Корабельна катастрофа

- Роберт Луїс Стівенсон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Роберт Льюїс Стівенсон

Корабельна катастрофа

Переклад Валерія Бойченка

ПРОЛОГ

НА МАРКІЗЬКИХ ОСТРОВАХ

Наближалася третя година зимового дня в Таї-о-хае — головному порту й французькій столиці Маркізьких островів. Бушував сильний рвучкий пасат, дужий прибій гуркотів на прибережній гальці, й п'ятдесятитонна військова шхуна — носій прапора та впливу Франції на цім канібальськім архіпелазі — гойдалася на хвилях біля свого причалу під Тюремним пагорбом. Низькі чорні хмари лежали на схилах гір, що амфітеатром оточували гавань; щойно випав дощ, справжня тропічна злива, майже водяний смерч, і потемнілими зеленими схилами гір звивалися сріблясті ниті потічків.

Клімат на цих островах жаркий та здоровий, і зима — то тільки назва. Дощ не відсвіжив мешканців Таї-о-хае, а вітер не збадьорив їх. Лише на околиці, за Тюремним пагорбом, комендант ходив наглядачем у власному саду, і садівники — всі як один каторжани — хіть-не-хіть працювали, а решта мешканців містечка втішалися пообіднім відпочинком та дрімотою. Ваcкеху, туземна королева, спочивала в своїй ошатній хатині під тінистими шелестливими пальмами; комісар з Таїті — в отіненій прапорами офіційній резиденції; торговці — в безлюдних крамничках, і навіть клубний прислужник спав у приміщенні клубу, похиливши голову на прилавок, над яким красувалися візитні картки морських офіцерів та карта світу.

Вздовж берега пролягала єдина вулиця: з благодатного затінку пальм та зеленої гущавини пурао дивилися в море дощані будиночки, і ніде не видно було жодної душі. Лише в кінці розхитаного причалу, що колись (в часи успіху заколотників у Південних Штатах) стогнав під вагою пакованого бавовнику Джона Гарта, на купі мотлоху вмостився відомий тут татуйований європеєць — жива дивовижа містечка Таї-о-хае.

Він не склеплював очей і ліниво озирав гавань. Бачив положистий схил гори, що біля гавані переходив у скелі, бачив прибій, що біло закипав довкола двох острівців — [5] у вузькому просвітку між ними на блакитному крайнебі здіймалися гострі вершини острова Уа-пу. Але цей давно знайомий краєвид не привертав його уваги. Він поринув у той дрімотний стан, коли сон межує з дійсністю, і в його уяві зринали розрізнені картини минулого: обличчя білих і тубільців — шкіперів, старших помічників, князьків та вождів — з'являлися перед ним і знову щезали; він згадував давні подорожі й призабуті пейзажі, осяяні світанням; він знову чув гуркіт барабанів, що закликали на канібальське бенкетування; можливо, йому являлися принади тієї тубільної принцеси, з любові до якої він оддав своє тіло в безжальні руки татуювальника, а тепер сидів на купі мотлоху край причалу в Таї-о-хае — дивак, не схожий на інших європейців. А можливо, в його душу владно увірвалося ще давніше — звуки й запахи рідної Англії, далекого дитинства: веселий передзвін соборних дзвонів, рокитник на березі, пісня річкової хвилі під греблею...

Біля входу в гавань — прудка течія, і корабель можна провести лиш якнайближче до острівців — так, що з нього легко докинути до берега сухарем. І ось, поки татуйований європеєць дрімав і марив, із-за західного острівця вигулькнув летючий клівер (1),— і це змусило його миттю отямитись. Потім з'явилися два стакселя(2), і, перш ніж татуйований європеєць схопився на ноги, топсельна шхуна (3) в кілька сотень тонн, легко обійшовши острівець супроти вітру, курсом бейдевінд (4) увійшла в гавань.

