Король Матіуш Перший - Сторінка 8

Фелеку навіть образливо стало: марно отримав прочухан через ремінь і складаний ніж! Та хіба можна заздалегідь передбачити, які несподіванки чекають на тебе на війні!

Недаремно їхнього головнокомандувача називали недотепою і йолопом. Натомість, щоб, захопивши трофеї, відступити й окопатися, він рушив у тил ворога, зайняв, невідомо навіщо, п'ять чи шість міст і лише тоді наказав рити окопи. Та було вже пізно, на допомогу відступаючому ворогові поспішали союзники.

Солдати нічого не знали. Це була військова таємниця. На війні накажуть іти туди-то, робити те-то і те-то — отож, іди, роби і не розмірковуй.

Вороже місто дуже сподобалося Матіушу. На нічліг солдати розташувалися у великих теплих кімнатах. Спати на підлозі зручніше, ніж у селянських хатинах або просто неба.

Матіуш із нетерпінням чекав першої битви. Багато чого побачив і дізнався він звідтоді, як утік із палацу, але в битві ще не брав участі. Шкода, що їхній полк запізнився! Наступного дня вони покинули окуповане місто й рушили далі.

Раптом наказ:

— Стій! Окопуйся!

Що таке сучасна війна, Матіуш і гадки не мав. Він уявляв собі війну так: на полі битви б'ються воїни, потім переможці на конях переслідують переможених. А про те, що солдати риють окопи, встановлюють дротяні загороди й сидять у цих окопах інколи цілими тижнями, цього він і не підозрював. Тому він не дуже охоче взявся до роботи. Крім того, від утоми ломило кістки. Битися — це королівська справа, а колупати лопатою землю — заняття не для короля!

А тут приходить наказ за наказом: швидше, швидше! Ворог близько.

Вдалині чулися глухі гарматні постріли.

Раптом прямо на позиції прибув на автомобілі сапер-полковник. Лається, розмахує кулаками, погрожує розстрілом.

"Завтра бій, — кричить він, — а вони тут байдикують".

— А ці двоє що тут роблять?! — заволав полковник.

Непереливки було б нашим добровольцям, якби над головами в цей час не загудів ворожий аероплан.

Полковник глянув у бінокль на небо, заквапився, сів в автомобіль і — тільки його бачили! А тут — бух-бух-бух — розірвалися три бомби. Обійшлося без жертв. Усі встигли поховатися в окопи.

Цей випадок багато чого навчив Матіуша. Він більше не дувся, не сердився, а взявся за лопату й копав доти, доки не звалився від утоми. Як колода, повалився на землю й заснув мертвим сном. Солдати не будили його, а самі всю ніч безперервно працювали при спалахах ракет. Удосвіта ворог пішов в атаку.

Спочатку показалися четверо вершників — передовий роз'їзд, щоб дізнатися й повідомити своїм розташування ворога. З окопів пролунали постріли. Один вершник мертвим звалився з коня, інші поскакали геть.

— До бою! — крикнув поручик. — Залишатися в окопах, рушниці напоготові і чекати наказу.

Незабаром з'явився ворог. Почалася перестрілка. Але перевага була на боці наших: вони сиділи в окопах, і ворожі кулі зі свистом і дзижчанням пролітали в них над головами, не завдаючи шкоди. А ворожі солдати наступали відкритою місцевістю, і кулі так і косили їх.

Матіуш зрозумів: на війні накази треба виконувати точно і швидко. Це штатським дозволено розмірковувати, протестувати, а для військових наказ — це закон. Уперед — є вперед! Назад — є назад! Копати окопи — є копати окопи.

Цілий день тривала битва. Нарешті ворог зрозумів: так нічого не доб'єшся, тільки людей втратиш.

Колючий дріт виявився неподоланною перешкодою. Тому вони відступили й самі почали окопуватися. Але одна справа рити окопи спокійно, коли ніхто не заважає, а інша — під обстрілом.

