Король життя - Сторінка 19

Прочитавши їх, Дуглас кинув аркуш на стіл і вибухнув голосним реготом. Оскар не рухався — сховавши голову в подушки, він майже пошепки наказав Дугласові вийти. Він чув, як Альфред підвівся. Мимоволі розплющивши очі, він побачив, що той стоїть посеред кімнати. Альфредове обличчя було червоне, страшне, він реготав аж завиваючи і, нахилившись уперед, повільно наближався до ліжка. Хворого охопив невимовний переляк. Притьмом скинувши ковдру, він босоніж, у самій білизні, збіг униз, на перший поверх.

"Ти хвалив мене за передбачливість, що зігнала мене з ліжка,— згодом згадував Уайлд у своєму листі з в'язниці. — Ти говорив, що ця мить була для мене небезпечною, небезпечнішою, ніж я собі уявляв. О, я надто добре це відчував. Що це означало насправді, я не знаю: чи то при тобі був револьвер, який ти купив, щоб лякати батька, і з якого одного разу вистрелив при мені в ресторані, не знаючи, що він заряджений; чи то ти тягнувся до ножа, який випадково лежав на столі, що стояв між нами; чи то, в запалі забувши про те, що ти нижчий від мене зростом і слабший, хотів кинутись на хвору людину, що лежала в постелі,— хто знає. Я й донині цього не знаю. Знаю одне — мене охопило відчуття глибокого страху і я зрозумів, що, коли негайно не піду з кімнати, ти зробиш або спробуєш зробити щось таке, що було б навіть для тебе джерелом ганьби на все твоє життя".

Опинившись у своєму кабінеті, Уайлд подзвонив. Прийшов сам господар дому. Уайлд попросив його піти нагору й подивитись, чи Дуглас іще в спальні. Повернувшись звідти, господар сказав, що там нікого немає. Він допоміг Уайлдові зійти нагору, вклав його в ліжко, послав по лікаря і обіцяв, що буде поблизу, на випадок, якщо Уайлд його покличе. Лікар підтвердив, що стан хворого набагато погіршився, посилився жар. Він приписав цілковитий спокій і, йдучи, опустив на вікнах штори. Раптом Оска-рові здалося, що він знову чує лікареву ходу, немовби той ще раз піднімався сходами. Хтось зупинивсь у відчинених дверях. Оскар одразу впізнав у напівтемряві Дугласа. Той ішов навшпиньки. Помацав рукою по столу, потім — по карнизу каміна, зібрав і сховав до кишені всі гроші, які там знайшов. Через годину, склавши свої речі, Дуглас поїхав з Брайтона.

В самотності, без будь-якого догляду, змагаючись два дні з хворобою, Уайлд, одначе, відчував величезну полегкість. Тінь Альфреда, що сновигав по кімнаті в пошуках грошей, здавалося, назавжди затулила все їхнє колишнє життя. "Було б ганьбою підтримувати навіть звичайне знайомство з людиною такого ґатунку". Бачачи, що настала нарешті вирішальна хвилина, Уайлд відчував глибоку радість. Свідомість неминучості розриву сповнила його спокоєм, гарячка минула, і за два дні він зійшов униз обідати з глибоким, цілющим відчуттям свободи. То був день його народження. У кабінеті він знайшов багато телеграм, листів і на одному конверті впізнав Дугласів почерк. Розпечатуючи листа, Оскар не міг позбутися смутку на саму думку, що минув той час, коли однієї ласкавої фрази, одного ніжного звертання було досить для примирення.

Але то не був лист каяття. У ньому містилося ретельне повторення тих самих образ, лайок, сарказмів, які Дуглас вигукував два дні тому. "Коли ти не на своєму п'єдесталі, ти зовсім нецікавий. Наступного разу, коли захворієш, я зразу ж виїду",— такі були останні слова після звичного підпису: "Бозі". Уайлд спалив листа в каміні, мов річ, доторк до якої чи навіть погляд на яку може забруднити. Він сповістив господаря, що поїде через три дні, в п'ятницю. В п'ятницю він міг застати в Лондоні повіреного маркіза Квінсбері і зробити заяву, що більше ніколи, хоч би що сталося, не дозволить лордові Дугласу ввійти до його дому, сісти за його стіл, з'явитись деінде в його товаристві. Копію заяви він збирався послати Альфредові. В четвер увечері чернетка документа була готова. Вранці в п'ятницю, перед від'їздом, він, кінчаючи снідати, зазирнув у газету, що лежала перед ним. На першій сторінці була телеграма із звісткою про смерть старшого Дугла-сового брата. Віконт Драмланріг був знайдений мертвим у рівчаку, поряд лежала розряджена мисливська рушниця. Через кілька днів мало відбутися його весілля. Те, що було, як з'ясувалося згодом, нещасливим випадком, першої хвилини пояснили трагічним самогубством.

Через цю вирву Дугласів образ вільно вернувся в Уайлдову душу і заволодів його помислами. Уайлд послав телеграму, потім листа, закликаючи Дугласа приїхати, як тільки він зможе. Альфред приїхав у глибокій жалобі, плакав, шукаючи підтримки і втіхи, як дитина. Щирий смуток робив його ближчим, ріднішим, ніж будь-коли. Коли він від'їздив, Уайлд дав йому квіти — покласти на братову могилу,— квіти як "символ не лише краси його життя, а й тієї краси, яка дрімає в усіх, хто живе, і може пробудитися для світла".