Сонне містечко заворушилось, наче його збудив якийсь чарівник. Звідусюди вироїлись тубільці, вітаючи одні одних магічним вигуком "Ехіпі!" ("Корабель!"). Королева вийшла на веранду й поглянула на гавань, прикривши очі ручкою, що була справжнім дивом високого мистецтва татуювання; комендант забув про своїх каторжан і кинувся в будинок за підзорною трубою; капітан порту, який був ще й наглядачем у в'язниці, метнувся вниз по схилу Тюремного пагорба; сімнадцять мідношкірих канаків(5) та француз, помічник боцмана, члени команди військової шхуни, вибігли на бак; всі англійці, американці, німці, поляки, корсіканці й шотландці — торговці та чиновники Таї-о-хае,— покинувши свої крамнички й контори, зібралися, за давнім звичаєм, біля клубу.

(1) Клівер — косе трикутне вітрило, яке ставиться попереду фок-щогли — передньої щогли судна.

(2) Стаксель — трикутне вітрило, яке ставиться услід за клівером, попереду фок-щогли.

(3) Шхуна — судно, що має кілька щогл із косими вітрилами.

(4) Бейдевінд — курс судна при зустрічно-боковому вітрі, коли кут між напрямом вітру і носом судна менше 90°.

(6) Канаки — народність, що живе на Гаванських островах. [6]

Відстані в містечку були незначні, і вся дюжина його білих мешканців зійшлася так хутко, що встигла вже обмінятися здогадами щодо національності й мети плавання невідомого корабля, перш ніж він досяг стоянки. Аж ось на клотику замайорів англійський прапор.

— Я ж вам казав, що це Джонні Булль(1), я відразу пізнав по стакселях,— мовив бувалий, але ще бадьористий морський вовк, який міг би знов (якби вдалося знайти судновласника, незнайомого з його біографією) прикрасити своєю персоною капітанський місток і згубити ще одне судно.

— Однак корпус американської форми,— хитрувато завважив шотландець, інженер бавовноочисної фабрики.— Я певен, що це яхта.

— Атож! — вигукнув морський вовк.— Звісно, яхта! Погляньте на її шлюпбалки(2) і на шлюпку, підвішену за кормою.

— Та яка ж це яхта?! — відгукнувся голос, що явно належав уродженцеві Глазго.— Хіба ви не бачите червоного кольору англійского торгового прапора?!

— І все ж ви можете замикати свою крамничку, Томе,— мовив ввічливий німець і додав, звертаючись до туземця з тонкими рисами обличчя,— він саме проїжджав вулицею на гарному гнідому коні: — Bon jour, mon Prince! Vous allez boire un verre de biere? (3)

Але принц Станіслав Моанатіні — єдиний по-справжньому зайнятий нині мешканець острова — підганяв коня, поспішаючи оглянути оповзень, що вранці завалив гірську дорогу. Сонце вже хилилося до небокраю, незабаром мало сутеніти, і якщо принц хотів уникнути небезпек, що таяться в мороці та урвищах, а також страху перед привидами мертвих, що населяють джунглі,-він ніяк не міг прийняти ласкавих запросин. Втім, якби він і спішився, освіжитися було б нічим.

— Пива?..-відгукнувся уродженець Глазго, — Звідки ти взяв? В клубі лишилось лише вісім пляшок! А я ще

(1) Джон Булль (за іменем фермера з політичної сатири Дж. Арбуржуа.Так Прoзвали буржуазну Англію й типового англійського

(2) Для пуска, вигнутої форми сталевий брус, призначений з підйому шлюпок не бачив у цьому порту корабля під англійським прапором! Його капітан і має випити моє пиво.

(3) Здрастуйте, принце! Чи не вип'єте склянку пива? (Франц.) [ 7]

Ця пропозиція заперечень не викликала, хоча й не збудила особливого захоплення: вже кілька днів саме слово "пиво" навіювало смуток на членів клубу, які щовечора невесело підраховували, скільки лишилося пляшок.

— Ось і Гевенс! — мовив хтось, наче зрадівши з можливості змінити тему.— А що ви, Гевенсе, думаєте про цей корабель?

