Корабельна катастрофа - Сторінка 33

Ми встигли вчасно. Ще сонце не піднялося з-за обрію, коли буксир, віддавши сталеву линву, відсалютував нам трьома гудками і повернув назад, до берега, вже осяяного світлом нового дня.

Жодного судна не було видно на обрії, коли "Нора Крейн", піднявши всі вітрила, вирушила в тривале й самотнє плавання до викинутого на мілину брига.[160]

РОЗДІЛ XII

"НОРА КРЕЙН"

Приємно згадувати спокійну одноманітність плавання по Тихому океану, коли віє незмінний пасат і судно вдень і вночі безупинно мчить уперед. Гори пасатних хмар, які громадяться довкруж і якими можна милуватися (а я повсякчас ще й малював їх у примхливій грі світла, коли вони заступають зорі або бліднуть в яскравому сяєві місяця, коли вони тяжким пасмом перетинають вогняний західний небокрай або плинуть на тлі світанку, що впав на мінливі далі, або ж коли вони опівдні підносять свої снігові вершини між блакитним склепінням небес та блакитним простором океану; непоспішне клопітливе життя на маленькій шхуні, життя, сповнене новизною вражень: полювання на дельфінів із бушприта з допомогою гарпуна; священна війна з акулами; кок, що місить тісто біля головного люка; брання рифів, коли, помітивши наближення шквалу, матроси повисають на вітрилах; сам шквал, коли серце холоне й неначе самі небеса розкривають свої шлюзи; а як шквал минає — невимовне піднесення, незбагненна радість життя під сяйвом сонця і радість перемоги над ворогом, що віддаляється в завітряний бік. Мені приємно згадувати це життя, і як хотілося б відновити в усіх подробицях усе незабутнє і вже давно забуте! Пам'ять, що так мудро відмовляється реєструвати біль, водночас не зберігає й пережитого нами задоволення, особливо коли воно незмінне. Тоді на карті пам'яті лягає просто радісна, розпливчаста туманність, і все... Але одну приємну мить я пригадую дуже чітко. Термометр виноторговця в моїй визолоченій сонцем каюті день у день показував вісімдесят чотири градуси за Фаренгейтом. День у день повітря зберігало незвичайну приємність і цілющість — воно було свіже й прохолодне, як напій здоров'я. День у день сяяло сонце, ніч у ніч світив місяць або яскраво горіли міріади зір. Я відчував, як міцніє мій дух, як відроджуються сили. Я весь посвіжів. Я знайшов собі клімат до душі і з жалем пригадував той пронизаний вологими вітрами край, який чомусь вважають краєм помірного клімату.

— Два таких роки, гарне житло десь на острові — і гарту в людині як не було,— зауважив якось капітан.— І тоді ти вже ніде більше не відчуєш себе таким щасливим. Саме так я загубив свого земляка; він плавав на вуглевозі. Судно згоріло в морі, а він вибрався на один з островів архіпелагу Мореплавців. Потім він писав мені, що залишається на тому острові на все життя. Він з Нової Англії, має багату родину, його батько судновласник, але Біллі визнав за краще лишитися на пляжі та їсти гарячі булочки з хлібного дерева.

(1) Тобто двадцять вісім градусів за Цельсіем. [162]

Внутрішній голос шепнув мені, що я можу поділити долю Біллі. Не пригадую тільки, коли саме це сталося. До острова Мідуей ми підходили північним курсом, і, можливо, відчуття кількох найприємніших днів я несвідомо поширив на все плавання, а можливо, це відчуття виникло в мені значно пізніше, коли ми вже прямували на Гонолулу... Та єдине я знаю напевне: я перейнявся зворушливою любов'ю до островів Південних морів задовго до того, як побачив бодай один із них, гідний їхньої слави. Під таким блакитним небом людину тішить навіть одноманітність пустельного океану, і на всій землі немає місця, кращого за палубу шхуни, там, де віють пасати.

Якби не постійна тривожна думка про те, щoб очікує нас у кінці плавання, воно було б чудовим відпочинком. Я почував себе якнайкраще, жвава гра хвиль та хмар весь час змушувала мене братися за олівець; до того ж, я був повсякчас зайнятий вивченням суперечливого характеру мого друга капітана. Я називаю його другом тепер, але тоді до цього було ще далеко. Тоді мене надто жахали ті риси, в яких мені ввижалося його варварство; мене спантеличувала мінливість його настроїв, мене . дратували досить безневинні, але часті прояви його марнославства, і я міг дивитись на нього тільки як на свій тяжкий хрест. І лиш поступово, в ті рідкісні години, коли він був у доброму гуморі, коли він наче забував (і змушував забувати мене) про свої вади та слабості, в мені прокидалося почуття, схоже на симпатію. Врешті я вирішив, що вади його можна сприймати як дисонанси в музичному творі,-(1)— і я змирився з ними і навіть почав знаходити в них щось привабливе; так на звичному пейзажному тлі нас захоплює вкутана димом вершина вулкану або розкішна гущавина на підступних болотах.

Капітан походив з порядної сім'ї з Нової Англії, мав добру шкільну освіту. Ще змалечку він мав запальну і вперту вдачу; найімовірніше, це була риса спадкова, тож провина за його втечу з сім'ї мала лежати не лише на ньому. Покинувши батьків, він прилаштувався на [163] кораблі; його життя було там жахливе, і це озлобило його душу; він утік з корабля в одному з південноамериканських портів, найнявся на роботу і, бувши ще зовсім хлопчаком, заробив чималі гроші, потрапив до злодіїв, що обібрали його, потім пристав на судно матросом без оплати, аби лиш повернутися на батьківщину, і якось уранці постукався до старої сусідки, в якої ще хлопчаком не раз обривав яблука. Здавалося б, його поява не могла потішити стару, та Нейрс знав, що робить. Уздрівши на порозі свого колишнього грабіжника — виснаженого, в лахмітті,— стара панна розчулилась...

