чудес - Сторінка 8

Я певен, що Моделі добре про вас подбає.

— А якщо..— почав було Кармоді, та враз помітив, як за лівим плечем громадиться щось велетенське, темне й загрозливе, і здогадався, що його час вичерпався.

— Мені треба йти! — крикнув він.— Дякую за все!

— Нема за що дякувати,— сказав Меліхрон.— Мій обов'язок у Всесвіті — допомагати чужинцям. Щасти вам, Кармоді!

Велетенське й грізне почало ущільнюватись, та перш ніж воно затвердло, Кармоді щез.

РОЗДІЛ 10

Кармоді опинився на зеленому лузі. Було десь опівдні, бо яскраве жовтогаряче сонце стояло просто над головою. Віддалік у високій траві паслася невеличка череда плямистих корів. За ними темніла смужка лісу. Кармоді неквапно роззирався. Луг був розлогий, а ліс переходив у густий чагарник. Чувся собачий гавкіт. З протилежного від лісу боку височіли гори — довгі зазубрені хребти з засніженими вершинами. До схилів угорі припали сірі хмарини.

Кутиком ока він запримітив якийсь червонястий спалах. Озирнувся — наче лисиця. Вона з цікавістю подивилася на нього, а потім побігла до лісу.

— Схоже на Землю,— подумав Кармоді і згадав про Виграш, що востаннє був запалим у сплячку зеленим вужем. Помацав на шиї — Виграша там не було.

— Ось я, тут! — озвався Виграш.

Кармоді озирнувсь і побачив маленький мідний казанок.

— Це ти? — спитав Кармоді, підіймаючи казанок.

— Звичайно, я. Не можеш навіть упізнати свій власний Виграш?

— Гм... ти трохи змінився...

— Знаю. Але моя сутність, моє справжнє я ніколи не змінюється. А що сталося?

Кармоді заглянув у казанок і ледь не випустив його з рук. Всередині він побачив необбіловане напівобгризене тіло невеличкої тваринки,— мабуть, кошеняти.

— Що це там усередині?

— Сніданок, якщо тобі так кортить знати,— відповів Виграш.— Я трохи перекусив дорогою.

— Ox!

— Виграшам деколи також треба підкріплятися,— ущипливо додав Виграш.— А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.

— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив,— захищався Кармоді.

— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш.— Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.

— І я про тебе думав так само,— признався Кармоді.

— Завжди воно так,— озвався Виграш.— Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.

— Я дбатиму про тебе,— розчулено запевнив Кармоді.— Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.

— Звісно, друже. Даруй мені мою в'їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.

— Давай,— погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.

— Ох, смакота,— сказав Виграш.— Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.

— Я ніби й не голодний,— відповів Кармоді.— А що ти їси?

— Ми називаємо їх оріті,— пояснив Виграш.— Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.

— Запам'ятаю,— сказав Кармоді,— якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?

— Гадаю, що можуть,— відповів Виграш.— До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,

— Як це?

— Оріті — неабиякі поети.

Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,

— Гик! — подав голос Виграш.

— Що?

— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.

— Що — облагодив?

— Бесіду з Меліхроном, звичайно,— сказав Виграш.

— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!

— Не хочу тобі суперечити,— уїдливо підкинув Виграш,— але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.

— Ти збожеволів! Ти з глузду з'їхав! — розлютився Кармоді.

— Я кажу чистісіньку правду,— наполягав Виграш.— Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.

— Ну то й що?

— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?

— У коледжі я був перший з філософії.

— Пхе! — хихикнув Виграш.— Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.

— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.

— "Парадоксальної" тут якраз до речі,— перехопив ініціативу Виграш.

— Але ж це моя праця! Я думав!

— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?

— Ні, не доводилося,— сказав Кармоді, вже опанувавши себе.— А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?

— Ніколи в світі! — сказав Виграш.

— Ти певен?

— Звісно! Ще б пак!

— Тоді нам нема про що говорити,— сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф.— Але я хочу дізнатися про інше.

— Про що саме? — стомлено запитав Виграш.

— Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?

— Як на мене, це впадає у вічі,— здивувався Виграш.

— Тільки не мені.

— Подумай кілька годин — може, й здогадаєшся.

— Під три чорти! — не стримався Кармоді.— Скажи одразу.

— Ну годі,— здався Виграш.— Меліхрон же кульгавий. Генетичний дефект, він зроду-віку такий. В усіх його перевтіленнях цей ґандж зберігається у відповідних подібних формах.

— А обмеженість?

— Він не знає, що він кульгавий. Йому, як Богові, недоступна порівняльна наука. Всі, кого він сотворив за своїм образом і подобою, теж неодмінно кульгаві. З зовнішнім світом Меліхрон майже не стикався, тому кульгаві для нього нормальні, а всі некульгаві — істоти з чудернацьким каліцтвом. До речі, вміння порівнювати — це те мале, чого бракує Богам. Ось чому первісні дефініції Бога зводяться до його самодостатності, хоча вона, байдуже, які матиме виміри, завжди незадовільна. Блискуче керувати тим, що керується, і блискуче знати пізнаване — ось перші кроки, щоб стати Богом! Затям собі про той випадок, коли сам надумаєш стати Богом.