Уночі перестрілка продовжувалася при світлі ракет. Постріли чулися не так часто: утомлені солдати чергувались — одні стріляли, інші спали.

— Вистояли, — з гордістю казали один одному солдати.

— Вистояли, — повідомив поручик у штаб по телефону.

На той час уже встигли провести телефон.

Яке ж було їхнє здивування і гнів, коли наступного дня було отримано наказ відступати.

— Як?! — дивувалися солдати. — Ми вирили окопи, зупинили ворога, готові битися не на життя, а на смерть — і раптом відступати…

"На місці поручика я б ні за що не підкорявся наказу, — подумав Матіуш. — Це очевидне непорозуміння. Хай полковник приїде й сам переконається, як ми хоробро б'ємося. У ворога он скільки вбитих, а в нас лише один поранений в руку: дряпнула ворожа куля. Звідки полковник знає, сидячи в штабі, як тут ідуть справи".

І Матіуш ледве не крикнув: "Я — король Матіуш! Забороняю відступати! Король головніший за полковника!"

Лише невпевненість, що йому не повірять і піднімуть на сміх, зупинила його.

Проте Матіуш ще раз на власному досвіді переконався, як важливо на війні точно виконувати накази.

Образливо було кидати такою важкою працею вириті окопи, жаль кидати запаси хліба, цукру й сала. Гірко було йти через село й чути здивовані вигуки селян: "Як, ви відступаєте?!"

Дорогою наздогнав їх зв'язковий на коні і вручив поручику наказ, у якому йшлося про те, щоб вони, не зупиняючись, ішли якнайшвидше.

Легко сказати — якнайшвидше, а як після двох безсонних ночей (одну ніч рили окопи, другу — билися) йти без передиху? До того ж не вистачало харчів. І до всього цього солдати впали духом. Одна справа йти вперед — звідки лише сили беруться, летиш, як на крилах. А ось відступати, та ще не з власної волі, завжди важко — немов гирі до ніг прив'язані.

Ішли, ішли — і раптом постріли з обох боків, справа і зліва.

— Ясно! — закричав поручик. — Ми дуже далеко вирвалися вперед, ворог зайшов із тилу й оточив нас. Ще трохи, і в полон би потрапили.

— Ну і влипли! Тепер доведеться з оточення виходити, — пробурчав бувалий солдат.

Як же це було важко! Тепер в окопах сиділи ворожі солдати й обстрілювали їх з обох боків, а вони відступали під ворожим вогнем.

IX

сь коли Матіуш зрозумів, чому міністри на засіданні стільки говорили про чоботи, сухарі й фураж.

Коли б не сухарі, вони померли б із голоду. Три дні, крім сухарів, у них нічого в роті не було. Спали по черзі, дві-три години на добу. А ноги стерли до крові, буквально, як кажуть, до кісток.

Безшумно, як тіні, пробиралися вони лісовими стежками. Поручик раз по раз виймав карту, шукав яр або густий чагарник, щоб сховатися.

Час від часу вдалині з'являлися ворожі розвідники, вистежать, у якому напрямку вони відступають, і мчаться з донесенням до своїх.

Матіуша важко було впізнати. Худий, як скелет, згорблений, він здавався ще менший зростом. Багато солдатів покидали рушниці, а він стискав свою задерев'янілими пальцями.

Стільки переживань за кілька днів!

"Татко, татко, як важко бути королем, коли на твою країну напав ворог! — з гіркотою думав Матіуш. — Сказати: "Я вас не боюся і розіб'ю в прах, як мій прадід Павло Завойовник", нічого не варто. А перемогти ой як важко! Яким я був нерозумним, легковажним хлопчиськом! Мріяв, що поскачу на білому коні на війну, а жителі столиці устелятимуть квітами вулиці. А скільки загине людей, про це я не думав".

Ворожі кулі так і косили солдатів, а Матіуш уцілів, може, завдяки невеликому зросту.

