Корабельна катастрофа - Сторінка 23

І справді, все зійшло нанівець, хоча зрозуміли це згодом. А містер Нейрс майже відразу зник, і потім, безперечно, його сховали так само надійно, як і капітана.

З Джонсоном я зустрічався часто. Я так і не зрозумів, якої він національності: сам він називав себе американцем, але його вимова і поведінка цього не підтверджували. Найімовірніше, він був родом десь із Скандінавії, але все життя провів на англійських та американських суднах. Дуже можливо, що, як і багато хто з його співвітчизників, найманців іноземних кораблів, він давно забув рідну мову. Врешті, в його мисленні не було нічого національного — він думав лише англійською мовою. Хоч він був лагідний і добрий на вдачу, любив пожартувати, як ніхто інший, але тривала звичка до жорстоких морських приписів [111] спричинила те, що від багатьох його історій, досить весело повіданих, мені холола кров у жилах. Він був високого зросту, худорлявий, темноволосий. Його мужнє обличчя з тонкими рисами вкривала рівна, чиста засмага, що свідчила про життя на вільному повітрі. Коли він сидів, можна було подумати, що це аристократ чи офіцер, але досить було йому підвестися — і він перетворювався на звичайного моряка, що погойдується в ході, наче краб. І говорив він, як звичайнісінький матрос, нехтуючи геть усі граматичні правила. Доводилось йому плавати й між островами Південних морів, тож тепер, після плавби довкола мису Горн, де лютували снігові бурі, а вітрила вкривав лід, він мав намір "знову повернутися до канаків". Мені подумалось, що незабаром я розпрощаюся з Джонсоном, проте за неписаним морським законом йому спершу треба було пропити-прогуляти гроші, зароблені в попередньому рейсі.

— Я ще завдам цьому містові гарту,— нахвалявся він, явно перебільшуючи, бо важко уявити собі скромнішу гульню: він із ранку до вечора сидів у малій залі шинку Чорного Тома, де в товаристві давніх знайомих, знавців Південних морів і любителів довгих історій, курив люльку за столом, заставленим кухлями.

Шинок Чорного Тома був, по суті, брудним кублом, де найбідніші матроси-канаки курили темний міцний тютюн та дешеві сигари, пили поганющий джин та бренькотіли на розбитих банджо й гітарах. Власник шинку, впливовий діляга-негр, був водночас ватажком банди, яка називала себе "ягнятами" і "клепачами". Політичні верховоди та мер міста побоювались тієї ватаги і не гребували її послугами. Не дивно, що цей гамірний притулок мав репутацію сумнівного і навіть небезпечного місця. Я не знаю іншого такого шинку, де б вибухало стільки скандалів. Сам Том часто бував напідпитку. Безперечно, "ягнята" були комусь дуже потрібні, інакше це кубло прикрили б. Пам'ятаю, незадовго до виборів у шинку з'явився дуже елегантно вбраний сліпий чоловік; його підвели до шинкаря, і вони довго про щось гомоніли. Ця пара була така дивна, а шанобливість, з якою відвідувачі шинку відійшли подалі, щоб лишити її на самоті, здалась мені такою загадковою, що я спитав у свого сусіда, хто цей сліпець. Той відповів, що це — впливовий політичний діяч міста, дехто називає його "Королем Сан-Франціско", але ще більше знаний він під прізвиськом "Сліпий білий диявол",— так називали його тутешні китайці. [112]

— Мабуть, йому дуже потрібні "ягнята",— додав мій співрозмовник. Тим часом я намалював "Сліпого білого диявола", що зіперся на прилавок; на дальшій сторінці альбому по недовгім часі з'явилося лаконічне зображення Чорного Тома, який погрожує своїм відвідувачам довгим револьвером системи "Сміт і Вессон". Ось з якими контрастами доводилось мені зустрічатись у великій залі цього шинку.

А тим часом у малій залі засідав неофіційний клуб Південних морів, де точилися розмови про зовсім інший світ, що жив, по суті, в іншому сторіччі", Там збиралися старі шкіпери, торговці Південних морів, коки, помічники капітанів. В більшості своїй це були славні люди, що відчули благотворний вплив лагідного й довірливого народу, серед якого їм довелося жити. Крім того, вони знали чимало цікавого, і не з книжок, а з особистого досвіду подорожей в чужі краї; я ладен був цілі години слухати їхні захопливі оповіді. Кожен острів'янин, якщо тільки він не послідущий негідник, має в собі щось від поета; і в душі кожного моряка, що спілкувався з ними, теж відчувалося щось поетичне. Навіть у неоковирних висловлюваннях Джонсона на зразок: "А так, ці канаки — люди плохі, сумирні" або: "Що й казати, гарний острів, гори просто з води ростуть. Так би й жив там завжди",— таїли в собі внутрішній жар, а дехто з його приятелів був справжнім майстром оповідей. їхні нескінченні історії, характеристики, лаконічні описи краєвидів поступово створювали в моїй уяві образ південних островів і життя на тих островах: урвисті береги, гострі гірські піки, густа тінь повислих на схилах лісів, неугавний гуркіт прибою на рифах і віковічний спокій у лагунах; надзвичайно яскраве сонце, місяць і зорі, й на цьому тлі — горді чоловіки й прекрасніші за Єву жінки, люди, завжди готові привітати чужинця, запропонувати йому свій дім і свій човен, життя, що ллється незмовкною музикою, і довгі поетичні вечори, що бринять мелодійними піснями. Щоб зрозуміти тугу за тим світом, яка все частіше оволодівала мною, треба зазнати невдачі в художницькій кар'єрі, треба пережити голодні дні на вулицях Парижа, треба побувати в залежності від такого бізнесмена, як Пінкер-тон. Строкатий, гамірливий Сан-Франціско, тісна контора, де мій друг Пінкертон щодня метався від десятої до четвертої, мов загнаний у клітку лев, а часом навіть надія на повернення до Парижа,— все це тьмяніло перед тією мрією. Хтось інший на моєму місці кинув би все й подався б туди, куди манила його уява, але я не з таких: і ризикувати не люблю, і на підйом важкий: щоб примусити мене покинути звичні стежки й податися в плавання серед райських островів, потрібен був якийсь зовнішній поштовх. Тільки сама доля могла дібрати для цього годяще знаряддя, і я й не гадав, що вона вже стискає його в залізній руці. [113]

