Корабельна катастрофа - Сторінка 15

Я промимрив:

— Дякую вам...

— Так-так...— перепинив дядечко Адам.— І я гадаю — це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; т^пер її власники величають себе "Італійськими оптовиками". Тобі поталанило,— додав він, ледь усміхнувшись,— за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.

— Зачекайте хвилину, дядечку Адам,— сказав я.— Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя. :

— Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно,— заперечив дядько Адам.— Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і — хоч би яка була твоя про них думка! — розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми — навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.

— Вісімнадцять шилінгів?! — вихопилось у мене.— Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!

— Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг,— зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.

— А-адаме! — озвався раптом мій дідусь.

— Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову,— улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра,— але ж ви самі цього забажали.

— А-адаме! — повторив дідусь.

— Я вас слухаю, сер. [73]

Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:

— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.

— Дуже прикро, що ви так вважаєте,— відповів він.— І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.

— Воно-то так, Адаме,— сухо сказав старий Лауден,— але мене це не турбує. Ось що, хлопче,— повів він далі, звертаючись до мене.— Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.

— Батьку,— сказав дядечко Адам,— я хотів би поговорити з тобою сам на сам.

Я підвівся.

— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід.— Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!

Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому "вилити все, що у нього на душі", але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.

— Ну, то слухай, синку моєї Дженні,— повернувся дід до мене.— Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.

Дядько Адам відкашлявся.

— Це дуже щедро, батьку,— сказав він,— і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?

І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька [74] хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:

— Поклич Грегга!

Ці слова явно вплинули на дядька.

— Він, мабуть, пішов до контори,— пробурмотів він, затинаючись.

— Поклич Грегга! — знову мовив дід.

— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.

— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч

— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши.— Тоді я сам піду по нього.

— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!

— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.

Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.

— Візьми ключа від садової хвіртки,— наказав дядько Адам служниці,— піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.

Містер Грегг — нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.

— Слухайте, дідусю,— обізвався я,— цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах...

Старий відмахнувся від мене.

— Говорити буду я! — різко сказав він.

В напруженій мовчанці очікували ми нотаря. Нарешті з'явився чоловік в окулярах, суворий, але досить приємний.

— А, Грегг! — вигукнув дід.— Поставлю вам одне питаннячко: яке відношення має А-адам до мого капіталу?

— Боюсь, я не зовсім вас зрозумів,— спантеличено відповів нотар.

— Яке він має до нього відношення? — повторив старий муляр, ударивши кулаком в поруччя крісла.— Кому належить мій капітал — мені чи А-а-адаму? Чи має він право втручатися?

— Ага, тепер розумію,— відповів містер Грегг.— Звичайно, [75] ні. Одружившись, і ваш син, і ваша дочка дістали певну суму, дістали за всіма правилами закону. Ви, звісно, пам'ятаєте про це, містере Лауден?

— Отже, якщо мені забажається,— провадив дід, карбуючи кожне слово,— я можу залишити всі мої гроші хоч і Великому Мор'ялу?

Мабуть, він мав на увазі Великого Могола(1).

— Безперечно,— відповів Грегг, ледь помітно всміхнувшись.

— Ти чуєш, А-адаме? — мовив дід до сина.

— Дозвольте зауважити, що все це ні до чого,— відповів той.

— От і гаразд! Ви з сином Дженні підіть погуляйте, а нам із Греггом треба вирішити одну справу.

Знову лишившись у залі наодинці з дядечком Адамом, я повернувся до нього, прикро вражений розмовою, і сказав:

— Дядьку Адам, гадаю, ви й так розумієте, як мені боляче.

— Мені теж дуже неприємно,— відповів цей незвичайний чоловік.— Втім, нехай твій дід тебе не дивує. У нього є чимало достойних рис, він людина досить оригінальна. Я не маю сумніву, що він щедро обдарує тебе.