Як вони зраділи, коли прорвалися до своїх! Й окопи там уже вириті.

"Тепер із нас сміятимуться", — подумав Матіуш.

Але скоро він переконався, що на війні теж є справедливість Коли вони наїлися досхочу й відіспалися, їх відправили в тил, за п'ять кілометрів від фронту, у маленьке містечко, а на зміну їм прийшли інші солдати.

У місті тих, хто не кинув зброю, вишикували окремо, і генерал звернувся до них із промовою:

— Честь вам і хвала! Справжні герої пізнаються під час поразки, а не при звуках фанфар!

— І ці хлоп'ята тут? — добродушно запитав саперний полковник, помітивши в строю Матіуша й Фелека. — Хай живуть відважні брати Крушигора і Вирвидуб!

Звідтоді Фелека звали Крушигора, а Матіуша — Вирвидуб.

— Ей, Крушигоро, принеси води!

— Вирвидубе, підкинь-но дрів у багаття!

Хлопчики стали загальними улюбленцями. На відпочинку до солдатів дійшла звістка про те, що військовий міністр посварився з головнокомандувачем і помирив їх король Матіуш.

Матіушу, звичайно, не могло й на думку спасти, що вулицями столиці роз'їжджає автомобіль, у якому сидить лялька-король і віддає честь. Він був ще малий і погано знався на дипломатії.

Відпочивши, вони знову повернулися на передній край. Почалася так звана позиційна війна; обидві воюючі сторони засіли в окопах, стріляли одне в одного, але кулі пролітали над головами, не завдаючи шкоди. Коли набридало сидіти, зарившись у землю, ходили в атаку. Траплялося, кілометра на два просувалися вперед або відступали назад.

Солдати зовсім освоїлися в окопах: ходили, як по коридору, співали, жартували, грали в карти, а Матіуш старанно вчився. Займався з ним поручик, який знемагав від байдикування. Уранці розставить дозорних в секрети, аби стежили, чи не йде ворог в атаку, зателефонує у штаб, повідомить, що все гаразд, — от і всі справи!

Для поручика заняття з Матіушем були розвагою. А Матіушу дуже хотілося вчитися. Сидить він в окопі, вивчає географію, у вишині дзвенять жайворонки. Час від часу прогримить вдалині постріл — і знову тихо.

Але раптом ніби скажені пси завиють. Це дрібнокаліберні польові снаряди.

А потім — бух! бух! Це велика гармата.

І пішло… Рушниці квакають, як жаби. Свист, виття, гуркіт — бух, бабах!..

І так півгодини, година. Інколи в окоп попаде снаряд, розірветься, укладе на місці кількох чоловік, кількох ранить.

Але інші не бояться — звикли.

"Жаль, хороший був товариш, вічна йому пам'ять", — скажуть солдати.

Поранених перев'яжуть, а вночі відправлять до польового шпиталю.

На війні, як на війні.

Не минула куля й Матіуша. Рана, правда, дріб'язкова, навіть кістку не зачепило. У шпиталь іти не хотілося, але лікар наполягав, і довелося підкоритися.

Уперше за чотири місяці в ліжку! Яке блаженство! Матрац, подушка, ковдра, білосніжне простирадло, рушник, біля ліжка тумбочка, кухоль, тарілка, ложка (жалюгідна подібність тієї, якою він їв у королівському палаці).

Рана гоїлася швидко. Сестри й лікарі полюбили Матіуша, і все б добре, тільки ось страх, що його впізнають.

— Дивіться, як він схожий на короля Матіуша! — помітила якось дружина полковника.

— Так, так, мені його обличчя теж здалося знайомим.

Хотіли навіть послати його фотографію в газету.

— Ні за що! — навідріз відмовився Матіуш.

— Дурненький, — казали йому, — король Матіуш побачить у газеті фотографію такого маленького солдата й нагородить тебе медаллю.