— Я? Богом?

— Чом би й ні? — здивувався Виграш. Фах не гірший за інші, тільки й того, що гучний титул. Не легко, мушу попередити, але й не важче, ніж стати хорошим поетом чи інженером.

— Ти, мабуть, з глузду з'їхав! — Кармоді відчув у душі раптовий напад побожного страху, не такого вже й рідкісного серед атеїстів.

— Аніскілечки. Просто я краще за тебе знаю світ. А тепер приготуйся.

Кармоді швиденько озирнувся й помітив віддалік три невеличкі постаті, що неспішно перетинали луг. За ними, поштиво тримаючись позаду, йшло ще з десяток інших.

— Той, що посередині — Моделі,— поінформував Виграш.— Завжди заклопотаний, але, може, урве хвилинку перекинутись із тобою парою слів.

— Теж має обмеженості й ґанджі? — в'їдливо поцікавився Кармоді.

— Якщо й має, то вони тут нічого не важать,— сказав Виграш.— 3 Моделі ведуть справи інакше і вирішують абсолютно інші проблеми.

— Він схожий на людину,— зауважив Кармоді, коли група підійшла ближче.

— Така його подоба. Гуманоїдні форми модні в цій частині Галактики.

— Як мені з ним розмовляти? — поцікавився Кармоді.

— Не скажу достеменно,— відповів Виграш.— Ми з Моделі надто різні натури, щоб я розумів або міг передбачити його вчинки. Та дещо тобі пораджу: постарайся заволодіти його увагою і викликати симпатію своїми людськими рисами,

— Аякже, звісно.

— Не так просто, як здається. Моделі неймовірно заклопотаний своїми думками. Бачиш, він дуже обдарований і досвідчений інженер. Але деколи неуважний, надто як обмірковує нові технологічні процеси.

— Це не так страшно.

— Не тоді, коли маєш справу з Моделі. Це може видатися забавним дивацтвом, але через свою неуважність він у всьому вбачає матеріал для своїх конструкцій. Якось він запросив у гості мого знайомого Д'юера Гардінга. Та коли бідолаха прийшов, його там навіть не помітили.

— І що сталося?

— Моделі скористався ним в одному зі своїх проектів. Без усякого зла, звичайно. Одначе бідолашний Д'юер став тепер трьома поршнями й колінвалом у двигуні внутрішнього згорання. В будні його можна побачити в Модслієвському музеї історії розвитку енергетики.

— Жахливо! — відреагував Кармоді.— і нічим не можна зарадити?

— Ніхто не зважується сказати Моделі, він не визнає своїх помилок, а коли підозрює, що з нього глузують, стає просте нестерпний.

Виграш, мабуть, примітив, як схвилювався Кармоді, бо швиденько додав:

— Але тобі не треба непокоїтися! Моделі зовсім не злий насправді він дуже добросердий. Любить, як і всі ми, щоб його хвалили, але ненавидить лестощі. Просто розкажи йому все щоб він знав про тебе. Захоплюйся, але не занадто. Що не подобається — скажи, та не впадай у критиканство. Коротше не висувайся, хіба що тебе змусить критична ситуація.

Кармоді хотів було сказати, що, мовляв, ніж давати такі поради, краще не давати ніяких, бо вони лише памороки забивають, але було вже ніколи. Моделі був зовсім поряд — високий, сивоволосий, у джинсах і шкіряній куртці — і жваво перемовлявся з двома супутниками, одягненими в зручні для роботи костюми.

— Добрий день, сер! — рішуче привітався Кармоді. Ступив було крок уперед, але одразу ж відскочив убік, щоб це захоплене розмовою тріо не збило його з ніг.

— Недобрий початок,— шепнув Виграш.

— Заткни пельку! — просичав Кармоді у відповідь і, насупившись, поспішив за Моделі.

РОЗДІЛ 11

— Отже, це вона і є, Opiнe? — запитав Моделі.

— Так, сер, це вона,— гордо всміхаючись, відповів Орін, що йшов зліва від Моделі.— і що ви на це скажете, сер?

Моделі поволі обвів поглядом луг, гори, сонце, річку, ліс. На його обличчі не відбилося нічого. Він промовив:

— А ви що думаєте, Бруксайде?

— Ну, сер, я гадаю, що ми з Оріном створили хорошу планету,— затинаючись, відповів Бруксайд.— Безперечно хорошу, якщо взяти до уваги, що це наш перший самостійний проект.

— І ви згодні з такою оцінкою, Оріне?

— Звичайно, сер.

Моделі нахилився і зірвав травинку, понюхав її, відкинув, розтер носаком болото під ногами, кілька секунд дивився на сяюче сонце, і рівним голосом проказав:

— Дивуюся, воістину дивуюся.