Якось я сидів у кутку великої зали, що сяяла склом і дзеркалами; я обідав, поглядаючи на зображення натурниці, виконане пензлем місцевого таланта. Раптом почувся тупіт ніг і гучний гомін, двері розчахнулися, і до зали, наче штормова хвиля, ринув натовп. Це були здебільшого матроси, всі вкрай збуджені; вони юрмились довкола кількох чоловік, щось безладно вигукуючи, як діти в Англії юрмляться довкола балагану з ляльковими Пан-чем та Джуді По шинку пішов підліт, що це капітан Трент і його матроси, вцілілі після катастрофи англійського брига "Летючий шквал"; їх підібрав англійський військовий корабель на атолі Мідуей. До Сан-Франціско вони прибули вранці і прийшли сюди підкріпитись після того, як зробили заяву властям. Я пильно оглянув їх. Четверо засмаглих моряків зі склянками в руках стояли біля стойки, оточені натовпом цікавих, що засипали їх питаннями. Один, із них, гаваєць, був коком, як мені сказали; другий тримав клітку з канаркою (пташка час від часу заливалась дзвінким щебетом); у третього ліва рука висіла в черезплічнику, й він, на вигляд досить вихований, був помітно блідий, мов людина, яка щойно зазнала тяжкого поранення; у капітана — рум'яного блакитноокого здорованя років сорока п'яти — була забинтована права рука. Ці гості зацікавили мене. Особливо здивувало мене те, що вони — капітан, кок і двоє матросів — разом гуляють вулицями, разом заходять до шинків. Я дістав альбом і почав малювати портрети чотирьох урятованих моряків. В натовпі це помітили, кілька чоловік відступили набік, і я мав змогу добре роздивитися обличчя й манери капітана Трента, хоча сам він цього й не підозрював.

Віскі розв'язало капітанові язик, і він, заохочений палкими проханнями, почав переповідати історію їхніх злигоднів. До мене долітали тільки окремі фрази про те, як він "ішов правим галсом", як "раптом сильно дмухнуло з норд-норд-весту", і як "отут бриг і сів на мілину".

(1)Панч і Джуді — головні герої традиційного вуличного лялькового театру в Англії. [114]

Час від часу капітан звертався до котрогось із матросів: "Так було, Джеку?",— і той відповідав: "Так воно й було, капітане Трент". Наприкінці оповіді він викликав особливу палку симпатію слухачів, вигукнувши: "К бісу оті карти, що їх нам Адміралтейство дає!" Слухачі закивали головами, залунали схвальні вигуки, і я зрозумів, що вони вважають капітана Трента першорядним моряком і справжнім джентльменом. Я саме закінчив малювати цю четвірку, а також канарку (всі вони, особливо пташка, вийшли дуже схожі), згорнув альбом і неквапом вийшов із шинку.

Я тоді й гадки не мав, що покидаю першу сцену першої дії своєї життєвої драми. Проте все побачене, а надто капітанове обличчя, довго жило в моїй пам'яті. Я не вважаю себе ясновидцем, але, в усякому разі, людина я спостережлива і, зокрема, вмію розгледіти жах на людському обличчі. Капітан Трент з англійського брига "Летючий шквал" був дуже велемовний, дуже гострий на язик, дуже відвертий, але в його блакитних очах я помітив холодну настороженість, а в рисах обличчя прозирав страх. Може, він боявся, що його позбавлять капітанських прав? Гадаю, що ні — його рука не тремтіла б так явно, коли він брав склянку з віскі. Можливо, він і досі переживав катастрофу свого судна? Я згадав, як один із моїх друзів, уцілівши після катастрофи поїзда, ще протягом місяця мимоволі здригався. І я переконував себе, що капітан "Летючого шквалу" переживає щось подібне, хоча на нервову людину він не скидався.

РОЗДІЛ IX

КАТАСТРОФА "ЛЕТЮЧОГО ШКВАЛУ"

Наступного ранку, коли я прокинувся, Пінкертон уже сидів за столом, уважно читаючи "Дейлі Оксідентал". Це була газета (не знаю, чи існує вона нині), зовсім не схожа на інші періодичні видання Далекого Заходу. Коли всі газети в статтях та найменших дописах рясніли крикливими заголовками, найвищими ступенями прикметників, сумнівними красивостями, недоречними цитатами і фальшивим перебільшенням, дешевим бездушним пафосом уже згаданого мною Гаррі Міллера, то зі сторінок "Дейлі Оксідентал" поставав серйозний, розсудливий видавець-джентльмен, єдиною метою якого було повідомляти точні факти. Мене газета приваблювала саме цим, [116] а Пінкертон дуже цінував її за виняткову обізнаність у ділових питаннях.

— Лаудене,— звернувся він до мене, відвівши очі від газети,— ти часом дорікаєш мені, що я хапаюсь відразу за десятки справ; але я вважаю, що, побачивши долар, який валяється під ногами, його треба підібрати.