Брайтонські спогади швидко відійшли на другий план, як і все інше того ж роду, і, зметені злагодою наступних днів, розвіялися, немов кошмар минулої гарячки, про який здорове тіло вже не пам'ятає. Вони навіть набули певного комізму і десятками натяків увійшли в комедію про те, "як важливо бути серйозним". Леді Брекнел одержала своє прізвище за назвою маєтку Альфредової матері, Джек загубився і знайшовся десь між Уортінгом і Брайтоном, а хвилина вдаваної жалоби по неіснуючому Ерне-стові була згадкою обом друзям про той день, коли Бозі з'явився в циліндрі, пов'язаному широкою креповою стрічкою. Найкраща Уайлдова комедія була витвором його геть спустошеного серця.

Він дуже змінився — погладшав і при своєму високому зрості здавався величезним. М'язисті руки стали гладкі, пухкі. Обличчя набрало багряного кольору, а товсті, розбухлі губи й кілька підборідь робили його більш ніж будь-коли схожим на погруддя Нерона чи Вітеллія. В усій Уайлдовій постаті, у важких, сонних рухах відчувалася перенасиченість. Очі втратили живий блиск, погляд став жорстким. З'являючись у товаристві, він не слухав прізвищ людей, котрих йому називали, йшов, ніби відтісняючи всіх на своєму шляху, вимагав, щоб серед білого дня опускали штори, щоб міняли квіти або сервіз на столі, якщо їхнє забарвлення або візерунок дратували його. Він міг зненацька підвестись і, підійшовши до дами, що сиділа навпроти, сказати:

— Пані, ви бачили коли-небудь вампіра? У вас такі очі, ніби вони вже бачили вампіра.

Або, взявши кого-небудь під руку, тягнув до вікна і, обдаючи гарячим диханням, шепотів:

— А ви знаєте, чому Ісус не любив свою матір?.. Скажу вам по великому секрету: тому що вона була незаймана!

І вибухав хрипким, шорстким сміхом. Він утратив колишню невимушену веселість, говорив стомленим голосом, не розповідав історій.

У перші дні січня, після прем'єри "Ідеального чоловіка", він поїхав до Алжиру. В Блідаху з ним зустрічався Андре Жід.

— Бачте,— сказав Уайлд,— я втік від мистецтва. Віднині хочу шанувати тільки сонце.

Життя він шанував з більшою ніж будь-коли святобливістю. На насолоду дивився як на обов'язок.

— Насолода — ось що потрібно. Не говорімо про щастя. Головне, не говорімо про щастя. Мій обов'язок — розважатися, розважатися невтомно.

На вулиці його завжди супроводила зграйка урвителів із золотистими від сонця тілами. Він жменями кидав їм монети. Та раптом, серед крику й сміху, він завмирав, збліднувши й тремтячи, немов побачив привида. Говорив про повернення до Лондона, і з деяких його натяків можна було зрозуміти, що перед його тривожним поглядом постає образ маркіза Квінсбері.

— Але що на вас там чекає, якщо ви вернетесь? — питав Жід. — Чи знаєте ви, на який ризик ідете?

— Цього ніколи не треба знати. Чудні люди, мої друзі: радять мені бути розсудливим. Розсудливість! Чи може вона бути в мене? Це було б відступом. А мені треба йти якомога далі. Я не можу вже йти далі. Має щось статися, щось інше...

У кінці січня він сів на пароплав. Він завжди плив під такими осяйними вітрилами, що ніхто й не здогадувався про чорну руку, яка правила стерном його судна.

Закінчення в наступному номері.

Ян ПАРАНДОВСЫШЙ

КОРОЛЬ життя

З польсько! переклав Юрій ПОПСУЄНКО

VI

У перші дні лютого 1895 року лорд Квінсбері, проходячи вранці по Кінг-стріт, побачив біля входу в театр "Сент-Джеймс" свіжу афішу, що сповіщала про нову комедію Оскара Уайлда, прем'єра якої була призначена через тиждень. Він дочекався відкриття каси і купив квиток у ложу першого ярусу, над самою сценою. Увечері в клубі маркіз був веселий і збуджений, запросив на вечерю кількох друзів, напився, і з його слів стало зрозуміло, що він збирається вчинити скандал під час спектаклю. Наступного дня про це вже знав директор театру Джордж Александер — він розпорядився відіслати лордові гроші за квиток і повідомив поліцію. За годину перед початком вистави біля всіх входів стояли агенти поліції. Маркіз привіз з собою величезну в'язку моркви і брукви і збирався пояснити, для чого вони, виголосивши промову з ложі. Проте до зали його не пустили. Він довго бешкетував у коридорах, пробивався до дверей зали, погрожував, нарешті пішов, покинувши свій "букет" у канцелярії театру, з вимогою вручити його авторові, коли той з'явиться на сцені.

Страшна заметіль не змогла відстрашити юрби глядачів, що приїхали каретами і звичайними дрожками. У багатьох чарівних дам були в руках букети лілій, лілії прикрашали також бутоньєрки молодих людей, чиї ебенові ціпочки з наголовками зі слонової кістки і білі рукавички з чорною стьожкою привертали загальну увагу.

Закінчення. Початок див. № 7.

Три акти "Як важливо бути серйозним" закінчились нечуваними оваціями. Публіка повставала з місць і невтомно аплодувала. Після вистави на Пелл-Мелл глядачі, які виходили з театру "Сент-Джеймс", зустрілися з тими, хто вертався з театру "Геймаркет", де з початку сезону безперервно йшов "Ідеальний чоловік",— захоплена юрба зупинила екіпаж, у якому їхав Оскар. Газети все ще нападали на "отруйний, аморальний діалоп>, проте робили це набагато обережніше, а декотрі рецензенти вживали зовсім інші епітети.

Загалом, усі вже стомилися від власної серйозності і захоплювалися тим, з якою безцеремонністю зухвалий ірландець порушує старосвітську добропристойність.

Маркіз, вигнаний з театру і переслідуваний славою людини, що її він присягнувся ненавидіти, жив тепер у фантастичному світі підозр і вигадок.