Корабельна катастрофа - Сторінка 8

Чи то він сам утік з дому, чи його вигнав батько, я не допитувався, але вже в дванадцять років він не мав ні рідних, ні даху над головою. Мандрівний фотограф підібрав його, мов опалий глід, при дорозі в Нью-Джерсі. Меткий хлопчак сподобався йому, і він узяв його в мандри, навчив усього, що вмів сам — себто робити фотокартки і сумніватися в святому письмі,— а потім помер у придорожній канаві десь в Огайо.

— Він був чудовою людиною! — мовив Пінкертон.— Бачили б ви його, містере Додд! Він був величний і благовидний, як патріарх.

Після смерті свого покровителя хлопець успадкував фотографічне обладнання і продовжив діло.

— Таке життя було мені до душі, містере Додд! — вів далі Пінкертон.— Я побував в усіх мальовничих куточках розкішного континенту, спадкоємцями якого ми з вами народились. Побачили б ви мою колекцію фотокарток! Шкода, що вона не зі мною! Я робив знімки для себе, на пам'ять, на них зафіксовані і найвеличніші, й найчарівливіші явища природи.

Мандруючи Західними Штатами та іншими територіями і займаючись фотографією, він читав усі книжки, які траплялися йому,-гарні, погані й такі собі, читав книжки прості й незрозумілі, починаючи з романів Сільвейнуса Кобба й кінчаючи "Началами" Евкліда, причому, на превеликий подив, і того, й того автора він прочитав однаково уважно. Обдарований дивовижною спостережливістю и чудовою пам'яттю підліток вбирав у себе відомості про люд, промисловість, природу, він накопичував У своїй голові силу-силенну розкішних правдоподібних нісенітниць, які приймав за щиру правду і знання яких вважав обов'язковим для кожного справжнього американця. [39] Бути чесним, бути патріотом й однаково рвійно загрібати культуру та гроші — такі були його життєві принципи. Згодом я не раз питав його, навіщо йому все це. "Щоб створити наш національний тип! — гаряче заявив Пінкертон.— Це наш загальний обов'язок, ми всі маємо творити американський тип! Лаудене, в ньому — єдина надія людства. Якщо й ми зазнаємо невдачі, як усі оті старі феодальні монархії, що ж залишиться?"

Фотографічна справа не задовольняла його честолюбних прагнень — її неможливо було розширити, пояснив він, в ній не відчувалося духу сучасності, і трапилось так, що він узявся за спекуляцію залізничними квитками. Я не зовсім зрозумів, як він здійснював операції, але суть їх полягала в тому, щоб позбавити залізницю частини її прибутків.

— Яз головою поринув у цю справу,— розповідав Пінкертон.— Я недоїдав і недосипав, і навіть найдосвідченіші мої колеги визнали, що я засвоїв усі тонкощі справи протягом місяця, а протягом року ще й революціонізував її. Вона надзвичайно захоплююча! Це дуже цікаво: вибрати в натовпі клієнта, за хвилину осягнути його вдачу та звички, вискочити з контори й ошелешити його, запропонувавши квитка до того самого місця, куди йому конче треба дістатись. Навряд чи на всьому континенті знайшовся б спекулянт, який зазнав менше невдач, аніж я. Але для мене це ремесло було тільки щаблем. Я заощаджував кожен долар, я думав про майбутнє. Я знав, чого прагнув: багатства, освіти, пишного особняка, розумної й культурної дружини. Так, так, містере Додд,— тут він підвищив голос,— кожен мужчина повинен знайти собі дружину, духовно вищу за нього. Інакше це буде не єднання душ, а лише поступка власній хтивості. Така моя думка... Я робив заощадження, і чималі! Але не кожний — так, так, далеко не кожний! — насмілився б зробити те, що зробив я: прикрити дуже прибуткове агентство в Сент-Джо, де я гріб долари лопатою, і самотою, без друзів, не знаючи ні слова по-французьки, приїхати сюди, щоб витратити свій капітал на опанування мистецтвом.

— Це була давня мрія,— спитав я,— чи миттєва примха?

— Ні те, ні те, містере Додд. В ті часи, коли я був мандрівним фотографом, я, звісно, навчився розуміти велич і красу творінь нашого Всевишнього. Та річ не в тім. Я просто спитав себе: що зараз найпотрібніше моєму століттю і моїй країні? Якомога більше культури та [40] мистецтва, відповів я. І ось, вибравши найкраще місце, де можна здобути необхідні знання, я зібрав гроші й приїхав сюди — добувати ці знання.

Слухаючи Пінкертонову оповідь, я відчував і захоплення, і сором. У нього в мізинці було більше енергії, ніж у всьому моєму тілі. Він був по зав'язку напханий всілякими чеснотами, він випромінював бережливість і сміливість, і якщо його мистецьке покликання здавалось дещо нечесним (принаймні людині з моїми вимогами), то в будь-якому випадку важко було передбачити, чого може досягти людина, сповнена такого завзяття, обдарована такою душевною й фізичною силою. Тому, коли Пінкертон запросив мене подивитись його твори (один із звичних способів поширення дружби в Латинському кварталі), я пішов із ним, сповнений цікавості й надій.

З ощадливості він наймав мансарду в багатоповерховому будинку біля обсерваторії; це була кімнатчина, де за меблі правили його власні валізи, а на стінах замість шпалер висіли його власні неймовірно бездарні етюди. Я ніколи не вмів з легким серцем казати людям прикрі речі, та все ж є предмет, щодо якого я нездатен лестити, не червоніючи,— це мистецтво і все, пов'язане з ним; тут моя щирість справді римська. Двічі я повільно й мовчки пройшовся вздовж стін, вишукуючи хоч якусь іскрину таланту, а Пінкертон ступав за мною, нишком намагаючись вичитати на моєму обличчі вирок; хвилюючись, він знімав кожен етюд, щоб я міг краще його роздивитись, і після того, як я мовчки оцінював його, широким жестом, повним відчаю, відкидав його. Коли я обійшов кімнату вдруге, ми обоє були глибоко засмучені.