— Я завжди любив цю стару,— розповідав Нейрс.— Навіть коли вона гнала мене геть із свого саду або, теліпаючи сивими кучерями, сварила мене пальцем у наперстку, коли я йшов повз її вікно. Я не сумнівався, що вона добра. Тож коли вона того ранку відчинила мені двері, я так їй і сказав, а ще додав, що сиджу на мілині, і вона відразу повела мене в кімнату й стала пригощати пирогом.

Вона вдягла його, прилаштувала в школу, знову відправила в море, а потім привітно зустрічала після кожного рейсу і, коли помирала, заповідала йому все своє майно.

— У неї була добра душа,— розповідав далі капітан.— І знаєте, містере Додд,— це було смішно, коли ми з нею гуляли по саду, а мій старий супився на нас через штахетник. Вона ж була його сусідкою, і, мабуть, саме тому я до неї й прийшов. Я хотів, аби він знав, що мені тяжко, але я все одно скоріше звернуся по допомогу до диявола, ніж до нього. А йому було ще болючіше, бо він свого часу посварився з сусідкою через мене та через той сад, і тепер він просто казився. Так, замолоду я був неабиякою свинею, але мою стареньку я ніколи не ображав.

Поступово, хоча й не без пригод, він набув досвіду справжнього моряка. Спадщина наче впала йому з неба під час плавання на "Шукачеві", і як тільки вляжуться розмови, збуджені капітаном цього судна, він мав отримати судно під свою команду. Йому було близько тридцяти років, він справляв враження сильної, діяльної людини. Блакитні очі, густе волосся кольору клоччя росте низько над чолом, енергійне підборіддя завжди чисто виголене... Він гарно співав, вправно грав на улюбленому інструменті моряків — акордеоні, мав швидкий розум та бистре око; коли хотів, міг бути винятково люб'язним, та коли щось було не так, перетворювався на справжнього звіра. [164]

Його ставлення до команди, його знущання, залякування та нескінченні прискіпування могли б збунтувати й галерних рабів. Приміром, стерновий на щось задивився.

— Ах ти ж голландський баран! — горлав Нейрс.— Ось піддам тобі коліном, то знатимеш, як тримати курс! Це ж тобі не брудною вулицею брести! Ану встроми очі в компас, або я пожену тебе вздовж борту своїм черевиком!

Чи, скажімо, матрос затримався на кормі.

— Містере Данієлс, коли ваша ласка, відійдіть далі від шкотів,— починав капітан з насмішкуватою ввічливістю.— Спасибі... А може б, ви, ласкавий добродію, сказали мені, якого чорта ви тут тиняєтесь? Я не бажаю, щоб тут стовбичила всяка погань! Чи тобі нічого робити? Миттю до помічника! Не жди, щоб я сам знайшов тобі роботу, бо тижнів зо два і на ноги не зведешся...

Ці висловлювання, тим кривдніші, що капітан знав усі вразливі місця своєї жертви, супроводились таким зловісним виразом обличчя й таким лютим поглядом, що нещасному матросові починали цокотіти зуби. Дуже часто після таких погроз капітан пускав у діло кулака. Я аж закипав, угледівши ті негідні напади — адже матрос, якому руки зв'язані законом, безмовно піднімався з палуби й покірно йшов у кубрик — уявляю, яка зненависть палала в серці упослідженої людини...

Може здатися дивним, що в мені зародилася симпатія до цього тирана. Ще більше може здивувати, що я спокійно споглядав неподобства і не поривався покласти їм край. Але я був не такий наївний, щоб обурюватися привселюдно: я вважав, що краще нехай капітан познущається над кимось із підлеглих, ніж матроси, підбурені мною, здіймуть заколот і вб'ють його, а згодом і самі загойдаються на шибеницях. Та залишаючися з капітаном віч-на-віч, я безперестанку сварився з ним.

— Капітане,— якось сказав я, звертаючись до його патріотичних почуттів, якими він не раз хизувався,— так не можна поводитися з американськими моряками. Невже це по-американському — вважати матросів за собак?

— Американці? — похмуро відгукнувся Нейрс.— Усіх оцих голландців та волоцюг-лінивців* ви називаєте американцями? Ось уже чотирнадцять років я плаваю морями [165] і — за єдиним винятком — завжди під американським прапором, проте жодного разу ще не бачив матроса-американця. Таке бувало тільки за старих часів. Хоча тоді в Бостоні платили всього лиш по тридцять п'ять доларів, команди комплектувалися так, як треба. Ті часи давно минули, і нині американські судна тримаються єдине завдяки залізним нагелям *. Ви ж нічого не знаєте, ви навіть не уявляєте, до чого ми дійшли... Як можна заступати на нічну вахту чотирнадцять місяців підряд, не забуваючи й про всі інші обов'язки та відповідальність за життя кожного матроса і водночас щомиті ризикуючи наразитися на ножа, коли виходиш із каюти,-або ж дістати удар по голові чи влетіти в трюм через відкритий люк? Ці страхи давно зігнали пиху з нашої братньої любові та віри в царство небесне.