Розмова в такому незворушному тоні була мені нестерпна. Я не міг далі залишатися в цьому домі чи навіть обіцяти, що я сюди ще повернусь. Врешті ми домовилися, що через годину я зайду в контору нотаря, котрого (коли він вийде з бібліотеки) дядько Адам попередить про це. Мабуть, годі придумати химернішу ситуацію : непосвяченій у суть справи людині могло б видатись, що це мені завдано тяжкого удару, а вдягнений у броню Адам — великодушний переможець, котрий не побажав скористатись із своїх переваг.

Я не мав сумніву, що дістану частку дідової спадщини, але скільки і на яких умовах — про це я міг дізнатися щонайменше через годину; доти мені лишалося тільки гадати, прогулюючись широкими безлюдними вулицями нового міста, радячись із статуями Георга IV та Вільяма Пітта, споглядаючи вітрини крамниці нот і відновлюючи знайомство з едінбурзьким східним вітром.

Наприкінці тієї години я попрямував до контори містера Грегга, де мені, після належного вступу, вручили жаданий чек на дві тисячі фунтів і кілька книжок з архітектури.

(1) Великі Моголи — династія т. з. імперії моголів в Індії (заснована в XVI ст., знищена в XIX ст.). [76]

— Містер Лауден просив також сказати вам,— додав нотар, зазирнувши в свої записи,— що, хоча ці книжки дуже цінні для будівельника-практика, вам не варто надто захоплюватись ними, аби не втратити оригінальності. Він іще радить вам не "піддаватися спокусі" (це його власний вираз) теорії деформації, а також пам'ятати, Що портландський цемент, змішаний з потрібною, кількістю піску, дуже міцний.

Я усміхнувся і зауважив, що так воно, мабуть, і є.

— Якось мені довелось мешкати в будинку, зведеному моїм шановним клієнтом,— сказав нотар,— і в мене склалося враження, що кращого будинку й бути не може.

— В такому разі, сер, вас утішить моє признання: я не збираюся ставати будівельником...— відповів я.

Нотар засміявся. Крига скресла, і я тепер міг порадитись із ним, як поводитися далі в цьому сімействі.

На думку Грегга, варто повернутися до дядька — хоча б для того, щоб пообідати,— і піти на прогулянку з дідом.

— На вечір, якщо бажаєте, я можу вас вирятувати,— додав він,— запросивши повечеряти зі мною по-холостяцьки. Але обід і прогулянку нехтувати не варто. Вашому дідові чимало літ, і він, я певен, дуже любить вас. Він буде прикро вражений, якщо ви уникнете його товариства. Що ж до містера Адама — ваша делікатність, гадаю, зайва... Ну, містере Додд, а як ви плануєте розпорядитись своїми грішми?

Як — саме в цьому питання! Маючи дві тисячі фунтів — тобто п'ятдесят тисяч франків,— я міг би повернутися до Парижа, до занять скульптурою, і в Латинському кварталі я жив би, як король чи мільйонер. Здається, в мене вистачило совісті відчути десь у куточку душі вдоволення від того, що я відіслав того лондонського листа,— але ясно пам'ятається мені й те, як усе найгірше в мені змушувало гірко каятись: і навіщо було так поспішати з листом?! Проте, незважаючи на суперечливість моїх почуттів, єдине було певне: коли вже листа відіслано, я маю будь-що їхати до Америки. І я поділив свої кошти на дві нерівні частини: під першу містер Грегг видав мені акредитив на ім'я Діжона, щоб той міг виплатити мої борги в Парижі, а на другу, оскільки я мав деяку готівку на подорожні витрати, він вручив мені чек у банк Сан-Франціско.

Решту часу, якщо не брати до уваги жахливого сімейного [77] обіду та дуже приємної вечері з нотарем, я витратив на прогулянку з дідом, котрий цього разу не повів мене милуватися творіннями його працьовитих рук, а, підкоряючись досить природному й зворушливому пориву, вирішив показати мені вічне житло, яке він обрав місцем свого останнього спочинку.