— Ех,— зітхнув Пінкертон, порушуючи тривалу мовчанку,— ви можете нічого не казати...

— Ви хочете, щоб я був щирий із вами? На мою думку, ви просто марнуєте час,— сказав я.

— Ви не бачите в мене мистецького хисту? — спитав він, розгублено позираючи на мене.— Навіть ось у цім натюрморті з динею? Одному з моїх товаришів він сподобався...

Я ще раз дуже уважно розглянув диню, а потім знову похитав головою.

— Мені дуже жаль, Пінкертоне,— мовив я,— але я не можу порадити вам займатися живописом.

Мені здалося, що тієї ж миті він знову сповнився мужності, відштовхнувшись від розчарування, наче гумовий.

— Ну,— рішуче мовив він,— чесно кажучи, ви не [42] здивували мене. Але я продовжу навчання й віддам йому всі свої сили. Не думайте, що я марную час. Адже це все культура, і вона допоможе мені поширити сферу моєї діяльності, коли я повернусь на батьківщину. Можливо, я добуду місце в якомусь ілюстрованому журналі, а на крайній випадок я стану торговцем картинами,— додав він простодушно, хоча від такого жахливого припущення міг, здавалось, розпастися на порох весь Латинський квартал,— Адже все це життєвий досвід,— вів далі Шнкертон— а, на мою думку, люди схильні недооцінювати досвід і як прибуткову статтю, і як вигідне розміщення капіталу. Ну, то все одно. Тепер із цим покінчено. Однак, щоб сказати те, що ви сказали, треба мати мужність, і я ніколи цього не забуду. Ось вам моя рука, містере Додд. Я не рівня вам і по культурі, й по таланту...

— Ну, це лише ваші гадки,— перепинив я його.— Я бачив ваші роботи, але ви ще не бачили моїх.

— Ай справді! — вигукнув Пінкертон.— То ходім подивимось негайно. Хоч я певен — мені до вас далеко. Я це відчуваю.

Правду кажучи, мені не дуже хотілося вести його в мою майстерню. Гарні чи недосконалі були мої роботи — вони незмірно переважали його творіння. Але впевненість уже повернулась до нього. І я лише дивувався, слухаючи його веселу балачку про нові прожекти. І я врешті збагнув, в чому суть: переді мною був не художник, який зрозумів, що він не має хисту, а просто ділок, який довідався (можливо, надто несподівано), що одна його операція з двадцяти — невдала.

Власне, уже тоді (хоч я цього не міг і запідозрити) Пінкертон шукав розради в іншої музи і тішив себе надією, що віддячить мені за відвертість, зміцнить нашу дружбу і (за одним заходом) доведе мені свою талановитість. Уже по дорозі в майстерню", коли я розповідав про себе, вів виймав блокнота і щось нашвидку записував. Коли ми зайшли до мене, він знову вийняв олівця, притис його до вуст і обвів незатишну кімнату пильним поглядом.

— Ви хочете зробити шкір моєї майстерні? — не втримався я, знімаючи полотнину з "Генія штату Маскегон".

— Е, це моя таємниця,-відповів він.-Не звертайте уваги. І миша може допомогти левові.

Він обійшов статую, і я пояснив йому свій задум. Маскегон а зобразив у вигляді юної — зовсім іще юної — матері, дещо індіанського типу; на колінах вона тримала крилате дитя, яке символізувало майбутній злет нашого штату; [43] сиділа ж вона на купі уламків грецьких, римських та готичних скульптур, нагадуючи про ті країни, з яких ми виводимо свою генеалогію.

— І ви задоволені, містере Додд? — спитав Пінкертон, коли я скінчив говорити.

— Ну,— відповів я,— хлопці вважають, що ця жінка для ловеласа-початківця досить гарна. Як по правді, я й сам тієї ж думки... Ось із цього місця статуя постає в найвигіднішому ракурсі... Так, мені здається — у ній щось є, проте я маю намір ліпити ще краще.

— О, саме так! — вигукнув Пінкертон.— Це дуже гарно мовлено! — і він щось надряпав у блокноті.

— Що з вами? — занепокоєно спитав я.— Це ж звичайнісінький англійський вислів.

— А це ще краще! — засміявся Пінкертон.— Геній не усвідомлює власної геніальності! О боже, це ж слово в слово те, що треба!

І він знову щось надряпав.

— Якщо ви збираєтесь отак лестити мені,— мовив я,— то з розвагами покінчено.— І я замірився накинути на "Генія" полотнину.

— Не треба,— попросив Пінкертон.— Зачекайте! Ще кілька слів. Скажіть, що вам найбільше подобається в цій статуї?

— Було б краще, якби ви самі це сказали,— відповів я.

— Біда в тому,— заперечив він,— що я ніколи не займався скульптурою, хоча, звісно, не раз милувався нею, як кожна людина. Тож, будь ласка, поясніть мені подружньому, що вам у ній подобається, до чого ви прагнули і чим вона цінна. Це буде корисно для мене.

— Ну гаразд. В скульптурі першорядну роль грає маса. Адже вона, врешті, є різновидом архітектури,— почав я і прочитав справжню лекцію про цей вид мистецтва, беручи за ілюстрацію свій власний шедевр,— лекцію, яку я, з вашого дозволу (чи й без нього) випущу цілком і повністю.