— Я не думаю,— неспішно запалюючи сигарету, відповів Гевенс, високий, ввічливий, небалакучий, одягнений в бездоганний костюм англієць,— я знаю. Він доправив мені вантаж з Окленда, від фірми "Дональд і Бденборо". Я саме зібрався на борт.

— Але що це за корабель? — запитав сивий моряк.

— Не маю ані найменшого уявлення,— відповів Гевенс.— Либонь, якийсь трамп(1) зафрахтований ними.

По цій мові англієць незворушно й статечно пройшов далі і незабаром уже сидів на кормі вельбота, пильнуючи, аби не забруднитись, і вправно підводив вельбота під борт шхуни, спокійним і ввічливим тоном віддаючи команди галасливим канакам.

Біля трапа його зустрів засмаглий, обвітрений капітан.

— Гадаю, ваш вантаж призначений нам,— сказав англієць.— Я — містер Гевенс.

— Саме так, сер,— відповів капітан, тиснучи йому руку.— Власник судна, містер Додд, чекає вас у каюті. Обережно, у нас тут щойно пофарбували...

Гевенс ступив у прохід між бортом і рубкою, спустився по трапу в каюту.

— Містер Додд, якщо не помиляюсь? — звернувся він до присадкуватого бороданя, який щось писав за столом. І раптом вигукнув: — Та це ж Лауден Додд!

— Я, я, мій друже! — радісно відповів містер Додд, жваво підхоплюючись.— Прочитавши твоє прізвище у фрахтових паперах, я вирішив, що це саме ти! А ти нітрохи не змінився: все той же незворушний, зібраний британець.

— А ось про тебе цього не скажеш: адже ти, здається, сам став британцем? — відповів Гевенс.

— О ні, зовсім ні,— заперечив Додд.— Червона пілка там, на щоглі, то не мій прапор — то прапор мого компаньйона.

(1) Трамп (англ.) — вантажне судно, яке не має постійних рейсів і яке можна зафрахтувати до будь-якого порту. [8]

Але всі справи він полишив на мене. Ось він,— і Додд вказав на погруддя — одну з численних, досить незвичних прикрас цієї своєрідної каюти. Гевенс чемно оглянув погруддя.

— Гарний бюст,— мовив він.— 3 обличчя ваш компаньйон досить приємна людина.

— Так, він чоловік порядний. Це він веде справи. Капітал належить йому.

— І гроші, мабуть, його не обмежують,-додав Гевенс, з дедалі більшим подивом озираючись по каюті.— Тут їх чимало вкладено.

— Його гроші, мій смак,— пояснив Додд.— Книжкова шафа чорного горіха — старовинна англійська робота. Книжки всі мої — здебільшого твори французького Відродження. Бачив би ти, як розчаровуються нудьгуючі тутешні мешканці, гадаючи відшукати тут щось краще, ніж бібліотечні романи. Дзеркала справжні венеційські; оте в кутку — раритет. Мазанина — моя і його, ліплення — моє.

— Ліплення? Ти про що? — не зрозумів Гевенс.— Де тут ліплення?

— Оці погруддя,— відповів Додд.— Адже замолоду я був скульптором.

— Так-так, дещо пригадую. А ще ти, здається, якось розповідав, що цікавився якимось нерухомим майном у Каліфорнії...

— їй-право, ти перебільшуєш,— відповів Додд.— "Цікавився" — це не те слово. "Мене втягли в діло" — оце точніше. Адже я природжений художник, і нічого, крім мистецтва, ніколи мене не цікавило. Якби я завтра розтрощив це старе корито,— додав він,— то, без сумніву, знову віддався б мистецтву!

— Шхуна застрахована? — поцікавився Гевенс.

— Так,— відповів Додд.— Знайшовся у Фріско(1) дурень, який застрахував її, і тепер він відшматовує левову пайку наших прибутків; але настане день, коли ми з ним поквитаємось.

— Так...